Іван Макарович Гончар, 1970
Народився я 1911 року в селi Лип’янка Чигиринського повiту на Київщинi (тепер – Шполянського району на Черкащинi) в сiм’ї селянина-бiдняка, в якiй нас, дiтей, було восьмеро – двi сестри та шiсть братiв.
Справдi босоноге нужденне моє дитинство промайнуло невловимою казкою на лонi чарiвної природи нашого українського лiсостепу в захопленнях та творчостi. Скiльки пам’ятаю себе – завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, спiвав. Чи пас гуси на яру або вiвцi в степу, чи сидiв у хатi взимку – я завжди творив. Творив по дитячому, але без цього життя здавалося немислимим.
Iнколи на пасовиську я так захоплювався лiпленням з глини, а то й з болота всього, що мене оточувало: овець, баранцiв, коникiв, людей, хаток чи й цiлого села, що вертався додому без отари. Правда, вiвцi мої самi знали дорогу до двора, але дома мене за це не милували.
Довгими холодними зимовими днями i вечорами, коли рiдко виходив з хати, бо шкарбани були однi на всiх, я поринав в улюблену творчiсть. Всю свою “художню продукцiю” ховав пiд пiл або пiд лавки, облiплював всi стiни на печi своїми вирiзками. Та яка була радiсть, коли приходила весна i не треба було чекати черги на шкарбани! Босонiж, дарма що ще приморозки, облiтаєш всi околицi села, найдеш в яру справжньої глини – i тодi немає меж творчому роздоллю та фантазiї. А новi витвори шикуються на сонечку пiд призьбою поряд з розставленою зимовою “продукцiєю”.
З колядниками, 1966
Захоплювався я вечiрнiм спiвом хлопцiв та дiвчат, веснянками та шумками, а взимку без краю любив колядки та щедрiвки i в гуртi з колядниками обходив всi вулицi. Пам’ятаю, як я сумував, коли миналися цi чарiвнi свята. Зате скiльки щастя приносило величне свято Великдень з його народними тралицiями! Не було нiчого кращого менi, як писання писанок, якi виходили в мене чи не найкращi на все село. Ця суцiльна чарiвна казка весняного святкування залишила незабутнiй слiд у серцi назавжди.
Сiльська початкова школа вiдкрила менi новий свiт. Я ще з бiльшим завзяттям захопився творчiстю. Вже в червертому класi своїми малюнками та лiпкою на районнiй дитячiй художнiй виставцi зайняв перше мiсце, оформляв стiнгазети та шкiльнi свята. А вдома всi стiни були облiпленi малюнками.
Правда, iнодi влiтку дiставалося менi вiд батька за це. Бувало, заберусь у садок та й лiплю собi коники та баранцi, i зовсiм забуду, що треба гнати вiвцi в поле. I лише батькiв дубець нагадає мiй обов’язок. А в цей час мої однолiтки, назнавши моє “творче гнiздо”, налiтають, як тi гуни, на нього, нищать все або забирають з собою. А скiльки потiм плачу та жалю за тими витворами!
Коли батько гнiвався за те, що я ввесь час рився, мов крiт, в землi та в глинi, i не раз докоряв менi, що я з лiпки не буду їсти хлiба (пiзнiше вiн дуже жалiв за цi слова), то мама завжди брала мене пiд захист, за що я нiжно її любив.
І. Гончар, вчитель початкової школи с.Василькова Шполянського р-ну, 1930-31 рр.
В 1927 роцi я закiнчив Лип’янську семирiчну трудову школу. Вчителi наполягали, щоб я йшов до художньої школи. А батьки боялися вiдпускати мене далеко вiд себе, знаючи мою неспокiйну вдачу, яка приносила менi чимало прикростей. Ще маленьким я перевернув на себе казан кип’ятку, падав з клунi, куди лазив за горобцями, i мене вiдливали водою. А ще топився в копанцi, i мене ледве вiдкачали, а одного разу на скаку впав з коня на борону. Мене пiсля того нiкуди не пускали. Я став здичавiлим i замкнутим.
На той час з Києва приїхав мiй земляк – талановитий музикант, педагог-композитор i збирач народного фольклору Максим Борисович Коросташ. Вiд учителiв довiдався про мене i прийшов до моїх батькiв iз своєю доброю волею допомогти менi поступити в Київську художню школу. Радостi нашi й не було меж. Мов сьогоднi бачу, як мама з сльозами на очах просить Максима Борисовича, щоб вiн мене берiг, а той – людина добра та iдейна – запевняє її, що все буде гаразд, i з охотою везе мене до Києва.
Вiдкрилися новi сторiнки мого життя. Навчання в Київськiй художнiй школi по вулицi Гоголiвськiй в оточеннi своїх землякiв та старої української iнтелiгенцiї (1927-30 рр.). Рiк учителювання в селi Васильковi Шполянського району (1930-31 р.), служба в армiї (1937-38 рр.), самостiйна творча праця скульптора в Київському iсторичному музеї.
У званнi молодшого лейтенанта брав участь у визвольному походi до Захiдної України в 1939 р.
Пiд час Великої Вiтчизняної вiйни аж до 1946 року служив у вiйськах зв’язку. Пiсля закiнчення вiйни у Празi, а згодом у Вiднi творчо працював до художньої вiйськової виставки.
Пiсля демобiлiзацiї – знову творча робота в Києвi над скульптурними творами, яких маю бiльше пiвтораста.
Останнi десять лiт поряд з творчiстю подорожую по Українi, дослiджую народне мистецтво, замальовую з натури пам’ятники iсторiї i культури, збираю експонати для власного громадського музею народного мистецтва. В ньому вже побувало десятки тисяч вiдвiдувачiв, в тiм числi iз 50 країн свiту.
Працюю над новими скульптурами.
Оце коротко мiй життєпис до сьогоднi.
Автограф І.М.Гончара
Iван Макарович Гончар,
Заслужений дiяч мистецтв УРСР
(УЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-13239, недатований машинопис на 2 арк., орієнтовно – кінець 1960-х років)
