1. Народна картина "Козак Мамай", автор невідомий. ХІХ ст. Полтавщина. Збірка Івана Гончара. КН-6919
Сьогодні ми вже знаємо, що, незважаючи на зовнiшню подiбнiсть, бандура й кобза – цiлком рiзні iнструменти як за походженням, так i за способом гри − хоч у народі їх назви часто-густо перемішувалися і заміняли одна одну. Інструмент, який тримає в руках Козак Мамай на бiльшостi традицiйних картин (1) називаємо сьогодні мамаївською кобзою, хоч у народі його часто називали й “бандуркою”. Ця назва, відбита у багатьох піснях, збереглася у народній назві сюжету картини з Козаком Мамаєм – вона часто буває підписана “Козак-бандурист” – і у записах фольклористів поч. ХХ ст. Цей інструмент має серед своїх родичiв лютню, гiтару та iншi струннi щипковi iнструменти, на грифi яких струни ПРИТИСКАЮТЬСЯ. Як засвідчують давні зображення, така кобза могла мати чотири чи більше довгих струн (бУнтів) і кілька прИструнків.
Водночас традицiйна (дiатонiчна) народна бандура є спорiдненою з давнiми шоломовидними гуслами (5) i не розрахована на вкорочення струн пальцями лiвої руки. (На це походження бандури слушно вказував Георгiй ТКАЧЕНКО [1898–1993] – вiдомий бандурист, який переймав науку вiд традицiйних кобзарiв ще на початку нашого столiття). Тож і тримають цi два iнструменти по-рiзному: кобзу трохи навскiс, як гiтару, а народну бандуру – вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всiх струнах обома руками. Цей спосiб гри називають зiнькiвським або харкiвським, на вiдмiну вiд звичного сьогоднi чернiгiвського (бандура розвернена ліворуч, лiва рука грає тiльки на басах, а права – тiльки на приструнках).
2. Народна (діатонічна) бандура Георгія Ткаченка. ХІХ ст. Власність Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України
За Г.Ткаченком, чернiгiвський спосiб гри не властивий традиційному виконавству – він є пiзнiшим i походить вiд зрячих аматорiв-бандуристів. Цей спосіб також пов’язаний iз хроматизацiєю бандури (конструкторськi експерименти в цьому напрямку почалися десь на зламi XIX-ХХ столiть), яка зробила неможливою гру на приструнках лiвою рукою. Пiсля хроматизацiї бандура набрала великої ваги i перетворилася – вже за радянського часу – з побутового iнструменту на суто концертний: адже важко собi уявити людину, яка бере з собою сучасну бандуру чернiгiвської фабрики, скажiмо, в туристичну подорож.
Класична народна бандура, якою володів Г.Ткаченко (2), має 5 довгих струн (басів) і 16 коротких (приструнків). Зіньківсько-харківський спосіб гри дозволяє ефективно використовувати увесь її діапазон – 4 октави. Народній бандурі властива особлива виразність звучання і кришталева прозорість акордів, якої не має жоден інший інструмент.
Прикметно, що на жодному з відомих зображень Мамая – “Козака-бандуриста” – ще від XVIII-XIX століть немає зображення такої бандури, хоч музейні збірки і етнографічні замальовки різних авторів засвідчують вельми давнє її побутування. Бандурист Назар Божинський (м.Харків) висловлює думку, що такий інструмент у давнину міг належати виключно незрячим носіям епічної традиції, а для побутового музикування використовувався хіба в поодиноких випадках.
3. Вересаївська кобза. Реконструкція Миколи Будника. 1998 р.
З цього погляду цікавим перехідним явищем є названа за ім’ям власника – незрячого кобзаря Остапа Вересая – вересаївська кобза (3) з шiстьма бунтами й шiстьма приструнками. Її, а також способи гри на ній і основний репертуар докладно описав ще на початку нашого століття Микола Лисенко. Відрізняє вересаївську кобзу від мамаївської насамперед короткий гриф (“ручка”) і зовнішня подібність до народної бандури. Можливо, далася взнаки її сфера побутування серед незрячих співців. Стрiй вересаївської кобзи також перегукується зi строєм традицiйної бандури; це дозволяє змiшувати виконавськi технiки, характернi для двох рiзних iнструментiв. А безладовий, як у скрипки, гриф дає можливiсть збагачувати виконання новими засобами й вiдтiнками. Виконавськi можливостi вересаївської кобзи у сучасній музиці сьогоднi далеко не вичерпанi.
4. Торбан. Майстер Микола Товкайло, 2010 р.
Варто згадати ще двох “родичiв” кобзи й народної бандури – торбан (4) i панську бандуру. Цi два iнструменти зовнi досить подiбнi мiж собою; вони були поширенi переважно серед козацької старшини та мiського люду i вийшли з ужитку ще в минулому столiттi. На торбанi, за переказами, грали Iван Мазепа i Тарас Шевченко. Торбан, як i панська бандура, має багато пристрункiв i додаткову голiвку на грифi для контр-басiв. Рiзняться вони мiж собою, як i кобза з народною бандурою, способами гри: на грифi торбана струни можна притискати, на грифi панської бандури – нi. Традиційно корпус торбана виготовляли з клепок, подібно до лютні. Охочі довідатися більше про гру на торбані, народній бандурі та вересаївській кобзі мають змогу звернутися до самовчителя, написаного Володимиром Кушпетом.
5. Гусла шоломовидні (“псалтиреві”). Реконструкція Миколи Будника, поч. 1990-х рр.
Ще один інструмент, з яким ходили мандрівні співці – колісна ліра. Відома у Західній Європi ще з VIII-IX ст., ліра прийшла в Україну десь близько XV-XVI ст. Лiрницька традицiя тiсно переплелася з кобзарською, частково запозичивши й репертуар кобзарiв. Але якщо бандуру й кобзу знала переважно Лiвобережна – Гетьманська Україна, то лiру – i Полiсся, й Карпати. Колiщатко у правiй частинi лiри вiдiграє роль безперервного смичка, видобуваючи звук з 2 – 4 струн. На однiй струнi – спiваницi – лiрник, перебираючи клавiшi пальцями лiвої руки, грає мелодiю, iншi ж – бурдоннi – дають постiйне звучання квiнти. На лiрi грали як духовнi псальми, так i епiчнi твори та свiтськi мелодiї, у т.ч. й до танцю. Хто хоч раз почув лiру, завжди безпомилково її впiзнаватиме.
До найдавнiших iнструментiв, якi побутували на територiї України, слiд вiднести також гусла. З часiв Київської Русi вони проiснували у побутi, ймовiрно, аж до XVIII-XIX ст.: Пантелеймон Кулiш у своїх “Записках о Южной Руси” стверджував, що в 1853 р. йому доводилося бачити спiвця-гусляра. Є три рiзновиди гусел: шоломовиднi («псалтиреві») (5), криловидні («словіші») та клавiроподiбнi. Останнi – стацiонарнi, прямокутної форми – були сконструйованi у XVI-XVII ст. на основi двох перших і використовувалися переважно у міському побуті. Давньої традиції побутування гусел-”словішів”, реконструйованих на початку 1990-х років майстром Миколою Будником, в Україні не зафіксовано.
