Наталка Поклад: “Познайомила мене з художником іще в 1968 році моя шкільна подруга Ліда Свиридова. І я, студентка Балтського педучилища, і вона, студентка Верхівського сільськогосподарського технікуму, приїхали до Києва на екскурсію. “Ти мусиш знати цього чоловіка”, – сказала Ліда і повела мене до Івана Макаровича. Зайве говорити: то було доленосне знайомство, хоч я про те ще не відала…”

Микола Мушинка: “Перша персональна виставка художньої творчості Івана Макаровича Гончара, що відбулася у виставковому залі Спілки художників України у січні – лютому 1988 року, була його життєвим тріумфом. Люди стояли в чергах, щоб потрапити на цю оригінальну виставку, на якій було представлено понад триста його творів різних жанрів і періодів творчості: скульптурні портрети, проекти пам’ятників, історичні твори, живопис, графіка…”

Анатолій Мокренко: “У моїй душі, як, мабуть, і в кожній іншій, є свій іконостас святих. Є серед них і Іван Макарович Гончар. Сутність цієї скромної, могутнього духу людини приголомшила мене одного осіннього дня, коли хтось із моїх приятелів привів мене до його оселі на схилах Дніпра на Печерську. Було це, звісно, ще за радянщини, коли я все частіше чув про якогось націоналіста Гончара, у якого є якийсь незвичайний музей вдома…”

Михайлина Коцюбинська: “Про музей Івана Гончара, неофіційний, хатній, але вже тоді добре знаний я почула вперше десь у ранні шістдесяті. Не пам’ятаю, хто перший привів мене туди у складі якоїсь екскурсії, здається, Алла Горська або Галина Зубченко. Згодом я стала час від часу бувати там з кимось із друзів, а то й сама приводила туди “неофітів”, передусім іноземців…”

Микола Кагарлицький: “Я дуже любив Івана Макаровича як духовного батька, навчителя, старшого друга. І глибоко за нього вболівав. Мені здається, що й зі мною він був щирий, відвертий, хоч зрідка пред’являв претензії, докоряв, що не так часто, як йому того хотілося, бував у його музеї в моторошні 70-ті роки – маланчуківські роки! Справді, не міг часто бувати, бо сам був під ковпаком…”

Олексій Дмитренко: “Непохитний і ранимий, енергійно різкий думкою і в ході, він міг бути делікатним і нетерпимим водночас, але ніколи не дозволяв попуску бодай у незначному жодній гордині, надміру або зверхності у спілкуванні з простою людиною, ані найменшому заграванню із владою, а чи колінкуванню перед нею…”

“Якщо в 19 столітті місію донести до народу таїну його духу Господь уклав у полум’яне слово Шевченка, то в 20 столітті ім’я Івана Гончара стоїть в ряду таких подвижників, як Д.Яворницький, М.Біляшівський, Д.Щербаківський, В.Гнатюк… Причому збиральницька і наукова діяльність останніх проходила в кінці 19-го – початку 20-го століттях на ще збереженому етнічному грунті, тоді як хата-музей І.М. Гончара постала Феніксом України після двох світових воєн, двох голодоморів 1933 і 1947 років і піввікових комуністичних репресій”.