Спогад

Іван Макарович Гончар. Як давно, і в той же час ніби вчора, я бачила і розмовляла з цією симпатичною людиною!

Пригадую, як Іван Світличний завів мене до дивовижного музею. Очі розбігались від тих скарбів, що з любов’ю були розташовані по стінах, столах, стільцях та лавах, на підвіконні і на підлозі у маленьких кімнатках приватної оселі вже тоді відомого скульптора. І сам він, як чаклун і охоронець цих неймовірних скарбів, серед того дива був господар, збирач скарбів народного мистецтва, безмірно закоханий у всі ці твори, з ніжною, теплою усмішкою пропонував, ні – був присутній при дійстві, коли ми (ті, що прийшли причаститись до храму невмирущого народного мистецтва), зачаровані іконами, рушниками, різьбленням по дереву, виробами з металу та кераміки, не могли відірватись, не могли надивитись. Захоплювало все: затишний музей, експонати, сам господар – добрий, розумний, фанатично закоханий у свою справу. Знав кожний експонат до дрібнички.

Не хотілось йти. Та все ж ішли, аби знову повернутись за тиждень за наснагою і радістю спілкування. Приходили і приводили інших. А Іван Макарович приймав радо всіх і був вдячний тим, хто цінував його музей, його важкий і натхненний труд збирача.

Пам’ятаю початок 70-х років. Почались репресії. Якось увечері на вулиці зустріла Івана Макаровича. Був засмучений і дуже стривожений. Саме повертався з партзборів. Викликали на партбюро, дуже лаяли і засудили, що він має приватний музей, а головне, що багато людей відвідують той музей. Запропонували йому віддати збірку державі, бо інакше будуть виключати з партії. Я дуже потерпала за Івана Макаровича і як могла розраджувала. Вже тоді розуміла, що музей він не віддасть. Так і сталось.

Ця мужня людина не потребувала співчуття. Іван Макарович на тих зборах заявив, що музей він не віддасть, бо це його життя. А з партії можуть виключати і партквиток він їм віддасть, бо без квитка він залишається такою ж людиною, як і був, а ось без музею – помре. Я гостро пережила з Іваном Макаровичем цю важку колізію і була в захопленні від його власної гідності та мужності. В той час багато моїх друзів зазнали репресій, були заарештовані. Іван Макарович боровся самотужки, його таки виключили з партії.

Іван Гончар глибоко любив Україну, її народ, її землю, її історію, пісні, рушники, все, що творили українці своїми руками. Приходив Іван Макарович і до керамічної майстерні, де правила інша чаклунка – Ніна Іванівна Федорова, до мене. Йому подобались мої роботи, а надто тематика – козацтво з його буремною долею, бо й сам робив тих козаків-гайдамаків, закоханий у минуле України.

Глибоко шаную і люблю пам’ять цієї чудової людини. Низько схиляюсь перед одержимістю, твердістю та мужністю, з якою він захистив свій музей і свою духовну сутність, бо не мислив себе без музею жодної днини.

Галина Севрук

22.11.2000

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати