Незабутній Іван Гончар сотворив світлинну сагу української нації

В тумані минулих віків обличчя й постаті мільярдів землян розтанули назавжди. Їхню зовнішність ніхто не пригадає і не відтворить. Бо до своїх і чужих нащадків діставалися у власних образах і подобах лише знаменитості, аристократи, багатії і натурники митців: на полотнах у позолочених рамах, у статуях з мармуру. Усіх інших, неспроможних замовити свій портрет у художника чи погруддя у скульптура, не могли уявити на вигляд вже онуки-правнуки, народжені після їхньої смерті.

У Китаї цей туман віків одного разу неймовірно розсіявся, коли селянин, копаючи в 1974 році криницю, наткнувся заступом на чоловічу голову з глини, а перед археологами відтоді почало виринати з підземелля поблизу гробниці першого китайського імператора Цинь Ши-Хуанди численне теракотове військо — зі зброєю, колісницями й глиняними кіньми. Цю армію створили упродовж 38 років понад 700 тисяч робітників і ремісників ще за життя правителя, який помер 10 вересня 210 року до н. е. Причому кожен з кількох тисяч вишикуваних воїнів, зростом від 1м 70 см — до 2 м, вирізняється з-поміж усіх не просто індивідуальними рисами обличчя, а й навіть його виразом.

Тобто ці лики скопійовані з конкретних пересічних людей, які жили на території Китаю понад 2200 років тому. А в глиняних клонах вони постали перед очима наших сучасників аж наприкінці ХХ століття, коли 1 жовтня 1997 року відкрився найбільший на планеті Музей теракотових вояків і коней імператора Цинь Ши Шуанди.

В Україні лише із сорокових років ХІХ століття почали рятувати народ від безликості в пам’яті нащадків невидимі пташки, що вилітали з об’єктивів перших фотоапаратів. А ще через сто років пішки мандрував селами чоловік із перекинутим через плече плащем і невеличкою валізою в руці — столичний скульптор і етнограф Іван Гончар, — збираючи по хатах для свого музею найцікавіші знімки. Він замислив і сотворив із них світлинну сагу не одного якогось роду — усієї української нації.

Про неї — розмова із працівницями Музею Івана Гончара завідувачкою відділу архівів Лідією Дубиківською-Кальненко та провідним науковим співробітником Юлією Патлань.

— Пані Лідіє і Юліє, який спадок Івана Макаровича після цих подорожей і наскільки він уже наблизився до наших сучасників?

Л. Д-К. — У кінці 60-х років минулого століття Іван Гончар почав укладати історико-етнографічний мистецький альбом «Україна й українці»: це 18 томів, де на 1702-х аркушах — майже 6 тисяч знімків. Три томи альбому вже побачили світ — «Галичина: Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина» і «Буковина», об’єднані в одній книзі, та «Київщина Лівобережна». Нині готується до друку репринтне видання тому «Полтавщина і Слобожанщина».

Монументальні світлини в експозиції музею — з найкращих фотографій альбому «Україна й українці».

— Вони надзвичайно вражають: погляди селян, від немовлят до найстаріших, ніби спрямовані у вічність, у них невимовна шляхетність і жодного натяку на суєтність…

— Так, і цього не можна вдати, це їхній природний стан. Що особливо кидається у вічі на цих світлинах — неймовірна гідність людей, самоповага.

Колись фотографування було недешевим задоволенням і урочистою подією, до якої ретельно готувалися, вбиралися в найкращий одяг. Запрошували фотографа додому або їхали в повітове місто до фотостудії.

Ю. П. — Це була традиція: зафіксувати на фото увесь рід. Ось велика родина з Канівщини із патефоном — ознакою великої заможності. Написано, що тут зяті, невістки і онуки.

Л. Д-К. — У нас зберігаються шедевральні світлини з архіву лікарки Олесі Требінської. В кінці 60-х років минулого століття, коли вже відкрився музей Івана Гончара, вона подарувала йому кілька розрізнених фотографій і родинний альбом із затопленого села Коврай на лівобережній Черкащині, де люди на знімках не в інтер’єрі, а в екстер’єрі — на природі, біля куреня, на баштані, коло річки.

Подружжя гуцулів 1939 року зачарувало московську кінозірку Юлію Солнцеву. Знімки надані Музеєм Івана Гончара

Подружжя гуцулів 1939 року зачарувало московську кінозірку Юлію Солнцеву. Знімки надані Музеєм Івана Гончара

— Чи бувало, що хтось із відвідувачів упізнавав на світлинах в експозиції музею себе чи когось із родини, односельців?

Л. Д-К. — Років зо два тому до нашого архіву звернувся дуже розчулений чоловік: хтось із родичів сказав йому, що бачив на одній із виставок у музеї збільшене весільне фото його батьків, на якому вони біля хати, обставленої очеретом. У ній вони жили після війни в Києві на Троєщині. Їхній син досі мешкає в тому ж обійсті. Коли батьківську оселю розкидали, чомусь усе попалили, не збереглося жодної фотографії. Він попросив у нас відбиток з музейної світлини, адже у нас усі знімки є і в електронному вигляді.

А жінка з дочкою, яка вийшла заміж в Англію, минулої весни впізнала на фото в нашому залі «Буття» свою свекруху, нині вже покійну. Вони фотографувалися біля цієї світлини і запевняли, що онука — сучасна, стильна, — схожа на свою бабусю.

— Завжди зворушують дитячі фото минулих десятиліть: з якими іграшками там малюки, якого крою їхній одяг?

Л. Д-К. — Збираємо і досліджуємо такі світлини окремо. Дівчатку немає й року, але воно у вишиваночці й закутане хусточкою, а ця крихітка — ще й в очіпку. Малеча 20-30-х років ХХ століття — з іграшками, переважно дерев’яними кониками, ляльками. Є дітки з народними інструментами. Юна полтавка — у вишитій сорочці, корсетці, плахті, в намисті — сфотографована з коромислом.

— Цікавинки про сфотографованих колись можна було взнати на звороті знімків.

Ю.П. — Так. Наприклад, на світлині україночки в народному строї — приписка, що її, Любочку Клименко, через кілька років убила блискавка. Фото з Черкащини підписане так: «Здіймалися в Умані 1929 року». Свій дембельський знімок радянського періоду хлопець з гітарою супроводив своєрідною лірикою: «У саду неначе в гаю своєй дівчини чекаю на нічний весняний курорт»…

— Оте «здіймалися» сприймається як щось кумедне й водночас образно-піднесене, а за тлумачним словником — це просто рідко вживаний синонім слова «фотографуватися».

Л. Д-К. — А розлогі рядки на зворотах давніх знімків української інтелігенції — взагалі особливого стилю, це вже як листування. Із приблизно таким початком: «Примите уверение в совершеннейшем к Вам почтении…».

Ці українці із села Підварки під Переяславом дивляться на нас із далекого 1920-го

Ці українці із села Підварки під Переяславом дивляться на нас із далекого 1920-го

— Крім знімків родини на згадку, за яких ще обставин фотографувалися українці?

— Це і весілля, і похорон, і християнські празники. Відбираючи фотографії до виставки весільної обрядовості, ми знайшли світлину 1928 року з хутора Совки. На ній молодий — у вишиванці під простим костюмом, його обраниця — в народному вбранні. А вінок у неї — майже півметровий, так вразив Івана Макаровича Гончара, що він потім намалював цю молоду окремо.

З Коломийщини Івано-Франківської області надійшла нам фотографія вагітної жінки в труні. Похоронні знімки показують, які тоді використовувались речі, що клалося в домовину. Бачимо на них інколи й домашні іконостаси.

У нас є кілька фотографій селянок з посвяченими букетиками на Трійцю. Просто розкішна світлина, таких небагато, на якій у дуже ранній Великдень родина зібралася навколо великого тесаного дубового столу, — де і паска, і пляшка, — не в хаті, а в саду.

— Які найдавніші фотографії в Музеї Івана Гончара?

— Маємо етнографічні світлини з кінця ХІХ століття.

У родині мого чоловіка, в селі Старі Безрадичі Обухівського району Київської області, залишилося багато знімків від його бабусі. У її дуже заможній сім’ї і в будні одягалися, як на свято. Вона молодою ходила торгувати молоком, овочами на якийсь ринок у Києві. Побачивши її там, чи то Садовський, чи Саксаганський сів у бричку і приїхав до її батька, відпрошувати, щоб віддав доньку в театр. А той не відпустив: «Вона мені, пане, самому потрібна».

— Колись фотокартки висіли у сільських хатах на стінах, по кілька в одній рамі під склом…

— Ці колажі зі світлин — із мого дитинства. Петро Іванович Гончар привіз такий 2000-го року з експедиції з Полтавщини. Там на одному фото — селянська родина у вишуканих сорочках, вишитих білим по білому: усі з такими поставами, таким селянським аристократизмом… І навколо — знімки онуків-правнуків цих людей. Ми ще жартували: це наші бідні пращури за кріпацтва та їхні багаті нащадки в куфайках…

Ми теж продовжуємо збирати світлини, доповнюючи ними набуток Івана Макаровича. Вже багато нових надходжень. Ось на знімку — літнє подружжя з Київщини, Іван та Одарка Забаристі. Причому він у чоботях, а вона босоніж. Є легенда, що їхнє село Плисецьке Васильківського району заселили вихідцями-каторжанами із Сибіру: людьми різкими, рішучими, дуже розбитними, непокірними.

Ю.П. — Є колекціонери, які дарують нам знімки або пропонують придбати. Я побачила фото Юлії Солнцевої з гуцулами на Інтернет-аукціоні у знайомого продавця, купила його і подарувала музею. З’ясовувала, звідки воно в нього взялося. Почула: гуцули з гір принесли. Це 1939-й рік, коли кіногрупа Олександра Довженка знімала пропагандистський фільм «Буковина, земля українська». На знімку подружжя гуцулів і дружина режисера, московська кінозірка з фотоапаратом. Але увесь шарм для мене не в Солнцевій. А як стоїть літня гуцулка, владно поклавши на чоловікове плече руку: ти — мій!

ДОСЬЄ «УК»

Лідія ДУБИКІВСЬКА-КАЛЬНЕНКО. Народилася 1962 року на Київщині. Закінчила Київський педінститут імені О.М. Горького.

Юлія ПАТЛАНЬ. Народилася 1976 року в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова.

Людмила ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур’єр»

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати