Найперше моє враження від Івана Гончара: гарний ясноокий чоловік у вишиваній сорочці, і все його єство випромінює радість, добру вдачу, і любов… То був 1981-й рік, коли тривало нищення українських коренів на догоду радянським ідеям…

У середині 60-х років ХХ ст. в Україні існувало близько 130 музеїв, однак у жодному з них традиційна культура українців не була представлена об’єктивно й повно. Тогочасні експозиції були заідеологізовані, а українське народне мистецтво – віддане на поталу радянському соцреалізму. Державні музеї ігнорували цілий ряд феноменальних складових українського мистецтва – зокрема, народну ікону та народну картину, що привело до появи «білих плям» у галузі народного малярства…

“..цей уславлений ще з минулого куточок мистецької України І.М. Гончар відвідав одним із перших на самому початку свого харизматичного збиральництва. І не випадково. Адже це було його своєрідне причастя духом цього краю. Про це ми дізнаємося із коротких, але колоритних і емоційних роздумів у щоденникових подорожніх записах І.М. Гончара 1956–66 років…”

“Культове мистецтво на УКРАЇНI було настiльки волелюбним, вiльнодумним i демократичним, що воно фактично згодом перетворилося в народне мистецтво, яким займалися всi, хто мав до цього хист i охоту”.