Гончарівня
Він дім свій Україною квітчав –
вкраїнським вжитком і вкраїнським зіллям,
по-українському горіла в нім Свіча
вкраїнських днів вкраїнського привілля…
Отак він Україну всю любив –
він марив в ній, він укохався нею,
для неї й задля неї був … і жив
вкраїнською вселенською ріднею.
Там двері не зчинялись і вночі:
хтось із Черкас, хтось із Карпат забився;
ті з рушниками, ті як глядачі –
хто, чим й для чого знадобився.
Етнографічний і духовний вир…
Палахкотіння лиць і очі-зорі…
Од Сяну і до Дону кревний мир
розгомонівся в хаті і надворі.
Господар серця не жалів усім,
видовище усіх прочан проймало:
скульптур… картин… пісень гучний засів,
якщо вже й перначів було замало!..
Вкраїнська мова. Лагідність зіниць.
Рука, що в потисках утоми не зазнала.
Душа – ні перед ким не пала ниць:
Олена Пчілка в світ її послала…
Як був ще хлопчаком, у Києві, вона
погладила малого по голівці –
на все життя той доторк пролуна
і стане прапором майбутній “Гончарівці”.
“У Київ!” “В Київ!” В дім до Гончара
йшли патріоти із усіх-усюдин:
в майстерні скульптора, в співучих вечорах
росли Соборної тепер Вкраїни люди.
Іван Макарович… І досить двох цих слів,
аби в історії ми дім тут свій пізнали,
аби зібрали і своїх послів
у всевкраїнські палацові зали…
27.01.1996
Володимир Данилейко, із Полтави
Гончару Івану Макаровичу
Гранітні глиби каменюки
Мовчазні, нездоланні усі,
Та потраплять до майстра в руки,
Заграють у суворій красі.
В них душу втілить велику,
Світлі думи, свої почуття.
Працею творить задумку:
Вічну пам’ять л ю д с ь к о г о життя.
Пишуть образи пензлем і словом,
Диво давнє для смертних людей,
Оживляти камінь залізом
Найбільше диво в світі речей.
Вам путь був до слави тернистий,
Узбіччям до нього не ішли,
Доля і т а л а н т Ваш б а р в и с т и й
Від лиха нам дар зберегли.
С п а с и б і і Вам, майстре, за працю,
За т а л а н т Ваш жагучий, ж и в и й.
Окрасять народну скарбницю
В а ш і твори і дух осяйний.
У к л і н д о з е м н и й народу,
Що с и н а такого з р о с т и в,
За це йому в нагороду
Син л ю д с т в у народ с в і й в і д к р и в.
27.01.1986
Микола Кошель
Неймовірна пригода з головою Григорія Сковороди, що сталася 1991 року в Переяслав-Хмельницькому
Григорій Савич сумовито
у скверику міськім стояв.
Тут – Переяслав… тут піїтику
в колегіумі він читав.
На благо рідної культури
його зліпив – як Божий дар –
взірцем народної скульптури
Іван Макарович Гончар.
І все б гаразд… та тільки злісно
йому хтось голову вночі
одбив – на зло націоналістам
і Рухові… Як помсти чин!
Сікорський вранці під пахвою
поніс ту голову в музей…
Жаль, кадру з тою головою
нема між кіноепопей.
І диктор навіть не балакав
по радіо – про вандалізм…
Лишень Макарович заплакав
сухими очима –
без сліз.
Володимир Коломієць, з циклу “Мандрівний філософ”
Спогад про Івана Макаровича Гончара
Біля хати Гончара Івана
знов дощі записуються в січ.
Перший той, що з вечора до рана,
другий той – що всенький день і ніч.
От і спробуй бути одпочитому.
Глядь – а вже й колядники в дворі.
Це ж тепер так легко нам почитувать
все, що він надбав і що зберіг.
Мамаї збиралися на раду
тут, у його хаті без замків, –
люди йшли, щоби почути правду,
хто ми, що ми і чиїх батьків.
Це ж тепер нам легко перегортувать
ті етнографічні сторінки,
щоб ставати вічними і гордими
на крутизнах людської ріки.
А тоді, як сніг лежав на місті…
Пане Йване, так воно чи ні,
намалюйте дівчину в намисті
ту, що у стрічках – на виданні.
Вже ж на полотні чи на папері…
Хай дощі січуться навзаєм.
У майстерні світиться. І двері
ні для кого замкнені не є.
Микола Ткач
Іванові Макаровичу Гончару
Нарешті ми зрівнялись з інками,
еллінами, ацтеками та іншими
жертвами варварства: наша культура
стала предметом археології.
(З книги відвідувачів;
Геродот Ярославович Копистка)
На попелищі позбирай,
що яничари не спалили,
усе докупи поскладай,
не пошкодуй, козаче, сили.
Тобі довірять. Віддадуть,
що взять невірний не скумекав,
а потім в тебе се знайдуть
і спалять, як бібліотеку.
Стоїть голісінька краса,
давно без спідньої сорочки,
а пика ласа і масна
по ній смарує свинським очком.
Мов у розкритому вікні –
така беззахисна і ніжна.
А руки хижі і брудні
її згвалтують і заріжуть.
І все це в нас же на очах.
Чи ж заволаєш з болю, з жалю:
“Меча! Товаришу, меча!
Гвалтівників – на палю!”
Чи мовчки тім’я пошкребем,
бо вже давно пустились берега,
та й будем жити, як живем, –
аж поки наша дійде черга?
Юрій Кочержинський
Скульпторові, художнику І.М.Гончареві
…І ми благали: перейдіть,
Переживіть цю тишу, Майстре.
Бо ми – осінні пізні айстри,
Нам треба вірити у щось.
Хоч би у щось, що не вмира,
Хоча відкаркали всі круки…
Могили – не завжди наука,
А ще оті – в снігах тужних.
Потрібні слово і хода,
І вітру горде коливання,
І зеренця німе повстання,
Що неба не віддасть чужим.
Переживіть!
Аби не злом,
А добротою зацвіли ми
і відшукали точні рими
Епосі та її богам.
Й не динаміт, а білий цвіт
Заклали у святу будову,
Що з попелища вперто знову,
Як фенікс дужий, устає.
02.1988
Наталка Поклад
