В тумані минулих віків обличчя й постаті мільярдів землян розтанули назавжди. Їхню зовнішність ніхто не пригадає і не відтворить. Бо до своїх і чужих нащадків діставалися у власних образах і подобах лише знаменитості, аристократи, багатії і натурники митців: на полотнах у позолочених рамах, у статуях з мармуру. Усіх інших, неспроможних замовити свій портрет у художника чи погруддя у скульптура, не могли уявити на вигляд вже онуки-правнуки, народжені після їхньої смерті.

У Китаї цей туман віків одного разу неймовірно розсіявся, коли селянин, копаючи в 1974 році криницю, наткнувся заступом на чоловічу голову з глини, а перед археологами відтоді почало виринати з підземелля поблизу гробниці першого китайського імператора Цинь Ши-Хуанди численне теракотове військо — зі зброєю, колісницями й глиняними кіньми. Цю армію створили упродовж 38 років понад 700 тисяч робітників і ремісників ще за життя правителя, який помер 10 вересня 210 року до н. е. Причому кожен з кількох тисяч вишикуваних воїнів, зростом від 1м 70 см — до 2 м, вирізняється з-поміж усіх не просто індивідуальними рисами обличчя, а й навіть його виразом.

Тобто ці лики скопійовані з конкретних пересічних людей, які жили на території Китаю понад 2200 років тому. А в глиняних клонах вони постали перед очима наших сучасників аж наприкінці ХХ століття, коли 1 жовтня 1997 року відкрився найбільший на планеті Музей теракотових вояків і коней імператора Цинь Ши Шуанди.

В Україні лише із сорокових років ХІХ століття почали рятувати народ від безликості в пам’яті нащадків невидимі пташки, що вилітали з об’єктивів перших фотоапаратів. А ще через сто років пішки мандрував селами чоловік із перекинутим через плече плащем і невеличкою валізою в руці — столичний скульптор і етнограф Іван Гончар, — збираючи по хатах для свого музею найцікавіші знімки. Він замислив і сотворив із них світлинну сагу не одного якогось роду — усієї української нації.

Про неї — розмова із працівницями Музею Івана Гончара завідувачкою відділу архівів Лідією Дубиківською-Кальненко та провідним науковим співробітником Юлією Патлань.

— Пані Лідіє і Юліє, який спадок Івана Макаровича після цих подорожей і наскільки він уже наблизився до наших сучасників?

Л. Д-К. — У кінці 60-х років минулого століття Іван Гончар почав укладати історико-етнографічний мистецький альбом «Україна й українці»: це 18 томів, де на 1702-х аркушах — майже 6 тисяч знімків. Три томи альбому вже побачили світ — «Галичина: Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина» і «Буковина», об’єднані в одній книзі, та «Київщина Лівобережна». Нині готується до друку репринтне видання тому «Полтавщина і Слобожанщина».

Монументальні світлини в експозиції музею — з найкращих фотографій альбому «Україна й українці».

— Вони надзвичайно вражають: погляди селян, від немовлят до найстаріших, ніби спрямовані у вічність, у них невимовна шляхетність і жодного натяку на суєтність…

— Так, і цього не можна вдати, це їхній природний стан. Що особливо кидається у вічі на цих світлинах — неймовірна гідність людей, самоповага.

Колись фотографування було недешевим задоволенням і урочистою подією, до якої ретельно готувалися, вбиралися в найкращий одяг. Запрошували фотографа додому або їхали в повітове місто до фотостудії.

Ю. П. — Це була традиція: зафіксувати на фото увесь рід. Ось велика родина з Канівщини із патефоном — ознакою великої заможності. Написано, що тут зяті, невістки і онуки.

Л. Д-К. — У нас зберігаються шедевральні світлини з архіву лікарки Олесі Требінської. В кінці 60-х років минулого століття, коли вже відкрився музей Івана Гончара, вона подарувала йому кілька розрізнених фотографій і родинний альбом із затопленого села Коврай на лівобережній Черкащині, де люди на знімках не в інтер’єрі, а в екстер’єрі — на природі, біля куреня, на баштані, коло річки.

Подружжя гуцулів 1939 року зачарувало московську кінозірку Юлію Солнцеву. Знімки надані Музеєм Івана Гончара

— Чи бувало, що хтось із відвідувачів упізнавав на світлинах в експозиції музею себе чи когось із родини, односельців?

Л. Д-К. — Років зо два тому до нашого архіву звернувся дуже розчулений чоловік: хтось із родичів сказав йому, що бачив на одній із виставок у музеї збільшене весільне фото його батьків, на якому вони біля хати, обставленої очеретом. У ній вони жили після війни в Києві на Троєщині. Їхній син досі мешкає в тому ж обійсті. Коли батьківську оселю розкидали, чомусь усе попалили, не збереглося жодної фотографії. Він попросив у нас відбиток з музейної світлини, адже у нас усі знімки є і в електронному вигляді.

А жінка з дочкою, яка вийшла заміж в Англію, минулої весни впізнала на фото в нашому залі «Буття» свою свекруху, нині вже покійну. Вони фотографувалися біля цієї світлини і запевняли, що онука — сучасна, стильна, — схожа на свою бабусю.

— Завжди зворушують дитячі фото минулих десятиліть: з якими іграшками там малюки, якого крою їхній одяг?

Л. Д-К. — Збираємо і досліджуємо такі світлини окремо. Дівчатку немає й року, але воно у вишиваночці й закутане хусточкою, а ця крихітка — ще й в очіпку. Малеча 20-30-х років ХХ століття — з іграшками, переважно дерев’яними кониками, ляльками. Є дітки з народними інструментами. Юна полтавка — у вишитій сорочці, корсетці, плахті, в намисті — сфотографована з коромислом.

— Цікавинки про сфотографованих колись можна було взнати на звороті знімків.

Ю.П. — Так. Наприклад, на світлині україночки в народному строї — приписка, що її, Любочку Клименко, через кілька років убила блискавка. Фото з Черкащини підписане так: «Здіймалися в Умані 1929 року». Свій дембельський знімок радянського періоду хлопець з гітарою супроводив своєрідною лірикою: «У саду неначе в гаю своєй дівчини чекаю на нічний весняний курорт»…

— Оте «здіймалися» сприймається як щось кумедне й водночас образно-піднесене, а за тлумачним словником — це просто рідко вживаний синонім слова «фотографуватися».

Л. Д-К. — А розлогі рядки на зворотах давніх знімків української інтелігенції — взагалі особливого стилю, це вже як листування. Із приблизно таким початком: «Примите уверение в совершеннейшем к Вам почтении…».

Ці українці із села Підварки під Переяславом дивляться на нас із далекого 1920-го

— Крім знімків родини на згадку, за яких ще обставин фотографувалися українці?

— Це і весілля, і похорон, і християнські празники. Відбираючи фотографії до виставки весільної обрядовості, ми знайшли світлину 1928 року з хутора Совки. На ній молодий — у вишиванці під простим костюмом, його обраниця — в народному вбранні. А вінок у неї — майже півметровий, так вразив Івана Макаровича Гончара, що він потім намалював цю молоду окремо.

З Коломийщини Івано-Франківської області надійшла нам фотографія вагітної жінки в труні. Похоронні знімки показують, які тоді використовувались речі, що клалося в домовину. Бачимо на них інколи й домашні іконостаси.

У нас є кілька фотографій селянок з посвяченими букетиками на Трійцю. Просто розкішна світлина, таких небагато, на якій у дуже ранній Великдень родина зібралася навколо великого тесаного дубового столу, — де і паска, і пляшка, — не в хаті, а в саду.

— Які найдавніші фотографії в Музеї Івана Гончара?

— Маємо етнографічні світлини з кінця ХІХ століття.

У родині мого чоловіка, в селі Старі Безрадичі Обухівського району Київської області, залишилося багато знімків від його бабусі. У її дуже заможній сім’ї і в будні одягалися, як на свято. Вона молодою ходила торгувати молоком, овочами на якийсь ринок у Києві. Побачивши її там, чи то Садовський, чи Саксаганський сів у бричку і приїхав до її батька, відпрошувати, щоб віддав доньку в театр. А той не відпустив: «Вона мені, пане, самому потрібна».

— Колись фотокартки висіли у сільських хатах на стінах, по кілька в одній рамі під склом…

— Ці колажі зі світлин — із мого дитинства. Петро Іванович Гончар привіз такий 2000-го року з експедиції з Полтавщини. Там на одному фото — селянська родина у вишуканих сорочках, вишитих білим по білому: усі з такими поставами, таким селянським аристократизмом… І навколо — знімки онуків-правнуків цих людей. Ми ще жартували: це наші бідні пращури за кріпацтва та їхні багаті нащадки в куфайках…

Ми теж продовжуємо збирати світлини, доповнюючи ними набуток Івана Макаровича. Вже багато нових надходжень. Ось на знімку — літнє подружжя з Київщини, Іван та Одарка Забаристі. Причому він у чоботях, а вона босоніж. Є легенда, що їхнє село Плисецьке Васильківського району заселили вихідцями-каторжанами із Сибіру: людьми різкими, рішучими, дуже розбитними, непокірними.

Ю.П. — Є колекціонери, які дарують нам знімки або пропонують придбати. Я побачила фото Юлії Солнцевої з гуцулами на Інтернет-аукціоні у знайомого продавця, купила його і подарувала музею. З’ясовувала, звідки воно в нього взялося. Почула: гуцули з гір принесли. Це 1939-й рік, коли кіногрупа Олександра Довженка знімала пропагандистський фільм «Буковина, земля українська». На знімку подружжя гуцулів і дружина режисера, московська кінозірка з фотоапаратом. Але увесь шарм для мене не в Солнцевій. А як стоїть літня гуцулка, владно поклавши на чоловікове плече руку: ти — мій!

ДОСЬЄ «УК»

Лідія ДУБИКІВСЬКА-КАЛЬНЕНКО. Народилася 1962 року на Київщині. Закінчила Київський педінститут імені О.М. Горького.

Юлія ПАТЛАНЬ. Народилася 1976 року в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова.

Людмила ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур’єр»