«…Літо в Києві було якесь чудне, не як звичайно. І спека, і дощ, і холодні дні – одне зміняло інше. Та я за ліками та лікарнями нічого не бачив. Нікуди не їздив. Мало куди виходив. Отже, в Києві й ніби не в Києві.

Краще розповім я Вам про подорож, яку мені влаштували приятелі. В місті, на Новонаводницькій вулиці, під лаврою, недалеко від Дніпра, на схилах, живе собі заслужений митець Іван Макарович Гончар. Та не в тому річ, що скульптор (такого добра в нас доволі багато), а в тім, що він щоліта мандрує по Україні та збирає зразки народного мистецтва. Вже назбирав десь понад п’ять тисяч предметів. Переповнена ними кімната, призначена під експозицію; скульптурна майстерня, сходи й переходи з кімнати в кімнату, з першого поверху на другий. Тільки уявіть собі: це – не музейна виставка за певним розташуванням, а всього набито так, що й ніде ступити: скрізь речі – на стінах, у шафах і скринях. Тут же, на столі, програвач, що відтворює українську хорову музику, виконання кобзарів.

Відвідувачів щодня приходить багато. Буває й начальство. Пишуть у книгу про своє захоплення. Та допомогти чоловікові ділом, того немає. А це ж музей і не лише великий, а й добірний, високого гатунку. І от трагедія: в Києві існує в художньому інституті музейний факультет, працює й науково-дослідний інститут при Академії наук, діє багато музеїв (державних). Але ніхто не цікавиться науковою розробкою зібраного тут добра. Деякі є колекції в І.М. Гончара просто унікальні, значно повніші, а найважливіше – подані в таких примірниках і з такою кількістю, яких не мають державні музеї. Щоправда, сюди приходять і студенти з художнього інституту, та найбільше – живописці, що черпають тут “натхнення”.

Іван Макарович вже немолода людина; то яка ж доля чекає на ці коштовні колекції? Тільки про це потім. А чому ж зараз ці неоціненні здобутки народної творчості залишаються поза увагою, не вивчені, не розкриті? Для прикладу скажу, що тут кількасот рушників, зокрема кролевецьких, таких, що їх і уявити собі важко.

Ніхто навіть не думає про те, щоб хоч опублікувати дещо. Просто в розпачі чоловік, коли все це бачить.

Я написав і подумав: навіщо? Виправити становище ні я, ні Ви не в силі. Отже, “голос вопіющого в пустелі”. Який жах! Талановитий народ створив неповторно-прекрасне мистецтво. А наш сучасник  не спроможний помилуватися ним! Справді – бо: “Славних прадідів великих правнуки погані!”

Даруйте мені, що розтривожив Вас, та – неможливо мовчати!»

Стефан Таранушенко

З листа від 5.10.1970 р. до Євгенії Юріївни Спаської. Особистий архів Стефана Андрійовича Таранушенка (1889–1976), Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (ф.278, од. зб.2321).