Тканина і одяг

Оберіть підрозділ:

Тканина й одяг у збірці Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”

Іван Гончар у своїй збиральницькій діяльності приділяв велику увагу рушникам, народному вбранню, тканинам інтер’єрного призначення. Станом на 1 січня 2006 року сектор “Тканина” нараховував 3710 одиниць збереження. З них власне колекція, зібрана Іваном Гончаром становить 2605 одиниць збереження. Упродовж більш як 12 років існування державного “Музею Івана Гончара”, фонди тканини поповнилися ще 1105 експонатами.

Найбільшу і цікаву групу в секторі становлять рушники – понад 1000 одиниць (з них приблизно третина вишиті, а решта – ткані). Рушникам відводилася значна роль у житті українців від народження і до смерті. Являючи собою прямокутний шмат лляного або конопляного домотканого полотна з вишитими чи витканими на кінцях, часом і по всьому полю, певними символами, знаками, орнаментами, – рушники уособлюють собою шлях, добро, щастя в житті українців. Їх медіативна (посередницька) роль неперевершена у різноманітних обрядах та ритуалах. Вони є складовою духовної та матеріальної спадщини нашого народу.

У колекції Центру представлені рушники з усіх основних історико-етнографічних регіонів України: Середньої Наддніпрянщини (Київщини, Полтавщини, Чернігівщини), Слобожанщини, Поділля, Полісся, Карпат. Ткані рушники більш давні за походженням і поширені по всіх українських землях. Ареал культури вишитих рушників – Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина та Поділля. Найдавніші вишивані рушники у збірці – з Полтавщини, датовані XVIII ст. Поміж ними є декілька зразків з архаїчними композиціями. Окрім полтавських, цікавими є групи вишитих рушників – “обухівські”, “чернецькі” з Південної Київщини (нині Черкащини), подільські, чернігівські. Переважна частина цих рушників належить до групи весільних, оскільки їх завжди готували для цього обряду заздалегідь і досить багато.

Серед тканих особливий інтерес становлять рушники Чернігівщини з різноманітними складними і часом незрозумілими композиціями, семантикою. Значна група колекції – рушники “кролевецькі” (понад 100 одиниць), які були поширені по всій Центральній Україні і широко застосовувались у весільному обряді. Популярність їх у народі стала можливою завдяки організації мануфактури у м. Кролевці Чернігівської губернії (нині – Сумська обл.).

Народне вбрання в музейній збірці налічує понад 1000 зразків. Комплекс українського народного вбрання є дуже різноманітним і варіюється залежно від історико-етнографічного регіону, а також пори року, традицій використання природної сировини, соціального статусу, статі, віку людини тощо. Невід’ємною складовою частиною вбрання, як чоловічого так і жіночого, є сорочки, яких у колекції біля 500 одиниць. Буденні селянські сорочки шиті з грубішого лляного чи конопляного полотна, оздоблені скромно. Святкові – мають багате вишиття на рукавах, уставках та поділках.

Характерною рисою українських сорочок є те, що вони обов’язково шиються з білого полотна. Вважалося, чим більше воно вибілене, тим краще. І одним із найдавніших видів шитва є вишивання біллю (тобто добре вибіленими вручну пряденими лляними чи конопляними нитками, пізніше крамними бавовняними). Вишивання біллю характерне для всіх теренів України, оскільки наші предки особливо цінували білий колір, як уособлення світла, вогню, Сонця, Бога-Отця. Білий колір як символ сили, чистоти, гармонії широко вживався при вибілюванні полотна на сорочки, рушники, свити, біленні ззовні та усередині хат. Окрім білого, характерним для всіх українських земель, є також шитво червоними нитками (особливо на Поліссі), чорними (поширеними на Поділлі), червоними та чорними, й червоними та синіми нитками, що властиве для всіх історико-етнографічних регіонів України. Орнаментальні композиції вишиття українських сорочок, їх колористика сягають сивої давнини і є характерними для всіх індо-арійських народів.

Верхнє вбрання в колекції представлене свитами, кожухами, сердаками, юпками, які шилися з домотканого валяного сукна з овечої вовни білого, сірого та темно-коричневого кольорів. Крої та оздоблення їх різноманітні, але в основі вони мають найдавніший спосіб покрою, відомий в різних культурах – тунікоподібний.

Нагрудний одяг в колекції – це безрукавки, керсетки, кептарі, камізельки тощо. Кептарі, які поширені головним чином в карпатському регіоні, становлять значну цінність, оскільки пошиті з овечого хутра, оторочені більш дорогим смушком, або хутром куниць, лисиць, тхорів, розкішно оздоблені вишиттям, шнурами, кісками, мосяжною роботою, аплікацією.

Поясний жіночий одяг у колекції Музею представлений плахтами, літниками, спідницями, запасками, обгортками, фартухами тощо. Особливо цінною є збірка плахт з Київщини, Чернігівщини та Полтавщини. Плахти належать до найдавніших видів поясного вбрання. Орнаментовані в картки (клітинки), вони відображають прадавній землеробський культ наших предків, символізуючи засіяне поле. З іншого боку вважається, що плахта допомагає жінці виношувати та оберігати під час вагітності своїх майбутніх дітей. За народним світоглядом, захищати дітородне лоно покликані також і вовняні запаски-попередниці та полотняні фартухи, без яких жінки не мали права вийти на вулицю за межі свого дому. Зразки чоловічого поясного одягу – штани, шаровари, гачі.

І чоловіки, й жінки підперізували стан поясом або крайкою, які особливо розкішно оздоблювалися тканими орнаментами на Поділлі, Буковині, Покутті та Гуцульщині. Більшість крайок і поясів по всій Україні мали оздоблення у поздовжні різнокольорові смужки. Кінці прикрашалися торочками, або торочками з кутасиками. Пояс виконував важливу роль не стільки як практична деталь вбрання та прикраса, скільки як оберіг, що зав’язувався на сонячному сплетінні – життєво важливому центрі на тілі людини. Окрім тканих, у збірці є плетені пояси з Київщини, Полтавщини, Поділля, Чернігівщини та Волині.

Жіночі головні убори у збірці представлені очіпками, намітками, хустками, вінками; чоловічі – солом’яними брилями, шапками з овечого хутра, крисанями тощо.

Окрім повноцінних (цілих) експонатів, сектор “Тканина” має понад 700 зразків вишиття та ткання з одягу, рушників тощо. Переважна більшість їх становить значний науковий інтерес і входить до складу науково-допоміжного фонду Музею.

Юрій Мельничук,
заступник директора з науково-фондової роботи НЦНК “Музей Івана Гончара”

2 відгуків

Залишити відповідь Скасувати відповідь