“Ніхто не є твоїм ворогом чи другом,
але кожен є твоїм учителем”.
Східна мудрість.
Найдивніше те, що чим далі від мене ця постать, тим більше граней означується. Час висвітлює її, мов проявник фото. Відходить на задній план епатаж буденних канонізацій, пересічність і нерозбірливість гарячкових емоцій. Її величність Вічність класифікує все за своїми законами.
Вкотре беруся писати про нього – і щораз це якась інша струна, інша хвиля, настрій, інший світ. Та й, думається, чи можна описати, передати те, що день до дня, рік до року прожилося-пережилося? Звісно, ні. Хіба які прожилки, нюанси, штрихи. Душа, як гігантський орган, на своїх численних регістрах стихійно, неусвідомлено вела мелодію приязні, щирості і, без жодного перебільшення, любові. Мозаїка тих днів та років освячена Верховним Розумом і не забута. І, мов Оранта у нашій Софії, від кожного спогаду засвічується щораз іншим кристалом, іншою барвою, і я тихо грію душу біля них і пекучо відчуваю свій борг перед Майстром. Хочу встигнути оплатити.
Мене зв’язувало з ним спочатку сусідство по Печерську: 5 років я прожила по вулиці Степана Ковніра (її ще називали Запечеркою, бо пролягала якраз попід мурами Печерської лаври), яка впиралася у вулицю Січневого повстання, де мешкав Іван Макарович Гончар і де мав свій домашній музей. Нас розділяв лише фортечний вал із брамою. Вал був зарослий дерезою і бузиною і мав досить застрашливий вигляд.
Ця територія Києва – ніби й околиця, і водночас близько до центру – являла собою надзвичайно екзотичний світ, що у лещатах цивілізації вперто боронив свою первісність і тому кишів, особливо весною, закоханими парами, любителями гострих насолод, блукальцями-романтиками і, звісно, художниками із мольбертами: із схилів-бо відкривалася чудова панорама Дніпра, а по ліву руч – блискучі бані лаври.
Потім, коли я переїхала на Оболонь, приходила до його хати, як пілігрим до святині, по душевну рівновагу й благодать. Та й саме в хаті Гончара знайшла багатьох друзів, приятелів, однодумців.
Познайомила мене з художником іще в 1968 році моя шкільна подруга Ліда Свиридова. І я, студентка Балтського педучилища, і вона, студентка Верхівського сільськогосподарського технікуму, приїхали до Києва на екскурсію. “Ти мусиш знати цього чоловіка”, – сказала Ліда і повела мене до Івана Макаровича. Зайве говорити: то було доленосне знайомство, хоч я про те ще не відала. Просто вийшла від нього із вогником у серці, який уже не хотів гаснути, а тільки розгорався. Ми з Гончаром почали листуватися. А 1972-го я стала киянкою й оселилася неподалік від нього.
Відданість йому – як відданість названому батькові, наставникові, вчителю. Як відданість рідній землі, яку відчувала й відчуваю. Як відданість ідеї, що надає високого змісту нашому життю й нашим стремлінням.
Почувала себе потрібною в його хаті, особливо на початку 80-х, коли петля обструкції затяглася найтугіше. Знаю теперішні перекази деяких дисидентів, що, мовляв, Гончар тоді не пустив на поріг. Бачила його життя, так би мовити, зсередини, із усім терпким букетом переживань, хвороб, самоти…
Не мала якихось фанатично-патріотичних скерувань – хотіла просто зігріти його будень, додати енергії для творчості, для терпіння. Тоді це було цінністю, не те що нині. А ще – воювала з Фондом культури, наживаючи собі ворогів, аби той Фонд культури заопікувався музеєм і тими скарбами, що в ньому, і допоміг збудувати нове приміщення. У моїх архівах лежить та поштова квитанція про пересилання Фондові наколядованих громадою грошей – таки була гарна сума. І рік зазначено. На клич ініціативної групи йшли пожертви із усіх кінців України. Десь усе воно кануло в надрах кабінетів Фонду і каламутних хвилях “перестройки”.
Я трохи ревнувала його до інших. Сказав про багатьох. А про мене, за мене вже не скаже ніколи – не встиг. Хіба, може, щось там нотував у своїх “Щоденниках”.
І в думці в мене не було – щось собі із тих стосунків урвати, як-от хоч би слави бути при ньому, як дехто, – фотографувалися, липли, поки був живий і можна було з ним попозувати перед телекамерою, а пізніше забули. Та тепер тицяють усім фотографії: осьде, ми були з ним, ми були коло нього… Оце “коло…” теж, виявляється, має вагу і стає іноді ґешефтом.
Ніколи не привласнювала його речей, книжок, хоч великодушно дозволяв користуватися своєю багатющою бібліотекою. Дехто таки спокушався рідкісними, раритетними виданнями, але Іван Макарович, хоч і згодом, та все ж виявляв позичальника, починалася дискусія про повернення, що набувала розголосу і псувала йому нерви. Такий собі збирач М.В. упікся йому добре.
А я дуже хотіла мати бодай одну якусь із численних скульптурних робіт Гончара. Якось натякнула йому про своє бажання, й Іван Макарович подарував мені бюст Лесі Українки – на котрийсь із моїх днів народження, коли гостював коротко в нашій оболонській господі.
Художник, скульптор, етнограф, він був неспокійною творчою натурою. Ще тиждень-два може сидіти в місті, займатися справами, яких чимало, а тоді його раптом починає невтримно тягнути до села, до простого люду. Робота не йде, тож Гончар покидає все і вирушає – слухати, говорити, шукати.
Я мала щасливу нагоду в жовтні 1983-го бути з ним в одній такій мандрівці – до Гостомеля, що недалечко від Києва. Іван Макарович назнав там гарного знайомого – Йосипа Терентійовича, який співав у народному хорі, знав історію села і всього краю, людей, багато бачив на віку і показав нам цікавих старожилів, у яких збереглися давні фотографії, що зафіксували старовинний одяг, ткані рушники – Гостомель здавна славився ткацтвом, – дивовижно розшиті сорочки. Возив нас тоді своєю машиною Борис Мельник, непокірно-бунтівлива душа, новітній характерник, навколо якого повітря дрижало за кілометр. Та поїздка незабутня не тільки сама по собі – маю новелу про ту дивовижну ранню осінь у Гостомелі і тканий рушник із берегинями – мій оберіг.
Фотографії, які я збирала Іванові Макаровичу на Вінниччині ще за мого студентства і пізніше, використані в альбомі “Україна й українці”. Подарувала Гончарові й кілька вишивок, здебільшого полики сорочок, а також взірці подільських килимів.
Потребувала його слова, його усмішки, поради: духовні родичі для людини часом багато важливіші, аніж кревні. Тож горнулась до нього всім серцем – і я, і мої діти, – навіть тоді, коли багато хто зрікся й перестав заходити. Здибала мене якось Віра Нечипорівна Чередниченко та й просить: “Ми не можемо, то хоч ви, Наталочко, до нього ходіть”. Кажу їй: “А я й ходжу”. Це були саме ті задушні роки початку 80-х, коли усталилося стукацтво, стеження, коли всі боялися одне одного й підозрювали. За Чередниченками, Вірою Нечипорівною та Євгеном Романовичем, дисидентами й патріотами, пильно слідкувало КДБ. Гадаю, їм було наказано не заходити до Гончара.
Треба визнати, що ця організація таки досягала свого: ізоляція від громадськості гнітила Івана Макаровича, він тоді дуже мучився. А ще йшли всілякі погрози зі Спілки художників (чи не та ж таки Галина Кальченко по телефону якось сказала йому: “Здайте все, бо і вас уб’ють, і музей спалять”), додавали безсоння. Але саме тоді, на тому розпутті, Гончар зробив вибір і став тим, ким його визнав народ, – духовним Патріархом. Він сказав собі й нам: без цього музею я мертвий. І саме в ті критичні роки визріла в Івана Макаровича думка створити досі, на жаль, належно не поцінований, але за своїм значенням для національної культури неоціненний альбом “Україна й українці”…
Це був страшний для нашої нації 1986-ий. У січні я занотувала собі в записничок: “Ти чуєш, кипучий Хрещатику? ти чуєш, невгавний Києве? На 75-ліття Художника його виставку перенесли на невизначений термін…”
І далі: “Переломи, пожежі, інформаційна блокада… Де він сили бере, щоб лишитися Людиною, щоб лишитися Сином?..” Десь тоді й народився в мене вірш “До Івана Гончара” (“І ми благали: перейдіть…”).
Коли нарешті в 1988-му відкрилась його виставка – після стількох років мовчання, тяжко відкрилась, вирвалась до свого народу, я написала про Гончара – в журналі “Київ”, де тоді працювала. О, лиш я та, певно, заввідділом мистецтва Лариса Брюховецька знаємо, як ішла ця публікація. Пролежавши кілька місяців у редакції, ніяк не могла здобутись на схвалення секретаріату (і це тоді, коли автор там працює і в таких випадках його матеріалам здебільшого зелена вулиця). Нарешті й “добро” отримано, а в номер – не йде. Вже й день народження художника (27.01) минув. І я, з притаманною мені напористістю й запальністю, натисла на Ларису, а вона не осмілюється щось пояснювати, а лише відбивається. Врешті мій матеріал під назвою “Іван Гончар: “Я ніколи не думав про славу” поставили у квітневий номер. Вийшов він у травневому. Загалом публікацією я була задоволена: вона велика, навіть після скорочень, із багатьма ілюстраціями. Редакція таки дочекалася літа, коли й виставка минула, пройшли деякі невеличкі матеріали про неї в газетах, так би мовити, апробували тему, і кільце навколо Гончара ледь-ледь послабили.
На саме відкриття виставки начальство мене теж не відпускало – познаходило 100 причин, аби затримати в редакції. А ослухатись відповідального секретаря Ларису Копань – то треба було мати відвагу і пам’ятати про наслідки. Та все ж я потрапила на те відкриття 22 січня 1988 року і пам’ятаю стан гостей, стан господаря, пам’ятаю те свято, і квіти, і ту книгу відгуків, де і я записала свій вірш.
А потім прорвало греблю – людських захоплень, вдячностей, побажань, засторог (не вірили, що вже – можна, що обійдеться без варварства) і лайок (недремне око було на сторожі, підсилало і своїх, аби ми не дуже на цім святі забувались і не розслаблялись). Через кілька днів та книга була списана, потім і друга, й третя… Гончар ожив, засвітився. Бо ж 15 років перерви – це таки часовий відтинок.
Не знав, як поводитись, як встигати всім відповідати, дякувати (такою ж мені запам’яталася Ліна Костенко на врученні їй Шевченківської премії: загальмовано-ошелешена, мовби з іншого світу). Тривала відстороненість від світу давалася взнаки.
Виставка справді була сенсацією в мистецькому житті і Києва, й України загалом. Приїжджали люди з інших міст – Гончара знало багато. Ринуло все українське поспільство столиці. І тоді вже стало зрозуміло, що в нашому духовному житті повертає на весну, що вітри кардинальних змін десь не за горами.
А на виставці звернення Івана Макаровича до відвідувачів усе ж на другий день зірвали, не пустили. Ще б пак! Адже там було про партійного інструктора-неукраїнця. Той приходив до художника і єхидно-глузливо запитував, показуючи на експонати: “Кому ето всьо надо?” А господар у тон кпив із нього – за анекдотом: “Справді, що бідному євреєві треба, – кусок хліба та вагон масла?..” Завпавільйоном наполягла, аби це слово – розповідь Гончара про своє життя – зняли.
Загалом той стан українства, яке рушило на зустріч із творчістю свого Патріарха, – незабутній. Я там раювала, домовившись на роботі, що беру із собою рукопис і працюватиму вдома (таке в нас практикувалось). Переписала експонати в такій послідовності, як вони розташувались у трьох залах. У домашньому музеї та майстерні все стояло накладом. Тут же, на просторі, все заграло-засвітилося-заговорило. Стерегла, мов зіницю ока. Була правою рукою Майстра і, звісно, переживала й тішилась тим. Маю дарчий напис на каталозі тієї виставки. Каталог підготував Юрій Іванченко. У реквізитах зазначається, що підписаний він до друку 23.07.87 р. Проте з’явився буквально напередодні виставки. Рукою Івана Макаровича занотовано: “Дорогій і милій поетесі Наталі Поклад на спомин від щирого серця…” І дата: 5.II.88 р. У каталозі представлені скульптура, графіка й живопис Гончара. Але на виставці експонувалася і серія “Українські народні типажі в малюнках Івана Гончара, яку дуже люблю і до якої підібрала уривки із народних пісень, коли серія виходила як набір листівок у видавництві “Мистецтво” в 1990 році та 1991-му (два випуски). Редакція цього не зазначила. Є тільки передмова мистецтвознавця Володимира Підгори. Багато що про нас не зазначено – чи зумисне, чи з недогляду. Тому треба писати і спогади, і літописи. Бо спішать писати інші – для свого інтересу, у своєму, не завжди правдивому висвітленні.
Як нам його сьогодні бракує! І ніхто його не замінить – не той дух, не та височінь. 3’явилось багато героїв, творців відродження (якого відродження, коли ще нічого не збудовано?). Він розорював ниву для засіву, не думаючи, що чинить геройство.
Не раз заставала його в критичні хвилини. Не все виповідав. Хіба лиш те, що було вже остаточним рішенням.
Якось надумав мене посватати: “Є гарні хлопці, то чого вам бути одній?” Я хитро запитувала: “А ви чому один?” Він усміхався сумно: “Так склалось. А ви ще молода, метка. Та й діти ж…”
Ближчим мені був тоді, до зняття заборон. Бо опісля розшарпали його гарні й пересічні писаки, що заробляли на популярній темі. Суєта визнання й довгоочікуваної слави зробила й Гончара іншим, незвичним і трохи несправжнім, аж я не раз сердилась, хоч і не мала на те права.
Спілкування з ним – ціла епоха, вона не вкладається в кілька рядків. Надто багато значила для моєї душі й мого духовного та мистецького розвитку та хата і її господарі: Іван Макарович та Аделя Петрівна, про яку хотіла б говорити окремо, бо то теж незвична доля і особистість.
Шкода, що книжка для дітей “Найрідніший музей”, яку я написала і яка мала позитивну рецензію (1989 рік) у видавництві “Веселка”, не вийшла: якраз друкувалось народознавче видання Анатолія Качкана і мені радили почекати. А невдовзі прийшли зовсім інші колізії – і політичні, й фінансові.
Втрату Гончара я пережила як особисту. Моє серце зосталось у тій хаті на Печерську і не хоче приймати змін, особливо тих, що рясно виплоджують брязкальця-ерзаци…
Наталка Поклад
20.04.2000
