Георгій Кирилович ТКАЧЕНКО, архітектор, художник, бандурист, засновник Київського кобзарського цеху
Народився Георгій Ткаченко 5 травня 1898 р. у слободі Глушковій на Курщині, в бідній родині ремісника, з якої виніс щиру й послідовну віру в Бога і любов до музики. Після закінчення у 1917 році Курського реального училища одержав ґрунтовну освіту архітектора: Харківське художнє училище та Московський художній інститут, котрий закінчив 1929 року по майстерні академіка Щусєва, одержавши звання архітектора-художника.
Ще юнаком, навчаючись у Харкові, мистець перейняв кобзарську науку від носіїв істинної традиції: його вчителями були відомі кобзарі Петро Древченко, від якого записувала пісні й думи ще Леся Українка, і Гнат Гончаренко. Відтоді традиційна діатонічна бандура, яку молодий Ткаченко придбав розбитою і сам відреставрував, стала його вірною супутницею на все життя.
Цій дивовижній людині судилося прожити майже ціле століття творчості, боротьби й самовдосконалення. По закінченні інституту Георгій Ткаченко деякий час працював архітектором-пейзажистом у Москві, реконструюючи московські та підмосковні парки, був художником московського худфонду, викладав акварельний живопис у Московському архітектурному інституті.
Після Другої Світової війни Георгій Кирилович назавжди переїздить до Києва і тут натхненно працює як художник. Його акварелі, серед яких переважають пейзажі, дуже настроєві. їх авторові чужі були міські забудови і досягнення технічного прогресу – він шукав гармонії серед природи і знаходив її, переносячи у свої роботи найтонші нюанси й настрої.
Закоханий у традиційну архітектуру України, Георгій Ткаченко одразу після заснування Товариства охорони пам’яток історії та культури стає його добровільним кореспондентом. Він виїздить у далекі мандрівки, замальовуючи пейзажі та дерев’яні церкви, багато з яких дійшло до сьогодення тільки на його роботах…
У 70-х роках у Георгія Кириловича з’являються послідовники й учні у кобзарській справі; за його кресленнями майстри Нагнибіда і В. Сніжний починають виготовляти легкі й доступні для оволодіння традиційні бандури, всіляко замовчувані радянською системою. Георгій Ткаченко бореться за відновлення справедливості і повернення традиційного інструменту до широкого вжитку, але його ініціативи блокуються спеціальними розпорядженнями тодішнього ЦК КПУ… Згодом коло його учнів розростеться і перетвориться на ціле неформальне об’єднання − Київський Кобзарський Цех, який діє й сьогодні, залучаючи до свого кола охочих зробити собі традиційний інструмент і навчитися на ньому грати.
За всіх часів Георгій Кирилович був глибоко віруючою людиною і ніколи не приховував цього. Доводилося йому й кобзарювати − ще у 70-х роках, коли його запрошували у домівки дисидентів на зібрання друзів і однодумців. Йому було притаманне якесь незбагненно гармонійне світовідчуття, і тому до нього завжди горнулися люди.
У 1993 році Георгія Кириловича не стало, але не пішли в небуття його думи і сподівання, розлетілися по світу його пейзажі, якими нині пишається не одна музейна колекція. І той, хто, відклавши буденні клопоти, поспілкується з роботами цієї дивовижної людини, винесе з них частинку вселенського спокою і тонких емоцій живої, майже олюдненої природи. Так художник, який за життя став духовним Вчителем для багатьох, продовжує спілкуватися з нами − вже з-за порогу Вічності…
Катерина Міщенко
Малюнки та живопис Георгія ТКАЧЕНКА (1898−1993)
у збірці Музею Івана Гончара
Світлини Сергія Калиновського
