Микола Стороженко: “Його особистих провин як громадянина України тоді, в 1960–70-х роках, не було. Святі безгрішні. За що ж його, фронтовика, офіцера, заганяли в кут, де хвороби і безробіття, де тероризування і цькування, де постійне око за кожним кроком? У його дворику зникали скульптури або їх нівечили – творчість винна. Іван Макарович Гончар – “голуб сизий” (вираз, з яким він звертався до всіх) – був символом України, а для нас – духовним Батьком…”

Михайло Сікорський: “І коли Є.С. Нестеровська винесла із сховища ще із сотню вишиваних рушників, Іван Макарович з невимовною ніжністю обняв їх, притулився до них обличчям і тихо промовив: “Український рушник – це моє життя”…”

Олександр Пономарів: “Коли на початку червня 1956 року я вперше ступив на київську землю і йшов від залізничного вокзалу та розпитував перехожих, як потрапити до університету, на мої українськомовні запитання відповідали російською мовою з українськими звуковими особливостями. Спересердя звернувся до однієї жінки: “А що, в Києві не розмовляють по-українському?” У відповідь почув, що в Києві “розговарюють, хто как хочет”. Я був шокований…”

Наталка Поклад: “Познайомила мене з художником іще в 1968 році моя шкільна подруга Ліда Свиридова. І я, студентка Балтського педучилища, і вона, студентка Верхівського сільськогосподарського технікуму, приїхали до Києва на екскурсію. “Ти мусиш знати цього чоловіка”, – сказала Ліда і повела мене до Івана Макаровича. Зайве говорити: то було доленосне знайомство, хоч я про те ще не відала…”

Микола Мушинка: “Перша персональна виставка художньої творчості Івана Макаровича Гончара, що відбулася у виставковому залі Спілки художників України у січні – лютому 1988 року, була його життєвим тріумфом. Люди стояли в чергах, щоб потрапити на цю оригінальну виставку, на якій було представлено понад триста його творів різних жанрів і періодів творчості: скульптурні портрети, проекти пам’ятників, історичні твори, живопис, графіка…”

Анатолій Мокренко: “У моїй душі, як, мабуть, і в кожній іншій, є свій іконостас святих. Є серед них і Іван Макарович Гончар. Сутність цієї скромної, могутнього духу людини приголомшила мене одного осіннього дня, коли хтось із моїх приятелів привів мене до його оселі на схилах Дніпра на Печерську. Було це, звісно, ще за радянщини, коли я все частіше чув про якогось націоналіста Гончара, у якого є якийсь незвичайний музей вдома…”

Михайлина Коцюбинська: “Про музей Івана Гончара, неофіційний, хатній, але вже тоді добре знаний я почула вперше десь у ранні шістдесяті. Не пам’ятаю, хто перший привів мене туди у складі якоїсь екскурсії, здається, Алла Горська або Галина Зубченко. Згодом я стала час від часу бувати там з кимось із друзів, а то й сама приводила туди “неофітів”, передусім іноземців…”