Стефан Таранушенко: “Відвідувачів щодня приходить багато. Буває й начальство. Пишуть у книгу про своє захоплення. Та допомогти чоловікові ділом, того немає. А це ж музей і не лише великий, а й добірний, високого гатунку. І от трагедія: в Києві існує в художньому інституті музейний факультет, працює й науково-дослідний інститут при Академії наук, діє багато музеїв (державних). Але ніхто не цікавиться науковою розробкою зібраного тут добра. Деякі є колекції в І.М. Гончара просто унікальні, значно повніші, а найважливіше – подані в таких примірниках і з такою кількістю, яких не мають державні музеї…”

Василь Скуратівський: “Столітній ювілей великого Українця ми відзначатимемо, на жаль, без Маестро. Проте нікуди не дінешся – кожен із сущих раніше чи пізніше неодмінно відійде в потойбічний світ, бо, як кажуть французи – “се ля ві”, себто таке життя. В цьому контексті цілком буде логічним згадати рядок з вірша Івана Драча, якого він присвятив річниці смерті Василеві Симоненкові: “Всі ми прийдемо на той світ до тебе, Тільки Україна хай не йде”…”

Галина Севрук: “Пам’ятаю початок 70-х років. Почались репресії. Якось увечері на вулиці зустріла Івана Макаровича. Був засмучений і дуже стривожений. Саме повертався з партзборів. Викликали на партбюро, дуже лаяли і засудили, що він має приватний музей, а головне, що багато людей відвідують той музей. Запропонували йому віддати збірку державі, бо інакше будуть виключати з партії. Я дуже потерпала за Івана Макаровича і як могла розраджувала. Вже тоді розуміла, що музей він не віддасть. Так і сталось…”

Ренат Польовий: “В перші 1970–71 роки мого знайомства до хати-музею щоденно з ранку до ночі йшли потоком відвідувачі, групами й поодинці, з усіх куточків України і з-за кордону. Часто Гончар зустрічав їх надворі, розпитував, звідки вони прибули, запрошував до світлиці, говорячи, що “серце Ваше зворушиться, і Ви вийдете новою людиною”. У світлиці, оглядаючи витвори народного мистецтва, можна було прочитати текст палкого звернення-заклику Івана Макаровича до гостей пройматися вічним духом свого народу. Лунала українська народна музика, спів канадської капели бандуристів Гр. Китастого. Це справляло глибоке враження…”

Сергій Плачинда: ”
Було за північ. Ми з дружиною швидко вдягнулися: телефонний дзвінок розбудив нас і стривожив до краю. На вулиці вловили таксі. Десь о першій годині ночі були в Івана Макаровича на Новонаводницькій. Вікна його майстерні світилися. Зігнутий, схудлий, змарнілий, Іван Макарович одразу провів нас у свій затишний “старожитний” кабінет. Утаємниченим голосом, ніби хтось нас мав підслуховувати, почав розповідати…”

Степан Музиченко: “На порозі тепло стрічає нас господар — у спортивному костюмі, не по літах (йому вже під вісімдесят) стрункий, підтягнутий. І хоч у глибоких зморшках на високому чолі, щоках та в куточках вуст залягла скорбота минулих, устелених тернами літ, жваві, проникливі очі відсвічують енергією…”

Андрій Мороз: “На мій погляд, всі хто спілкувались з Іваном Макаровичем, розпочинали якесь добре українське діло: занурювались у політику – ставали депутатами, створювали осередки української мови, записувались козаками чи писали свій родовід, як це зробив блискуче у книзі “Рід Добрянських” наш спадщанин Леонід Добрянський…”