Галина Севрук: “Пам’ятаю початок 70-х років. Почались репресії. Якось увечері на вулиці зустріла Івана Макаровича. Був засмучений і дуже стривожений. Саме повертався з партзборів. Викликали на партбюро, дуже лаяли і засудили, що він має приватний музей, а головне, що багато людей відвідують той музей. Запропонували йому віддати збірку державі, бо інакше будуть виключати з партії. Я дуже потерпала за Івана Макаровича і як могла розраджувала. Вже тоді розуміла, що музей він не віддасть. Так і сталось…”

Ренат Польовий: “В перші 1970–71 роки мого знайомства до хати-музею щоденно з ранку до ночі йшли потоком відвідувачі, групами й поодинці, з усіх куточків України і з-за кордону. Часто Гончар зустрічав їх надворі, розпитував, звідки вони прибули, запрошував до світлиці, говорячи, що “серце Ваше зворушиться, і Ви вийдете новою людиною”. У світлиці, оглядаючи витвори народного мистецтва, можна було прочитати текст палкого звернення-заклику Івана Макаровича до гостей пройматися вічним духом свого народу. Лунала українська народна музика, спів канадської капели бандуристів Гр. Китастого. Це справляло глибоке враження…”

Сергій Плачинда: ”
Було за північ. Ми з дружиною швидко вдягнулися: телефонний дзвінок розбудив нас і стривожив до краю. На вулиці вловили таксі. Десь о першій годині ночі були в Івана Макаровича на Новонаводницькій. Вікна його майстерні світилися. Зігнутий, схудлий, змарнілий, Іван Макарович одразу провів нас у свій затишний “старожитний” кабінет. Утаємниченим голосом, ніби хтось нас мав підслуховувати, почав розповідати…”

Степан Музиченко: “На порозі тепло стрічає нас господар — у спортивному костюмі, не по літах (йому вже під вісімдесят) стрункий, підтягнутий. І хоч у глибоких зморшках на високому чолі, щоках та в куточках вуст залягла скорбота минулих, устелених тернами літ, жваві, проникливі очі відсвічують енергією…”

Андрій Мороз: “На мій погляд, всі хто спілкувались з Іваном Макаровичем, розпочинали якесь добре українське діло: занурювались у політику – ставали депутатами, створювали осередки української мови, записувались козаками чи писали свій родовід, як це зробив блискуче у книзі “Рід Добрянських” наш спадщанин Леонід Добрянський…”

Борис Литовченко: “Відвідувати І.М. Гончара було небезпечно. Не раз він застерігав мене про небезпеку, на яку я наражаюсь своїми відвідинами. Під час розмов у його майстерні він постійно відкривав водопровідний кран, створюючи цим самим шум. Я не запитував, для чого він це робить (адже шум перешкоджає слухати розмови), більше здогадувався, що, очевидно, стіни і стеля його будинку нашпиговані мікрофонами для підслуховування. Не раз він застерігав мене, чим може закінчитися моя ночівля в його оселі…”

Ольга Кобець: “Іван Макарович розповідав, захоплюючись сам кожним своїм експонатом, а ми слухали й дивувались тихенько кожен сам про себе: що ж тут такого дивного, ми ж це у своїх селах бачили і не один раз – просто в побуті. Розуміння прийшло пізніше. Це вже було, здається, на четвертому курсі…”