Ніна Матвієнко: “Помирав Іван Макарович Гончар. Ми спішили у Феофанію. Помагав нам сам Господь. Машина влетіла на територію притихлого затишку безнадії — лікарні при Міністерстві охорони здоров’я. Усе чекало на нас. Ліфт з розкритими обіймами дверей на два боки, швидше на шостий, туди, в палату № 610…”

Михайло Гуць: “Я стояв у великій зажурі біля свіжої могили Івана Макаровича і тримав у руках велику його світлину. Раптом до неї підійшов незнайомий мені чоловік середніх літ, приклякнув і з розпачливими словами “Батьку мій, батьку!” поцілував її, як цілують ікону. Цей зворушливий факт говорить сам за себе…”

Василь Забашта: “Пригадую. Зайшов до мене Валентин Задорожний додому, обговорювали різні питання секції, а потім каже: “Нам, Василю, поталанило, бо стали учнями Івана Макаровича. Але і ти, і я шукали, а багато з наших не шукають, не шукали, і не хочуть шукати, а ділять замовлення…”

Тетяна Марченко-Пошивайло: “Всі роки спілкування з Іваном Макаровичем стали для мене школою. Я прислухалася до його розмов з відвідувачами, захоплювалася його майстерністю оповідача. Пам’ятаю, не раз він журився, як швидко з обріїв зникає український краєвид, зокрема, із сумом кидав погляд на верхівки ракет новостворюваного музею, на металеві лати «Родіни-матері», що спотворили мальовничі пагорби над Дніпром. Йому все боліло: розриті могили, понищені собори, затоплені села (деякі встиг замалювати), зрубані верби, меліоровані річки…”

Василь Хитрук: “А познайомитись мені поталанило з паном Іваном ще на зорі Колядкової “революції” в кульмінаційні роки совіцького застою – в середині 1980-х років, коли ми – Гурт Колядників із Зорею водили Козу староукраїнського звичаєвництва по всіх українських хатах від Святошина до Хрещатика і Благословенної Лаври…”

Стефан Таранушенко: “Відвідувачів щодня приходить багато. Буває й начальство. Пишуть у книгу про своє захоплення. Та допомогти чоловікові ділом, того немає. А це ж музей і не лише великий, а й добірний, високого гатунку. І от трагедія: в Києві існує в художньому інституті музейний факультет, працює й науково-дослідний інститут при Академії наук, діє багато музеїв (державних). Але ніхто не цікавиться науковою розробкою зібраного тут добра. Деякі є колекції в І.М. Гончара просто унікальні, значно повніші, а найважливіше – подані в таких примірниках і з такою кількістю, яких не мають державні музеї…”

Василь Скуратівський: “Столітній ювілей великого Українця ми відзначатимемо, на жаль, без Маестро. Проте нікуди не дінешся – кожен із сущих раніше чи пізніше неодмінно відійде в потойбічний світ, бо, як кажуть французи – “се ля ві”, себто таке життя. В цьому контексті цілком буде логічним згадати рядок з вірша Івана Драча, якого він присвятив річниці смерті Василеві Симоненкові: “Всі ми прийдемо на той світ до тебе, Тільки Україна хай не йде”…”