Усі свої невдалі роботи я спалив – Петро Гончар

20 березня 2014 о 12:14 | Видиво, Відбулося

А частину з того, що вціліло за понад 20-літній період, Петро Іванович Гончар виставив у київській галереї “АВС-арт”. Те, що не подобається, художник в майстерні не тримає, каже, у такий спосіб розчищає простір для нових ідей.

Петро Гончар, художник, Київ:

“І це в мене повторювалося у кілька етапів. Коли після закінчення інституту йшов в армію, я все спалив. І з таким облегшенням це зробив. Думав більше не малювати. Тоді був такий настрій. Я вчився в часи соцреалізму, академізму і це мене дуже гнітило. Тобто, так я вже не хотів малювати, а по-іншому ще не вмів. І думав – бути вільним нехудожником так здорово було. Але від малювання ніде не дінешся.

Петро Гончар, художник

Коли з армії прийшов, мені школа Бойчука дуже подобалася, але довго не міг відійти від свого стилю, хоча згодом таки почав малювати як “бойчук”. Але й з цього стилю поступово викарабкався і наблизився до наїву. Майже цитую наївне малярство. Намагаюся позбавитися прямого реалістичного виявлення, оскільки реалізм як такий дає тільки зовнішню шкаралупу. А хочеться, щоб від цієї форми нічого не лишалося, а лишалася тільки сама суть, сама ідея. Чим більше руйнуєте форму, як на мене, тим більше можна нею моделювати свій внутрішній світ чи філософію. Коли я форму руйную, то залишаю лише наповнення, яке туди вкладаю.

Спогад про Мамая, 1995. Полотно, темпера

От, наприклад, моя картина Мамая. Хтось скаже, що я просто познущався над людиною, там і рука жахлива, якщо з натурою порівнювати.. Але потім на відстань відійдеш, подивишся і він мені такий любий. Тому що там таке вкладене, що словами не розкажеш. От ви мене слово питаєте, та я ж просто псую саму суть своїх картин. Приходьте, дивіться.”

Серед картин раннього періоду портрет дружини художника Ніни Матвієнко, намальований 1991 року. А диптих “Осьо!” з людиною, що тягнеться до зірки, був створений 1994. А вже згадана картина “спогад про Мамая” 1995 року.

Ніна, 1991. Полотно, темпера

Осьо! Диптих, 1994. Полотно, темпера

Окремий світ містить серія полотен, на яких зображені тополі й нетополі. За основу митець взяв горизонти довкола свого села.

“В той бік виїжджаєш – тополі, в інший бік – знову тополі, – згадує Петро Гончар. – І вони мені десь засіли… Й оце поєднання вертикалі, та й вони такі довгі як горизонталь. Це безкінечність туди й туди”.

Тополі

Тополі й нетополі

НЕтополі

З нових робіт митця є кілька пейзажів. Створені в дещо іншій манері кілька років тому.

“Там експресія. Не знаю, чому мені так хотілося малювати. От воно подобається мені і все, а чому подобається, не знаю”, – ділиться відчуттями художник.

Пейзаж, 2010. Полотно, темпера

І додає: “Ви малюєте і народжуєте на світ новий об’єкт, який прочитує людина відповідно своєму баченню і зовсім не те, що ви туди вклали. Часом люди бачать у ваших роботах набагато глибше, ніж ви самі. Ви народжуєте життя. І в ньому є набагато більше, ніж вами задумане”.

“Інколи приходиш в майстерню і так не хочеться псувати біле полотно. Не хочеться псувати цей світ своєю незграбною рукою. І це, я думаю, мій найкращий витвір – відношення до цього світу, – підсумовує художник”.