Петро Гончар та Іван Гончар
Колись мене один з журналістів запитав, чи відчував я раніше, що жив поруч із Великою Людиною, чи це видно тільки на відстані часу. І чи є взагалі таке розуміння у мене – сина Івана Гончара.
Признаюсь, що я собі такого питання не задавав ніколи, бо все було зрозуміле саме собою. Річ у тім, що я приїхав жити до Івана Макаровича Гончара як рідний небіж, коли мені було дванадцять років. А приїхав я з села в столицю, від сільської сім’ї до оселі вже відомого скульптора.
І от ця внутрішня оцінка очима сільської дитини авторитету заслуженого діяча мистецтв залишилася в мені назавжди. Так було й тоді, коли я вже став його сином, і зараз, коли я став директором Музею Івана Гончара. Звичайно, були в нас і непорозуміння, але це траплялося тоді, коли я не міг здолати так високо підняту Іваном Макаровичем планку громадянської, професійної чи моральної позиції.
Цільність його натури накладала високодуховні принципи фактично на всю його діяльність, включаючи організацію побуту. Але особливо хотілося б виділити його визначальне рішення, яке межує, як на мене, з людським подвигом.
Відомо, що Іван Гончар останні тридцять років свого життя був у опозиції до радянської влади і носив тавро “буржуазного націоналіста”. Це було в час, коли після хрущовської “відлиги” “закручувалися” найменші прояви демократії, національного самоусвідомлення.
В хід пішли телефонні погрози, підпали, шантаж та провокації, а потім пропозиція КДБ: або публічно відмовитися від своїх поглядів і мати все, що треба для митця, – і славу, і замовлення, і багатство, – або постійно жити в ізоляції, фактично під домашнім арештом. І, мабуть, якби він вибрав перше, то мало б хто його засуджував: більшість його знайомих та друзів на той час вже були залякані, а найактивніші сиділи по тюрмах, і батько не мав майже ніякої моральної підтримки.
Ситуація була настільки гнітюча й безнадійна, що світло проглядалося тільки у пропозиціях КДБ. Та Іван Гончар вибрав найтяжче і найчистіше – служіння правді. А надихала і підтримувала його у цьому безмежна любов до свого народу.
Петро Гончар,
директор Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”
