Івана Макаровича Гончара як художника я знав ще з шкільної парти по його творах. Будучи учнем Козельщинської середньої школи, що на Полтавщині, я кожного літа бував на святах у Мануйлівці, приурочених Олексію Максимовичу Горькому. На ці свята приїздили письменники з Києва, Москви та багатьох інших міст України. Добре запам’ятав таких гостей з Києва, як Андрія Головка та Дмитра Косарика, які частенько відвідували Мануйлівку, що лежала поряд з їхніми колисками дитинства. Адже Юрки – батьківщина Андрія Головка, а Фидрівка – Дмитра Косарика. Тому, побувавши на святі в Мануйлівці, вони обов’язково відвідували свої рідні села, щоб ще і ще раз пройтися стежками свого дитинства.
Ось на одному з таких свят і була передана в дар музею Горького невеличка за розмірами, але велика за змістом скульптурна статуя молодого пролетарського письменника, яка потім прикрасила одну із кімнат музею. Біля неї і в шкільні, а потім і зрілі роки частенько доводилося зупинятися, намагаючись віднайти таїну пластики творення. Це були далекі 40–50 роки.
А потім, уже на початку 60-х років, коли я працював учителем математики в Ковалівській середній школі, що на Черкащині, мені пощастило зазнайомитись із самим митцем у його київській майстерні на вулиці Новонаводницькій (нині Січневого повстання) через молодого учителя історика Павла Павловича Бондара. Бондар захоплювався українською старовиною і побутом сіл, вивчав килимарство, збирав старовинні книги, що ще збереглися в селах Ковалівка та Кононівка на Драбівщині.
У Кононівці жив дідусь на прізвище Кушнір, який брав участь у перезахороненні тіла Великого Кобзаря. Про цю подію він розповів своїм нащадкам, які свято берегли у своїй пам’яті ті славні сторінки життя свого предка. Саме до цих людей молодий вчитель і навідувався, щоб занотувати до свого записника ті цікаві спогади, а потім передати їх Івану Макаровичу.
Дуже запам’ятався мені один епізод з нашої зустрічі, коли І.М. Гончар зауважив цьому молодому учителю щодо вибраного ним псевдоніма. П.П. Бондар полюбляв свої замітки до газет підписувати псевдонімом – Павло Україна. Як зараз чую тихий і разом з тим гнівний голос Івана Макаровича: “Леся Українка своєю величчю дійсно сягнула вершин мистецтва красного письменства. І не тільки як поетеса, а як і громадський діяч високо стояла на п’єдесталі людського життя на той час. Але вона не посміла взяти собі псевдонім “Україна”, а вибрала лише маленький і скромний – “Українка”, і цим самим засвідчила, що вона дочка, часточка українського народу, душею й тілом належить йому і правдою слова служить йому. Так що, голубе, подумай над своїм вибором псевдоніма. Чи не забагато ти береш на себе цим самим?!”
Після цього Бондар підписував свої замітки Павло Чумацький, що теж пов’язувалось з Україною, її історією, але звучало скромно. Ось із 60-х років я й заприятелював з Іваном Макаровичем. І ці приятельські стосунки підтримувались упродовж усього життя художника.
Усе своє свідоме життя я збирав матеріал про несправедливо забутих художників-земляків, таких як Дряпаченко І.К. (1881–1936) та Дереза О.Т. (1892–1938) й ін. В пошуках матеріалів про Дряпаченка я й познайомився з І.М. Гончаром, письменниками Олесем Гончаром, Дмитром Косариком, Олесем Юренком, художниками Карпом Трохименком, Петром Носком, Самуїлом Кручаковим та багатьма іншими.
Іван Макарович учився у свій час у Іллі Максимовича Шульги – щирого друга Дряпаченка І.К. ще з лави Петербурзької Академії мистецтв. Ця дружба підтримувалася до кінця їхнього життя, бо вони пішли з життя майже одночасно, з різницею всього два роки. Все це й тягнуло мене до Івана Макаровича, який розповідав про свого учителя – Шульгу І.М., що для мене було важливим при написанні біографічного нарису про Дряпаченка.
Іван Макарович приймав мене у своїй господі, як свого земляка (адже я жив на Черкащині), як близьку людину і ділився всім, чим був багатий. У свою чергу, я на гостинність господаря відповідав тим же. До мене він ставився, як до молодшого брата, а до моєї дружини, Ніни Миколаївни, як батько до своєї доньки, – з якоюсь особливою теплотою і любов’ю. Чи, може, це тому, що і його невістка мала таке ж ім’я (Ніна Матвієнко – відома співачка усій Україні). І при нашій зустрічі ця теплота переходила і на мою дружину, а в бесідах відчувалась його велика любов до своєї невістки, він не приховував, а щиро говорив про це.
Під час наших зустрічей він розповідав дуже багато цікавих епізодів із фронтового життя в роки Великої Вітчизняної війни та із життя в повоєнний період у пошуках скарбів свого народу, які сягали сивої старовини. До цієї роботи він залучав і мене. Деякі експонати до його музею і його багатотомної праці “Україна та українці” передав і я.
Під час пошуків скарбів не обходилось і без курйозів. Так, на Полтавщині в с. Василівка я одержав портрет від Наталії Гурівни Гордієнко – великої шанувальниці художника Дряпаченка. Я не поцікавився, як він дістався їй, а пізніше знайшовся власник цього портрета, який мешкав у Криму. Він довідався про те, що цей портрет через мої руки попав до музею Гончара. І тут почалося. Він став писати в усі інстанції, обливаючи мене брудом і т.д.
Я був позапартійною людиною, але скарга на мене прийшла від Вовченка – власника портрета на Драбівський РК КПУ Черкаської області. Це було весною, в березні місяці, десь за тиждень до початку березневих канікул у школах. На виклик за підписом заввідділом пропаганди Тоцького я поїхав до Драбова, щоб пояснити все, що сталось. Ось тут гуртом і почалась обробка моїх мізків. Йшла запекла розмова. Будучи позапартійним, я не дуже дотримувався субординації, і на грубі випади в мою адресу спокійно і аргументовано відповідав, відмітаючи всякий бруд. Вони намагалися мені дошкулити тим, що я, мовляв, зв’язався з націоналістом Гончаром, на що я їм відповідав: “Невже якщо людина говорить українською материнською мовою, відстоює право цієї мови і культуру свого народу, то це вже й націоналіст?! Та що то й за народ, який немає своєї мови?” Дійсно, Іван Макарович постійно відстоював право на рідну мову свого народу, підкреслюючи: “Без мови ми не народ, не національне ціле”. “То що ж виходить? Якщо людина відстоює таку позицію, то це – “націоналіст”, – продовжував я вести полеміку. – Взагалі рідною мовою легше думається і мислиться”. На що мені відповіли, що для них однаково говорити – що українською, що російською. Я знову заперечив, посилаючись на Олеся Гончара, який не переставав постійно говорити: “Для митця найбільш животворним є той ґрунт, на якому він виріс, те народне середовище, яке формувало, національна поетика, з якої черпає він свої барви і музику слова”.
Про це постійно говорив письменник, маючи на увазі всі народи. Взагалі йшла досить гаряча дискусія щодо мов, яка вийшла за межі одного Івана Гончара, вона торкнулась своїм чорним крилом і Олеся Гончара – його роману “Собор”. Щодо “Собору” Гончара я сказав, що автор у своєму романі підняв назрілу тему на злобу дня. Все, що показав письменник у своєму романі, – це правда, гірка правда, яка не кожному до вподоби, зокрема керівникам верхніх ешелонів влади. І, мабуть, їх найбільше зачепило те, що автор насмілився показати їх аморальність щодо своїх батьків, яких вони відправляли в будинки престарілих.
Тому й не дивно, що маланчуки та шамоти намагаються з усієї сили опорочити ім’я письменника, добиваючись від нього зречення цього твору та відмови від Нобелівської премії, на здобуття якої було висунуто цей твір міжнародною громадськістю.
Для мене особисто цей твір близький і зрозумілий тим, що автор розгортає події на фоні собору, який я постійно бачив і милувався красою його архітектури. Та й було чим милуватися, адже він займав третє місце серед православних храмів у Європі. Я більше, ніж переконаний у тому, що в основу “Собору” було покладено Козельщинський собор Божої Матері (до речі, за написання творів, пов’язаних з цим собором, брався не один письменник, зокрема Дольд-Михайлик), прикриваючи його козацьким храмом. Але хто читав цей твір і знав Козельщинський собор, той зразу його впізнав. За збереження життя цього собору Олесь Гончар боровся, мабуть, коли б не все своє життя (хоч він охоронявся державою, але були маньяки, які хотіли його знищити) і в багатьох своїх творах згадував його якщо не прямо, то в завуальованому вигляді, бо саме цей собор постійно йому було видно із вікон редакції газети “Розгорнутим фронтом” селища Козельщина, де він зовсім юним працював завсектором сількорівського поста. І звідти він пішов у велике життя, спочатку за комсомольською путівкою у Харківський технікум журналістики, а потім – в університет.
Але перші юнацькі враження від побаченого вже не покидали його. І він час від часу повертався до них у своїх творах. Так, він згадує і місця, і людей, що відповідають його юнацькому спогаду в романі “Твоя зоря”. У розділі “Художник ранкової зорі” цього роману можна впізнати художника Дряпаченка І.К. І коли я запитав про це письменника, то він дав ствердну відповідь. У своєму листі він написав, що в основу художника ранкової зорі покладено прообраз Дряпаченка, якого він частенько бачив у редакції газети “Розгорнутим фронтом”. Думаю, що такою була б відповідь і на “Собор”, якби довелося звернутися із запитанням до письменника. А навколо “Собору” точилася запекла боротьба, за який автора звинувачували у всіх земних гріхах. Щоб зрозуміти і автора роману, і критиків його, потрібно прочитати самому “Собор”, який не так легко було дістати.
Прочитавши його, я не знайшов того, що наші хулителі і любителі смаженого писали в підвальних статтях усіх газет, що виходили в СРСР. А в ті часи було досить одній газеті “Правда” виступити з критикою (саме в ній Микола Шамота нищівній критиці піддав “Собор”), як усі інші, не бачачи у вічі і не читаючи цього твору, підхоплювали на щит і ще з більшою силою обливали брудом автора роману “Собор”…
Про Івана Макаровича як митця, як людину можна дуже багато говорити. Але я не буду повторюватися. Про нього уже сказано і опубліковано в газетах і журналах. А найбільше про нього сказано у багатотомних відгуках відвідувачів його музею. Географія відвідувачів сягнула усіх континентів і країн світу. Це ще і ще раз засвідчує про велич його діянь.
Іван Макарович Гончар – унікальна людина, як і унікальний його музей, створений ним за власний кошт. Для цього митець обійшов всю Україну, відшукуючи та збираючи скарби нашого народу. Хочу лише сказати кілька слів про те, коли він після такого високого злету, визнаного усією громадськістю України і світовою громадськістю, попав у немилість державних мужів і силою влади був на довгий час викреслений з життя, навіть не удостоївся увійти в “Словник художників України”, підготовлений головною редакцією УРЕ та виданий у Києві в 1973 році. І це тоді, коли його ім’я було відоме усьому світу, а пам’ятники, створені митцем, були живими свідками того, що такий художник був, є і буде. Важкі то були часи, коли найбільш активні діячі української культури були кинуті в забуття, коли їх кожен крок переслідувався органами КДБ.
Пам’ятаю, як одного разу він мені розповідав про Шевченківські урочистості коло пам’ятника, що височить перед Київським державним університетом. Молодь у національних українських костюмах співала українські пісні на слова Шевченка. І тут, де не візьмись, появляється міліція, без будь-яких розмов, попереджень починає розгонити це зібрання молоді, а непокірних навіть силоміць кидає в міліцейські фургони. Розповідав він мені про це і постійно обурювався, підкреслюючи при цьому: “Який це жах!” Цього не можна передати словами, що там робилось. Міліція не вибирала пристойних для цієї мети методів і прийомів. Та й взагалі в розгоні зібрання цього не було потреби. Адже молодь вшановувала свого Кобзаря.
Десь у ті часи Іван Макарович познайомив мене з рукописом письменника Івана Дзюби – “Інтернаціоналізм чи русифікація?” з доданим до нього тексту листом українських діячів культури і науки. В листі діячі науки і культури зверталися до П.Ю. Шелеста з проханням, щоб він посприяв надрукуванню цієї праці. І Петро Юхимович Шелест, очевидно, віднісся з розумінням і, мабуть, під враженням від прочитаного рукопису навіть написав статтю до журналу “Вітчизна”. А через деякий час цей журнал був відкликаний від підписувачів, передова була замінена зовсім іншою (вклейка), а Шелест був знятий з першого секретаря ЦК Компартії України. Ось так складались обставини навколо діячів культури України. Багато з них поплатилися роботою і партійним квитком. Поплатився партквитком і Іван Макарович. Тяжко переживав він цю втрату, а ще більше – втрату спілкування з людьми, адже музей був закритий для відвідувачів. А керівництво культури України шаленіло і настійно вимагало від Гончара передати експонати в державний музей, на що Іван Макарович категорично відмовив, мотивуючи тим, що там це зібрання буде знищено. Про це він мені розповідав з болем душі і твердив, що не віддасть він свого дітища, зібраного і створеного його багаторічною працею.
Найбільше наполягала на закритті музею та передачі експонатів державі Галина Кальченко, яка часто брала в нього уроки з пластики – мистецтва творити скульптурні образи. Це було в роки її навчання та становлення як митця. Тоді, оволодіваючи знанням таїнства мистецтва, вона неодноразово називала учителя рідним батьком. Та, ставши відомою художницею-скульптором, у тяжку годину свого учителя відреклася від своїх слів, які так урочисто проголошувала в часи навчання. Це до глибини душі обурювало вчителя, і він з глибоким болем у душі згадував про це, вдаючись до біблейських легенд про Ісуса Христа і його учнів. Не раз вона (Галина Кальченко) заявляла і переказувала через своїх товаришів і підлеглих, щоб ті передали Івану Макаровичу її вимогу – здати експонати в державу. А якщо він, мовляв, цього не зробить сам, то вона особисто знищить цей музей, не залишивши каменя на камені, спалить і бульдозером розправить місце, де колись була майстерня і музей художника. Як тільки обурювався митець від усього почутого! Про все це він мені зі сльозами на очах розповідав і говорив, що ніколи не сподівався, щоб учні платили злом. Це була тяжка і гнітюча обстановка, в якій опинився Іван Макарович. Але і це не могло зламати його. Він і в цю важку годину працював і працював не покладаючи рук. “За цей час (мається на увазі опала) я ще більше створив, ніж до цього,” – заявляв він мені і показував величезні фоліанти своїх рукописів “Україна та українці”, цілі стоси нових живописних робіт та моделі нових скульптурних ескізів з історії України, її боротьби за свободу і незалежність.
Частенько він присилав мені у своїх листах фотографії з нових своїх робіт. Є в мене фото скульптурних портретів Івана Підкови та Івана Дзюби – письменника нашої доби, листівки з його робіт з дарчими написами скульптора. Все це сторінки із його життя, які засвідчують, що художник жив і працював не покладаючи рук. Важко йому було і морально, і матеріально в цей час. Адже він не мав жодного державного замовлення.
Дуже ображався Іван Макарович на своїх колишніх друзів, для яких його оселя завжди була гостинно відкрита. І він гостинно приймав у свій час їх цілими сім’ями, а в тяжку для нього годину всі вони забули стежку до цієї оселі. Називав він багато імен, але вони вже вивітрилися з пам’яті. Лише добре запам’яталося ім’я Олеся Гончара, який в час своєї опали за оповідання “Модри Камень” був постійним гостем скульптора в його оселі і не сам, а з дружиною… Про ті часи письменник згадував у своїй книзі “Письменницькі роздуми” так: ”…Найбільше засмутило те, що, незважаючи на очевидну безпідставність, абсурдність закидів, незважаючи на грубо викривлене тлумачення твору, від автора одвернулися навіть деякі вчорашні друзі. Все це гнітило. Було важче, ніж під кулями”. Подібна доля спіткала і Івана Макаровича. Розповідав він мені і плакав, що в тяжку годину всі відвернулися від нього, напевне, боячись за своє особисте становище в житті.
Та й дійсно відвідувати І.М. Гончара було небезпечно. Не раз він застерігав мене про небезпеку, на яку я наражаюсь своїми відвідинами. Під час розмов у його майстерні він постійно відкривав водопровідний кран, створюючи цим самим шум. Я не запитував, для чого він це робить (адже шум перешкоджає слухати розмови), більше здогадувався, що, очевидно, стіни і стеля його будинку нашпиговані мікрофонами для підслуховування. Не раз він застерігав мене, чим може закінчитися моя ночівля в його оселі, коли доводилося залишатися на другий день у Києві в справах. Але, на моє щастя, ніяких неприємностей не траплялося. Все це я згадую для того, щоб людина, яка не посвячена в таємниці життя митця, зрозуміла, в яких неймовірних умовах жив і працював художник.
Я постійно спілкувався з І.М. Гончаром за різних обставин. Часто я привозив своїх учнів до Києва на екскурсії і обов’язково заходив і до його музею. В таких випадках Іван Макарович буквально оживав, відходив душею і з молодечим запалом та великою теплотою розповідав й показував свої роботи і народні скарби, закликаючи дітей берегти культурні надбання своїх дідів і батьків, а мені постійно нагадував і усно, і письмово в листах про виховання національних кадрів.
Десь уже в горбачовські часи він був поновлений в рядах комуністичної партії, що принесло йому певне моральне полегшення, дало можливість знову повернутися і поринути з усією душею у свою широкомасштабну працю. Але роки цькування митця дались йому взнаки, зробили свою справу: здоров’я було підірвано, кожен подальший крок давався йому нелегко, супроводжувався страшною втомою. Душа прагнула діяти, діяти з вогником на користь загальнонародної справи, але фізичні сили покидали його. Все частіше й частіше він вдавався до послуг лікарів, постійно займався фізкультурою і як на свій вік почувався бадьоро.
В останній рік його життя (тоді я ще не знав, що він буде для нього останнім) я частенько бував у Києві і обов’язково заходив до нього, зустрічався з ним, бесідував і помічав, що з ним щось коїться не гаразд, що він з величезним зусиллям переборює якийсь внутрішній біль, хоч про це намагається не говорити. В цей час він працював над скульптурним портретом В.М. Чорновола. Пам’ятаю, як під час нашої бесіди в майстерні він мене залишив самого і вийшов до телефону. А повернувшись, повідомив мені, що до нього прибуває гість з Канади. І дійсно, буквально через кілька хвилин швидкою ходою заходить незнайомець. Привітався за руку з господарем, потім подав мені правицю і відрекомендувався: “Пан Богдан з Канади”. У відповідь я назвав своє ім’я, розпрощався з Іваном Макаровичем і залишив майстерню. Це була моя остання зустріч з митцем, оскільки мої наступні відвідини його оселі не заставали його вдома (він лежав у лікарні), як повідомляла мені Аделя Петрівна. На моє розпитування вона відповідала, що дуже не хотів він лягати в лікарню, заявляючи, що звідти не повертаються живими… Але в мені ще теплилася надія, що буде все гаразд. Проте мої надії не здійснилися, і тепер я жалкую, що саме тоді не відвідав його там, не побачив і не почув його голосу востаннє. Буквально через кілька днів після моїх відвідин його оселі серце митця зупинилося назавжди.
По радіо і телебаченню передали сумну вістку про його кончину, про велику втрату в культурному житті нашої країни. І вже по телебаченню побачив його проводи в останню дорогу.
Я був щасливий, що мав можливість спілкуватися з митцем великої щирої душі, людиною, яка всім своїм єством служила своєму народу і всю себе до останнього подиху віддала народу. Він справді був народним за суттю і духом художником. Його ім’я буде вічно жити у пам’яті людства, і слава його не вмре, не погасне.
Тож низько схиляю голову перед пам’яттю людини, яка зігрівала і надихала своїми творами на працю в ім’я людського суспільства, рідної України, її талановитого народу.
Борис Литовченко
літо, 1997
