Василь Гудак: “Ми сьогодні можемо лише дивуватися його мужності: у ті непрості часи створити у приватній садибі збірку, яка згодом стала скарбницею національних надбань. Ясна річ, йому більше шкодили, ніж допомагали, прагнули зупинити його збиральницько-дослідницьку роботу. Я переконаний: Іван Гончар відчував, що своєю подвижницькою працею він торує шлях до Незалежності України…”

Валерій Ясиновський: “Діждавшись ранку, зателефонував Івану Макаровичу, запропонував підготувати з його зошита спогадів кілька журнальних подач – „для почину”. І отримавши згоду, взявся до роботи. Самотужки передруковував текст, вносячи по ходу деякі редакторські правки, звісно ж, узгодивши їх з автором. Іван Макарович ретельно аналізував кожну з них, утім з більшістю погоджувався. Згодом частина спогадів була готова до друку і врешті під заголовком „З минулих літ” побачила світ…”

Микола Маричевський: “Це не людина настрою. Для нього характерна висока дисципліна та культура думки і творчої праці, що притаманне шляхетним людям. Головне він не був фальшивий. За цією людиною не було брехні, гри і театральщини. Усе його життя – це утвердження нашого автентичного світу. Хочу без зайвої патетики сказати, що Іван Макарович – то героїчна і мужня людина: відмовився від будь-яких привілеїв, у принципі жив аскетично – усі свої заробіткиі можливості віддавав справі колекціонування…”

Дмитро Гнатюк: “Іван Гончар часто розпитував мене про мою рідну Буковину, яка була гідно представлена в його колекції. А взагалі, він мав одну мету – Україну. Спілкування з ним вселяло віру в майбутнє нашої незалежної держави. Іван Макарович щиро вірив у відродження України, українського народу… І з цією вірою він жив. Гадаю, інакше він не зміг би творити без такої великої віри…”

Микола Стороженко: “Його особистих провин як громадянина України тоді, в 1960–70-х роках, не було. Святі безгрішні. За що ж його, фронтовика, офіцера, заганяли в кут, де хвороби і безробіття, де тероризування і цькування, де постійне око за кожним кроком? У його дворику зникали скульптури або їх нівечили – творчість винна. Іван Макарович Гончар – “голуб сизий” (вираз, з яким він звертався до всіх) – був символом України, а для нас – духовним Батьком…”

Михайло Сікорський: “І коли Є.С. Нестеровська винесла із сховища ще із сотню вишиваних рушників, Іван Макарович з невимовною ніжністю обняв їх, притулився до них обличчям і тихо промовив: “Український рушник – це моє життя”…”

Олександр Пономарів: “Коли на початку червня 1956 року я вперше ступив на київську землю і йшов від залізничного вокзалу та розпитував перехожих, як потрапити до університету, на мої українськомовні запитання відповідали російською мовою з українськими звуковими особливостями. Спересердя звернувся до однієї жінки: “А що, в Києві не розмовляють по-українському?” У відповідь почув, що в Києві “розговарюють, хто как хочет”. Я був шокований…”