Київ, 1993 рік, надворі літо. Милували око київські мальовничі пейзажі, тихий плин Дніпра, що спокійно ніс свої води до Чорного моря. Та Україна була в траурі: 18 червня перестало битися серце, яке так любило людей, серце Івана Макаровича Гончара. А 21 червня Україна прощалася з ним. Його відспівували у кафедральному соборі Святого Володимира, де пізніше відспівуватимуть побратимів Івана Макаровича – Івана Світличного та В’ячеслава Чорновола. На похороні була, здається, вся Україна – так зібралося багато людей.
Біля собору влився в море людей, що прийшли провести в останню дорóгу дорогу людину. Та собор не зміг вмістити всіх бажаючих. Я все ж таки втиснувся до храму, щоб попрощатися зі своїм духовним батьком, востаннє поцілувати його. Стискалося серце від великого жалю. А в труні посеред храму серед пишних квітів і грон червоної калини, що символізує козацьку кров і Україну, лежав Іван Макарович, худенький, у вишиваній сорочці, в яку він часто любив одягатися, вже байдужий до навколишнього світу, в якому він так багато настраждався, особливо через велику любов до України та свою невтомну працю для неї. Храм наповнювався голосами духовенства та хористів. В руках мирян палахкотіли свічки, світло яких символічно єднало небо і землю. Сумно лунали звуки дзвону з Володимирського собору, відгомін якого великою хвилею котився по землі золотоверхого Києва, стольного міста України, в яке так був закоханий Іван Макарович і увіковічнював його в багатьох своїх мистецьких творах.
У супроводі духовенства під звуки “Вічная пам’ять!”, “Зо святими упокой, Христе, вічная пам’ять!” виносять тіло покійного…
Багато вінків. Співає духовенство, співає церковний хор, співають й інші миряни, що йдуть за труною. Домовину кладуть на катафалк. Повільно рухається похоронна процесія вулицями Києва на Байковий цвинтар – місце вічного спочинку Івана Макаровича. Фольклорист і етнограф Людмила Іваннікова несе сніп колосся, перевитий синьо-жовтою стрічкою. Серед великої кількості людей, що супроводжують Івана Гончара, його улюблений етнографічний хор “Гомін” на чолі з Леопольдом Ященком. Крім релігійних піснеспівів, тужливо звучать і світські, які любив Іван Макарович, – це журливі пісні про смерть захисника України від ворога “Ой три літа, три неділі”, “Повіяв вітер степовий”, “Розпрощався стрілець зі своєю ріднею”, “Подай, дівчино, руку на прощання”, “Як ви умирали, вам дзвони не грали”, це й патріотична пісня “Сховалось сонце за горою”, “Ой у лузі червона калина” та інші.
На Байковому цвинтарі, як і у Володимирському соборі, були прощальні промови, в яких бриніли слова, що від нас відійшов у вічність патріот України, подвижник у царині нашої культури, великий гуманіст Іван Макарович Гончар. Він завжди житиме в серцях тих, хто його знав і любив. Вічна йому пам’ять!..
Труну повільно опускають у могилу, на якій виростає ціла гора з вінків і квітів. Тяжко розлучатися з близькою людиною, що покидає цей світ, а ще важче розлучатися з великим сином рідної землі. Для мене ж Іван Макарович був ще й дуже рідною людиною. Згадалося, як у найважчі хвилини мого життя, коли я втратив свого батька, якого дуже любив, Іван Гончар у своїй хаті пригорнув мене до серця і, щоб заспокоїти, сказав: “Не переживай так дуже: я буду твоїм духовним батьком”. Ці слова цілющим бальзамом впали на мою зранену душу. Сльози зворушення зволожили мої очі. І от тепер ми розлучаємось назавжди…
Я стояв у великій зажурі біля свіжої могили Івана Макаровича і тримав у руках велику його світлину. Раптом до неї підійшов незнайомий мені чоловік середніх літ, приклякнув і з розпачливими словами “Батьку мій, батьку!” поцілував її, як цілують ікону. Цей зворушливий факт говорить сам за себе…
Михайло Гуць,
кандидат філологічних наук, професор
20.06.2004
