Борис Литовченко: “Відвідувати І.М. Гончара було небезпечно. Не раз він застерігав мене про небезпеку, на яку я наражаюсь своїми відвідинами. Під час розмов у його майстерні він постійно відкривав водопровідний кран, створюючи цим самим шум. Я не запитував, для чого він це робить (адже шум перешкоджає слухати розмови), більше здогадувався, що, очевидно, стіни і стеля його будинку нашпиговані мікрофонами для підслуховування. Не раз він застерігав мене, чим може закінчитися моя ночівля в його оселі…”

Ольга Кобець: “Іван Макарович розповідав, захоплюючись сам кожним своїм експонатом, а ми слухали й дивувались тихенько кожен сам про себе: що ж тут такого дивного, ми ж це у своїх селах бачили і не один раз – просто в побуті. Розуміння прийшло пізніше. Це вже було, здається, на четвертому курсі…”

Василь Гудак: “Ми сьогодні можемо лише дивуватися його мужності: у ті непрості часи створити у приватній садибі збірку, яка згодом стала скарбницею національних надбань. Ясна річ, йому більше шкодили, ніж допомагали, прагнули зупинити його збиральницько-дослідницьку роботу. Я переконаний: Іван Гончар відчував, що своєю подвижницькою працею він торує шлях до Незалежності України…”

Валерій Ясиновський: “Діждавшись ранку, зателефонував Івану Макаровичу, запропонував підготувати з його зошита спогадів кілька журнальних подач – „для почину”. І отримавши згоду, взявся до роботи. Самотужки передруковував текст, вносячи по ходу деякі редакторські правки, звісно ж, узгодивши їх з автором. Іван Макарович ретельно аналізував кожну з них, утім з більшістю погоджувався. Згодом частина спогадів була готова до друку і врешті під заголовком „З минулих літ” побачила світ…”

Микола Маричевський: “Це не людина настрою. Для нього характерна висока дисципліна та культура думки і творчої праці, що притаманне шляхетним людям. Головне він не був фальшивий. За цією людиною не було брехні, гри і театральщини. Усе його життя – це утвердження нашого автентичного світу. Хочу без зайвої патетики сказати, що Іван Макарович – то героїчна і мужня людина: відмовився від будь-яких привілеїв, у принципі жив аскетично – усі свої заробіткиі можливості віддавав справі колекціонування…”

Дмитро Гнатюк: “Іван Гончар часто розпитував мене про мою рідну Буковину, яка була гідно представлена в його колекції. А взагалі, він мав одну мету – Україну. Спілкування з ним вселяло віру в майбутнє нашої незалежної держави. Іван Макарович щиро вірив у відродження України, українського народу… І з цією вірою він жив. Гадаю, інакше він не зміг би творити без такої великої віри…”

Микола Стороженко: “Його особистих провин як громадянина України тоді, в 1960–70-х роках, не було. Святі безгрішні. За що ж його, фронтовика, офіцера, заганяли в кут, де хвороби і безробіття, де тероризування і цькування, де постійне око за кожним кроком? У його дворику зникали скульптури або їх нівечили – творчість винна. Іван Макарович Гончар – “голуб сизий” (вираз, з яким він звертався до всіх) – був символом України, а для нас – духовним Батьком…”