Українська національна культура, що впродовж багатьох віків набула світового значення, була зумисне нівельована як меншовартісна в силу імперського домінування ХVІІІ – ХХ ст. Перед українцями постали питання збереження національних святинь, відродження етнічних традицій і встановлення історичної справедливості. У першій чверті ХІХ ст. в Україні започаткувалося етнографічне музейництво, яке найповніше фіксувало різні прояви традиційно-побутової культури. У складних умовах видатними діячами української культури та науки, меценатами та колекціонерами-філантропами були зібрані унікальні колекції «малоросійського» мистецтва, яке з плином часу перетворювалося на «вєлікорускоє іскуство». Процес варварського плагіату національних цінностей, започаткований у добу Петра І, дійшов апогею під час встановлення і «тріуфальної ходи» Радянської влади. Непоправних збитків завдала українській культурній спадщині й ІІ світова війна.
У середині 60-х років ХХ ст. в Україні існувало близько 130 музеїв, однак у жодному з них традиційна культура українців не була представлена об’єктивно й повно. Тогочасні експозиції були заідеологізовані, а українське народне мистецтво – віддане на поталу радянському соцреалізму. Державні музеї ігнорували цілий ряд феноменальних складових українського мистецтва – зокрема, народну ікону та народну картину, що привело до появи «білих плям» у галузі народного малярства. У такій скруті здавалося, що українська нація зі своєю тисячолітньою історико-культурною спадщиною безповоротно приречена на асиміляцію та деградацію. Однак і в ХХ ст. з’явилися подвижники, які підхопили справу відродження й розвитку рідної культури. І серед них – Іван Макарович Гончар (27.01.1911 – 18.06.1993), Народний художник України, Заслужений діяч культури УРСР, лауреат Державної премії ім.Т.Г.Шевченка, співзасновник Українського товариства охорони пам’яток історії та культури й одного з найбільших у світі скансенів – Музею народної архітектури та побуту України.
Іще юнаком, у полум’ї воєнного вандалізму він заприсягнувся, що якщо виживе, то все своє подальше життя присвятить збереженню й примноженню культурних святинь нації. Вже пізніше він постане Шевченківським «апостолом правди» на культурницькій ниві українців. «Маразмом, мракобіссям і злочином перед народом» гнівно таврував Іван Гончар музейно-фондові «ув’язнення» неоціненних скарбів української культури минулого, вважаючи, що «не показувати речової культурної спадщини свого народу – це значить відняти в нього гордість, свідомість і право на самобутність, відтак право на самопізнання, зломити крила для польоту вперед».
Відданість власному народові й покликанню свого життя, мистецький талант і просвітительський хист Івана Гончара, перетворили його приватний музей, заснований наприкінці 50-х років, в народну «підпільну» інституцію, горнило цілої плеяди відомих діячів української культури. Попри «недріманний» нагляд КДБ, з «Гончарівні» в сучасну Україну вийшло чимало науковців, митців, народознавців, спрямованих І.М.Гончаром з псевдоакадемізованої радянської школи на народно-поетичне усвідомлення національного мистецтва. Ігноруючи заідеологізовану творчість соцреалізму як у професійному, так і в «народно-штампованому» мистецтві, виступаючи супроти тодішньої політики державних музеїв, що орієнтувалися виключно на «радянське мистецтво», Іван Гончар відшуковував і зберігав високохудожні мистецькі твори, які були б знищені, коли б не потрапили до його колекції і не здобули в ньому своє «друге життя». Жодна людина, котра хоча б раз відвідала хату-музей І.Гончара, не могла залишатися байдужою до величі української культури, до сподвижницької постаті самого господаря. Це був справжній учитель, який за коротку мить спілкування міг закласти зерно українського духу в серця своїх відвідувачів. Хатній музей Івана Гончара став, по суті, «ноєвим ковчегом» української культури ХVIII – ХХ ст., де від катаклізмів радянської системи вберігалися нетлінні скарби українського народу, де пробуджувалася й гартувалася національна свідомість…
1993 року Івана Гончара не стало. Однак його заповітна мрія про окремий представницький музей почала втілюватися в життя. У вересні того ж року на основі його приватної колекції був заснований державний Музей Івана Гончара. Внаслідок багаторічних клопотань діячів української культури та за дорученням Президента України Леоніда Кравчука держадміністрація м.Києва надала під приміщення Музею пам’ятку архітектури XVIII ст. Виникнення ще одного столичного музею було зумовлене передовсім унікальністю більшості експонатів колекції І.Гончара і феноменальністю його постаті. Адже «неформальний» музей Гончара за три десятиліття свого існування набув величезного авторитету серед громадськості.
Нині колекція Музею нараховує понад 15 тисяч експонатів XVI-ХХ ст., зібраних впродовж 50-90-х років нашого століття як самим фундатором, так і його сином Петром Гончаром, нинішнім директором Музею. Серед них, зокрема: унікальні збірки рушників, килимів, одягу, головних уборів тощо; керамічні вироби з різних гончарських осередків України (макітри, горщики, миски, зооморфна пластика, іграшки, кахлі), рідкісні зразки писанок, вироби з дерева, металу та скла, цінна колекція народних музичних інструментів. Пріоритетною в Музеї є збірка українських народних картин (зокрема славнозвісних “Козаків Мамаїв”), а також ікон народного письма. Окремими полотнами представлене професійне малярство (В.Кричевський, В.Маковський, П.Левченко, А.Ждаха, С.Васильківський, С.Світославський, Г.Світлицький, О.Мурашко, О.Курилас та ін.). Колекцію графіки складають твори К.Трутовського, О.Кульчицької, Г.Світлицького, Г.Нарбута, Ф.Красицького, І.Їжакевича, Г.Якутовича, В.Лопати.
Приватна бібліотека І.М.Гончара, яка також увійшла до Музею, налічує близько 3 тис. українознавчих видань, частина яких – стародруки (Апостол 1625 р., Октоїх 1640 р. тощо) та рідкісні книги, що за радянських часів зберігалися переважно у «спецхранах» і за утримування бодай однієї з яких можна було потрапити до в’язниці. Значну наукову цінність складає архівний фонд: рукописи, листи, записники, щоденники, аудіо- та фотоматеріали І.М.Гончара. Творча спадщина засновника Музею також є досить вагомою: живопис – 1000 од., скульптура – 600 од.
У Музеї Івана Гончара зберігаються й так звані етнографічні листи (понад 2000 од.), зібрані у 18 томів історико-етнографічного альбому “Україна і українці”. Тут розміщені унікальні світлини кінця ХІХ – І половини ХХ століття – переважно типи людей у народному образі, портрети видатних діячів історії та культури – дбайливо впорядковані й мистецьки оформлені І.М.Гончаром.
Сьогодні Музей Івана Гончара розбудовується за принципами, закладеними його фундатором. Характерна особливість Музею в тому, що він постає не просто меморіально-мистецтвознавчим закладом зберігання, дослідження й популяризації найбільшої в Україні приватної етнографічної колекції, а й авторитетним науково-мистецьким центром, де влаштовуються польові фольклорно-етнографічні експедиції, науково-практичні конференції, семінари та лекторії, проводяться святкування, виставки, засідання народознавчого та мистецького клубів. Важливим аспектом повноцінної діяльності Музею є його співпраця з іншими профільними музеями та установами світу, інтеграція в сучасні загальнокультурні процеси. В цьому аспекті особливої ваги набуває вивчення та обмін досвідом музеєзнавства й студіювання світової культурної спадщини, популяризація української традиційної культури в Україні та за її межами. Це уможливлюється діяльністю заснованого Музеєм Українського центру народної культури «Автентика».
У перспективі Музей Івана Гончара має гармонійно поєднати науково-теоретичне музейництво з практичним відродженням культурно-мистецьких традицій нашого народу. Згідно зі своїми статутними спрямуваннями, він мусить стати не лише статичним сховищем культурно-історичних реалій України XVI-XX ст., а й їх динамічною моделлю. Окрім фондової, експозиційної та науково-дослідної діяльності Музей планує зорганізувати дитячу школу народних мистецтв, реставраційні та мистецькі майстерні, лабораторію народної творчості, у яких би постав із небуття творчий геній українського народу.
Те, що зробив за своє життя Іван Гончар, можна по праву назвати подвигом. Його доробок без перебільшення порівнюємо із здобутками цілої наукової інституції. Часом важко усвідомити, скільки може зробити одна людина, якщо вона дійсно любить свою батьківщину, свій народ.
Музей Івана Гончара сьогодні ще не має належного експозиційного простору, де б можна було б повніше розгорнути розмаїття українського всесвіту, та все ж у ньому завжди велелюдно й затишно: звитяга одного Життя вічно вабить допитливі душі.
1999 рік
Тетяна Пошивайло,
мистецтвознавець
