Його особистих провин як громадянина України тоді, в 1960–70-х роках, не було. Святі безгрішні. За що ж його, фронтовика, офіцера, заганяли в кут, де хвороби і безробіття, де тероризування і цькування, де постійне око за кожним кроком? У його дворику зникали скульптури або їх нівечили – творчість винна.
Іван Макарович Гончар – “голуб сизий” (вираз, з яким він звертався до всіх) – був символом України, а для нас – духовним Батьком.
Ще від царської Росії, а згодом від декрету 1919 року, підписаного Леніним, ішла пролетаризація духовності народу. Вона заступала освіту, культуру; ліквідовувалися класи, різниця між розумовою і фізичною працею. Розум, честь, совість перебирала на себе партія. Партквиток керував народами, був вивершений над дипломом, знаннями, над любов’ю, над свідомістю. Національна свідомість – перший ворог партквитка. А слово “рідне” раптом стало злочинним. І назавжди треба було забути, що таке рідна хата, рідна земля, рідна мова. Іван Макарович з любов’ю промовляв ці два слова: “Наше рідне”. І гірко було йому дивитись, як нищили традиції, мову, історію. Ліквідовуючи так зване куркульство як клас, нищили цілі сім’ї, цілі села. Руйнували хати, сади… Руйнували Україну. Я свідок: подвір’я мого батька (а це народна архітектура від епохи Трипілля) було зруйноване і вивезене для СОЗу (в 30-х роках у В’язовому так звався колгосп). Здирали зі стін рушники, били ікони, прядки, переорювали городи, спустошували засіки (сундуки). А там були ще бабині вишиті рушники, керсетки, шиті дідом.
Зі злим смішком нищили пролетарії палаци, панські дворища, церкви. По всій Україні, як і в тому ж В‘язовому, падали дзвони. Людей позбавляли душі, душі віків.
А Іван Гончар, о лють! Де він узявся? Партком дивувався, бо думав, що вже все “зачистив”. І був 37-й рік. А тут раптом, та ще після ІІ Світової війни… Вустами Івана Макаровича заговорила Україна. Ось у чому його провина. В любові до України. Україну він реанімував, воскрешав, збирав, центрував, стверджував, малював, ліпив у глині як скульптор, підносив, величав її до Світу і… пропагував, пропагував до фанатизму. Я часто думав: звідки стільки енергії?..
В його музеї Україна ставала могутньою, живою, відновленою. Мені, однозначно, ця ЛЮДИНА Богом послана. Його велика віра (я це чув від Івана Макаровича) і привела до Незалежності в 1991 році. Він вірив у неї ще тоді, в 50–60-х роках.
Я малював його. Риси обличчя без героїки. За скромністю рис – лагідність, відкритість. Його очі глибокі. Вуста не для чуття – для мудрості. Все так просто, а за цим “просто” – вогненна сила. Вогонь духу палив його тіло. Все велике приховане.
“Стовпник”, – думав я. Є навіть ескізи. Чому стовпник? Бо позбавлений страху. Не було ще сили, яка б стовпника переборола. Де ж він брав силу? Адже їв він дуже мало і скромно, та й жив з пенсії, відбував “каторгу на волі”.
Є казка “Яйце-райце”. Це про вічність духу України. Задля неї жив Іван Гончар. Дух України – його наснага. І не тільки житло його було музеєм, а й сама його душа – музей з іменем Україна.
Микола Стороженко,
художник
