“…Перш за все він шукає контактів із представниками місцевої інтелігенції, художниками, поетами, музикантами, письменниками, деякі з яких є його давніми знайомими. Через них він дізнається про наявність сімейних архівів, розпитує імена старожилів. Розповіді останніх про історію району, його архітектурні пам’ятки, художні промисли й ремісників дозволяють йому вийти на старих майстрів і колекціонерів…”

“…Тяжкі враження від спустошливої війни, що ураганом пронеслася по всій радянській землі й забрала з собою неоціненні скарби нашої мистецької культури, я вже не кажу про всім відомі людські жертви. Побувавши поза межами нашої Вітчизни – в Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Австрії, я на власні очі побачив, як там свято бережуть пам’ятки своєї культури національної, і мимоволі пригадувалося, як по-варварськи знищувались подібні на Україні…”

Ніна Матвієнко: “Помирав Іван Макарович Гончар. Ми спішили у Феофанію. Помагав нам сам Господь. Машина влетіла на територію притихлого затишку безнадії — лікарні при Міністерстві охорони здоров’я. Усе чекало на нас. Ліфт з розкритими обіймами дверей на два боки, швидше на шостий, туди, в палату № 610…”

Михайло Гуць: “Я стояв у великій зажурі біля свіжої могили Івана Макаровича і тримав у руках велику його світлину. Раптом до неї підійшов незнайомий мені чоловік середніх літ, приклякнув і з розпачливими словами “Батьку мій, батьку!” поцілував її, як цілують ікону. Цей зворушливий факт говорить сам за себе…”

Василь Забашта: “Пригадую. Зайшов до мене Валентин Задорожний додому, обговорювали різні питання секції, а потім каже: “Нам, Василю, поталанило, бо стали учнями Івана Макаровича. Але і ти, і я шукали, а багато з наших не шукають, не шукали, і не хочуть шукати, а ділять замовлення…”

Тетяна Марченко-Пошивайло: “Всі роки спілкування з Іваном Макаровичем стали для мене школою. Я прислухалася до його розмов з відвідувачами, захоплювалася його майстерністю оповідача. Пам’ятаю, не раз він журився, як швидко з обріїв зникає український краєвид, зокрема, із сумом кидав погляд на верхівки ракет новостворюваного музею, на металеві лати «Родіни-матері», що спотворили мальовничі пагорби над Дніпром. Йому все боліло: розриті могили, понищені собори, затоплені села (деякі встиг замалювати), зрубані верби, меліоровані річки…”

Василь Хитрук: “А познайомитись мені поталанило з паном Іваном ще на зорі Колядкової “революції” в кульмінаційні роки совіцького застою – в середині 1980-х років, коли ми – Гурт Колядників із Зорею водили Козу староукраїнського звичаєвництва по всіх українських хатах від Святошина до Хрещатика і Благословенної Лаври…”