«Відпрасована» культура. Відгук-рецензія на навчальний посібник Богдана Гивеля «Оригінальні твори та обробки народних мелодій для акордеона». – Вип. 1. – Дрогобич. – Посвіт, 2010. – 62 с.
Процеси тотального наступу уніфікованої «паралельної культури» (термін В. Нолла) на чисте плесо традиційної музики, започатковані ще «Пролєткультом» з метою витіснення автентичного народного інструментарію з його питомого середовища у тоталітарній державі набирали під час крайніх потворних й, зрозуміло, зовсім не природніх форм. Але якщо насильницьки впроваджувана навчальними програмами із Москви суцільна «домризація», «балалайкізація» й «гармошкізація» «всєй страни» мала на меті зайняти нішу традиційного інструментарію й посіяти облуду «любімості в народє», то ситуація із «інструментом-оркестром» – баяном сягала значно ширше, зачіпаючи сферу не лише традиційну, але «випрасовуючи» (вислів доктора етноорганології із Санкт-Петербурга Ю. Бойка) геть усе, що музикою звалось. Замаскувавшись спершу під фальшиву личину «древнєрусского» (чит. давньоукраїнського – М. Х.) співця Бояна, перейшовши усі стадії модернізації й уніфікації і виконавши завдання наркома Луначарського – замінити усі філармонійні форми, він не задовольнився функцією «русского народного інструмєнта», а витіснивши із своєї питомої сфери свого найближчого сородича – акордеон – як тільки-но політична кон’юнктура змінилася – вкотре уже змінив личину, назвавшись «кнопковим акордеоном».
У вступному слові до свого посібника її автор – відомий самбірський акордеоніст і хормейстер – слушно наголошує на актуальності «вироблення стратегії методологічних принципів акордеонного виконавства в національному і загальнокультурному контекстах», ставить «питання постановки та аплікатурних принципів» як «найголовніших причин розвитку патології музикантів-акордеоністів» (с. 3). Поділяючи біль автора за долю свого улюбленого інструмента, мушу зауважити, що не у всьому «патологічне заповільнення» еволюції акордеона є гальмівним. Адже йому не прийшлося, як своєму кривднику вдаватися до подвійних стандартів, називаючись, скажімо, «клявішним баяном», а, може, й всупереч тотальному нищенню, зберегти своє автентичне обличчя. Якщо явищу у дефініції бракне іменникових форм (хроматична, «удосконалена», концертна і т. п…. «бандура), то це безсумнівно свідчить про кризу самого явища. А позірний блиск вкрадених у автентики якостей і чеснот рано чи пізно зблякне під тиском правдивого мистецтва, залишивши за ним «славу» «явища без назви». Акордеон така ганебна «слава» обминула. Він залишився акордеоном і ніякі фальшиві чужі «котурни» йому виявилися не потрібними. А втрачене – здобудеться…
Нотна збірка Б. Гивеля, зокрема, не лише гостро ставить питання становлення наукового, навчально-виховного, методичного, розважально-рекреативного, видовищно-функційного, творчо-композиторського, ідейно-політичного аспектів використання акордеона у сучасному музично-інструментальному виконавстві (с. 4), а й накреслює шляхи «процесу відродження акордеонної школи» в Україні (с. 5).
Але найголовнішою чеснотою посібника, безперечно, є його, власне, дидактична, навчально-методична спрямованість. Оригінальні авторські твори Б. Гивеля позначені, як нам видається, теплотою «полум’я різдв’яної свічки» (с. 6 – 8), строгістю рондоподібних форм (9 – 14), щирістю й безпосередністю народного музичення (15 – 35, 50 – 53), патріотичним піднесенням (с. 41 – 43) та дидактичним характером етюдного матеріялу (38 – 40). У творі під завжди популярною назвою «Мелодія» автор виступає у ролі гарного композитора-мелодиста, а в парафразі на безсмертну «Голубку» С. Градьєра поринає у вир направду ніяким баянам недоступним чисто акордеонних візій.
Завершити слід, очевидно, рядком одного із тверезо мислячих санкт-петербурзьких видань: «Принципиальный отказ от баяна продемонстрировали наиболее оппозиционные, устремленные на Запад Эстония, Латвия, Литва. … После провозглашения независимости Украины во Львовской консерватории…несколько раз подымался вопрос о ликвидации кафедры подобных «народных» инструментов» (Мациевский И. Столетие баяна: парадоксы и антиномии // Игорь Мациевский. В пространстве музыки. – Спб., 2011. – С. 193). Немає жодних сумнівів, що рецензоване тут видання своїми названими й не названими тут чеснотами пришвидшить цей невідворотний процес, а його автор заслуговує адекватних йому щаблів професійного зросту.
Михайло Хай, завідувач відділу етномузикології ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ, проф. кафедри муз. фольклористики НМАУ ім. П. Чайковського, доктор мистецтвознавства
Світлина uk.wikipedia.org
