Слово про Гончара

“Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що стверджує своє”.
Ліна Костенко “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”

Іван Макарович Гончар (27.01.1911 – 18.06.1993) перейшов життя, в якому були любов і самотність, віра і відчай, одухотворена творчість і щоденний труд, приголомшуючий успіх і гіркота довгих літ невизнання, шалений ідеологічний “компартійний тиск” і свобода самовиявлення Художника і Громадянина, — а понад усім — молитовна самозреченість перед Україною, свята приреченість возвеличити її нетлінний образ, — що і стало, власне, його суттю.

“Україно! Воскресни, мамо, —
І вернися в світлицю-хату!..” —
благає геній Кобзаря.

“Прийду я з міста в свою рідну хату-музей — і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідннюю мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об’їдають його, зневажають, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі” — констатує Іван Гончар у щоденнику 1969 р., протиставляючи очевидному трагізмові епохи реальність невмирущості духу нації.

Хата-музей І.М. Гончара постала Феніксом України після двох світових воєн, двох голодоморів 1933 і 1947 років і піввікових комуністичних репресій.І якщо в 19 столітті місію донести до народу таїну його духу Господь уклав у полум’яне слово Шевченка, то в 20 столітті ім’я Івана Гончара стоїть в ряду таких подвижників, як Дмитро Яворницький, Микола Біляшівський, Данило Щербаківський, Володимир Гнатюк, чиїми титанічними зусиллями оригінальна, з яскравими національними рисами наукова і мистецька спадщина народу стала надбанням усіх прийдешніх поколінь українців. Причому збиральницька і наукова діяльність останніх проходила в кінці 19-го – початку 20-го століттях на ще збереженому етнічному грунті, тоді як хата-музей І.М. Гончара постала Феніксом України після двох світових воєн, двох голодоморів 1933 і 1947 років і піввікових комуністичних репресій.

Чому саме хата-музей І.М. Гончара стала “світлицею”, в якій “воскресла Україна”? Вочевидь, що відтворення цивілізаційно-культурного середовища в стінах хати з її “обжитим простором, зорієнтованим на усталеність”, — і є тим механізмом культурного традиціоналізму, принципи якого обстоював сучасник Т.Г Шевченка Пантелеймон Куліш, і який адекватний національній ідеї, що по суті “у певному соціумі, предметному, комунікативному середовищах є інтегральною частиною самої національної ідеї” (Роман Кісь).

І.М. Гончар, вихований у патріархальній українській сім’ї, що сягала й козацьких коренів (дід по матері Вакула Шпак — козацького роду), сформований як художник в середовищі української мистецької і письменницької еліти періоду так званої “українізації” кінця 20-х — початку 30-х років (привіз його до Києва земляк із с. Лип’янки на Черкащині етнограф, музикознавець Максим Коросташ і сприяв його вступу до Художньо-індустріяльної школи) — як фундатор хатнього музею став у 60-і роки продовжувачем “національно-соціально-романтичної, естетичної, антираціоналістичної традиції”, що була органічною “в річці духовних шукань європейської цивілізації” і протирічила радянській дійсності “Злиття всіх націй і народностей” в один радянський народ.

З чого все почалося?

Ось як пише про це сам І.М.Гончар у своїх “Спогадах”.

“Ще в роки війни, коли все нищилося, в мене зародилася думка:”Чому Україна не має великого національного музею, в якому могла б показати все своє — культуру і мистецтво за довгі роки свого існування в історичному розрізі, адже вже 25 років жили в умовах Радянської влади. Та дивувало інше — що ми не лише не створюємо національний музей для збереження цінностей, а навпаки — по своєму невігластву їх нищим. Це мене обурювало, і це обурення в мені жило, і потім вилилось в дію — це створення хатнього музею в мініатюрі, який став прообразом великого музею”.

“…Я завжди болів душею за те, що так мізерно показувалась Україна в наших музеях. Крізь маленьке віконечко у великий світ українського народного мистецтва, культури. Україна — одна із багатющих країн світу своєю народно-мистецькою культурою, своїм фольклором, а так до болю збіднена по музеях”. /Щ.№55/

Не торкаючись аналізу творчості І.М. Гончара — скульптора і живописця, зазначимо, що художник був великої сили таланту і дивовижної працездатності. Його скульптурні роботи “Тарас-водоноша”(1938р.), “Молодий Тарас Шевченко”, пам’ятник О.М.Горькому в м. Ялті (1956 р.), “Тонта й Залізняк” (1967 р.), галерея скульптурних портретів діячів української історії і культури складають неоціниму мистецьку скарбницю України 20 століття.

Постійні етнографічні експедиції по Україні з чітко окресленою метою стали можливими з 1957 року, принаймні так визначає І.М.Гончар в своїх “Спогадах”, особливо виділяючи свою поїздку в Чернігів. Полісся, Полтавщина, Середня Наддніпрянщина, Гуцульщина, Поділля — скарби декоративно-ужиткового мистецтва, народного малярства з усіх етнографічних зон України з року в рік поповнювали його колекцію. Інтуїція художника і високий естетичний смак були критеріями формування музейного фонду.

На виняткове значення приватної збірки І.М.Гончара вказав Борис Антоненко-Давидович: “Ця прекрасна колекція є матеріальним проявом високого духу нашого народу, який створив ці речі. Ці високомистецькі витвори фактично заперечують усі закиди в примітивізмі та обмеженості української культури. Нарід, що може так творить, має велике майбутнє”. (Запис у Книзі вражень від 24.11.1963р.)

Становлення хатнього музею І.М.Гончар визначає 1957-1966 роки, що хронологічно збігаються з періодом так званої “хрущовської відлиги”.Становлення хатнього музею І.М.Гончар визначає 1957-1966 роки, що хронологічно збігаються з періодом так званої “хрущовської відлиги”. Розвінчання “культу особи” і послаблення ідеологічної зашореності стимулювали до піднесення громадсько-політичного та культурного життя на просторах колишнього СРСР, але оскільки реформи носили половинчатий характер — вони не зачепили ні суті комуністичної системи, ні, тим більше, не могли відродити традиційну народну культуру.

І якщо в середині 50-х років І.М. Гончар з болем пише “Як неймовірно тяжко жити на світі, коли нищиться і зневажається скрізь все рідне, миле моєму серцю, все, чим я живу і чим жили віковічно мої предки і за нього віковічно боролися”, — то в кінці 60-х років, збагачений досвідом багаторічних мандрівок Україною, констатує як переконаний націоналіст і науковець: “Закінчилася «скабівщина». Хто прийде їй на зміну, поки ще невідомо. Та хто б не прийшов, але вже ніхто не поверне тої непоправно-жахливої втрати, яку потерпіла Україна в культурно-мистецькому надбанні за свою історію. Ті залишки церквів по селах та містах, що вистояли неймовірні лихоліття руїни 30-х років та другої світової війни — зметені з лиця землі, а разом з ними і всі види народної творчості та цінні архіви і бібліотеки. Лишилися жалюгідні рештки, є цілі райони, де немає жодної церкви, жодного вітрячка, млина водяного, чи якоїсь стародавньої споруди, народна творчість виродилась, принаймні, в тій національній формі, в якій була. Русифікація, денаціоналізація, переселення українського народу та заселення України інородцями пішло так далеко, що стало страшно назвати його своїм ім’ям”. (Запис від 18.03.1968р., Щ.№4, с.16-17).

На час написання цих рядків унікальна колекція І.М. Гончара складала, за приблизними підрахунками близько 7 тис. експонатів, серед яких найчисленнішим (близько 2500), вражаючим своєю мистецькою вартістю було зібрання народної тканини 18-19 століть (рушники, сорочки, килими, верхній одяг, зразки вишивок). Збірка народної кераміки нараховувала біля 600 одиниць, що представляли гончарні осередки всіх регіонів України в хронологічних межах 17 ст. — другої половини 20 ст. Збірка ікон народного письма, народна картина, в тому числі дивовижні “Козаки-Мамаї”; живописні твори С. Васильківського, О. Мурашка, О. Куріласа, С. Світославського, П. Левченка, А. Ждахи; графіка К. Трутовського, Г. Нарбута, І. Їжакевича — складала близько 700 найменувань. Бібліотечний та архівний фонд хатнього музею вражає своєю науковою цінністю, адже вміщав у себе частину меморіальної бібліотеки М. Аркаса — відомого українського історика, музикознавця і нараховує близько 3000 одиниць. Додаймо до цього унікальну колекцію народних музичних інструментів, писанок, дерев’яного різьблення, народних прикрас… Україна поставала перед пересічним відвідувачем в ореолі незнищенної краси.

Магнетизм цього безмежно рідного і вічного був таким потужним, що відвідувачів стало сотні і тисячі. Власне, домашній музей став громадським, одним із неофіційних центрів руху “шістдесятників” в Україні.

Лідія Дубиківська,
завідувач меморіальним відділом НЦНК «Музей Івана Гончара»

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати