Та у мене дочка – панночка,
Як маковий цвіт.
Бери її за рученьку,
Живи з нею вік…»
(З української народної весільної пісні)
Кохання – це одвічний пошук рідної душі, своєї половинки, без якої немає повноти і радості буття. Які б статки не мала людина, але без святого почуття любові і взаємності вона не буде щасливою. Особливо проблема кохання постає у сучасному суспільстві, де відбувається стрімка й безцеремонна підміна традиційних ідеалів і правдивих цінностей ґлобалізованими стандартами здебільшого вульгарно-прагматичного ґатунку, де всіляко культивується поклоніння «золотому тільцю».
Кохання по-українському – яке ж воно? Що вирізняє нас з-поміж інших народів? Як українці впродовж віків сповідували чи не найвищу Божу милість й людську чесноту – Любов, яку плекали в родинному середовищі і якою розширювали свій український простір?
З давніх-давен українці, як й інші народи світу, дбають за своє майбутнє, а, отже, за продовження роду-народу, за створення міцної дружньої сім’ї. Вважається, що шлюб буде щасливим, коли молодята і їхні родини дотримаються і виконають ряд звичаїв і обрядів, які були заповідані їм їхніми пращурами. Так, певні архаїчні ритуали, закріплені відповідними діями, піснями, промовляннями, танцями і склали основу українського народного весілля.
Саме слово «весілля» сприймалося народною свідомістю як означення радості та веселощів. Це – урочиста мить не лише в житті двох молодих люблячих сердець: двері хати, де відбувається весілля, за давнім звичаєм, відкриті для всіх – званих і незваних, близьких і далеких – всіх, хто бажає підняти келих за здоров’я молодят. Традиційна весільна церемонія – це і своєрідна, багато розіграна народна драма з численними учасниками, ритуальним змістом, обрядово-магічною насиченістю, глибоким символізмом, давнім фольклором і світоглядною філософією.
Ось як засвідчує відомий український етнолог професор Федір Вовк у своїй праці 1895 році: «Наведемо тут факт, що може здивувати європейського читача, але він дозволяє з’ясувати собі до якої міри обряди, які мають силу на Україні: релігійне благословення шлюбу не вважається достатнім для того, щоб молоді могли розпочати шлюбне життя. Вони не можуть закласти родини, поки не виконають усіх церемоній, наказуваних звичаєм». А в 1885 році етнограф Т. Осадчий у книзі «Шлюбні угоди у малоросіян» писав, що «Особливу міцність і твердість цьому союзу надають не чисто практичні інтереси, а тісний духовний зв’язок, що випливає з глибших вимог щедро обдарованої здатністю любити малоруської натури». Такі стосунки виробилися не раптом, адже своїм корінням вони сягають глибин віків. Приміром, у Нестерівському літописові знаходимо такі слова про наших пращурів: «Поляни мали лагідні й прості звичаї своїх предків: вони дуже шанували своїх невісток, сестер, матерів…».
Церковний обряд вінчання довгий час не приживався в народі. І лише з ХІХ ст. став обов’язковим з настанови духовенства, хоча основним залишався народний звичай укладання шлюбу.
На відміну від багатьох народів, де долю дівчини вирішував батько, в українців, традиційно, право вибору надавалося молодим. Причому, свататися міг не лише парубок, а й дівчина. Про це зокрема писав відомий французький інженер і картограф Гійом Левасер Боплан у першій половині XVII століття: «…Мої слова багатьом видадуться цікавими і навіть неймовірними. На Україні, ніби всупереч всім народам, не хлопці сватаються до дівчат, а дівчата пропонують їм руку, і рідко не досягають своєї мети». Дівчина йшла до батьків свого обранця і просила справити їхнє весілля, говорячи, що не вийде з хати, допоки не отримає згоди.
Коли ж сватався парубок, то прихопивши із собою «у посли від нареченого» поважного чоловіка, котрий добре знав весільний обряд, йшов до батьків молодої. Ще з порогу розпочиналося міфологізоване традиційне дійство, в якому свати називали себе «мисливцями, що полюють на куницю» або ж «покупцями», які просять віддати «товар» (доньку). Дівчина у цей час мусила колупати піч (своєрідне звертання до предків за благословенням одружитися) і якщо вона згодна була вийти заміж за парубка, то виносила рушники, якими перев’язувала сватів. У разі відмови, згідно українській традиції, дівчина дарувала молодому гарбуза. Якщо сватання відбулося успішно, то за кілька днів відбувалися оглядини – батьки дівчини йшли до хати молодого, щоб ознайомитися з його господарством і довідатися, в які руки віддають свою доньку. За два тижні до весілля здійснювалися заручини. До оселі молодої приходили батьки й родичі молодого, сідали до столу. Парубок і дівчина оголошували про свій намір створити сім’ю, староста перев’язува їм руки рушником, батьки благословляли дітей. Молода прикрашала голову віночком із квітів, стрічок і ходила в ньому до самого весілля, обдаровувала гостей хустками, полотном, сорочками. Якщо після заручин хтось із молодят відмовлявся від шлюбу, то мусив сплатити другій стороні матеріальні збитки і штраф за «образу».
Напередодні весілля, в п’ятницю, здійснюється низка важливих обрядів: бгання і випікання короваю для молодих, «шишок» і різного ритуального печива для гостей. У Галичині випікають «барана», що, як і коровай, є відголоском дохристиянського обряду жертвоприношення, де хліб замінив ритуальну тварину. Коровайницями були жінки доброї вдачі і щасливі у шлюбі. Дівчата і вдовиці не допускалися до цього обрядодійства.
Увесь процес виготовлення весільного хліба супроводжувався відповідними піснями.
У цей самий день в хаті молодої завивають «весільне гільце» (маленьке деревце або велику гілку, зрубану молодим у лісі) – символічне Дерево Роду. Гільце прикрашали калиною, різнобарвними стрічками. У давнину прикрашати деревце починали з верхівки батьки молодої, а далі, вниз по кроні – відводилося місце родичам за принципом близькості. Нижче гільце прикрашали подруги молодої. Пізніше цей обряд виконувався лише дівчатами.
У Карпатах цей вечір називається «гуски», бо молодий приходив зі своїми боярами і приносив дві «гуски» з хліба, спечені вкупі і заплетені кіскою з тіста. Цей образ також є відгомоном часів Давньої Русі, коли побутували жертвоприношення гусаків чи півнів, а з нішого боку – пара гусей, лебедів чи півнів – це також і символ вірності та кохання.
Ці символи підсилюються барвінковими вінками, давніми атрибутами сонячного культу весни, які плели для молодої і молодого діти. Адже вінок – це також символ дівочої цноти, чистих почуттів, шлюбу. В цих вінках молодята сидять у передвесільний дівич-вечір. Молодь співає, веселиться у цей час, усі радіють, що створюється нова сім’я. Цей вечір – своєрідне прощання нареченої зі своїм дівоцтвом, яке символізує обряд розплітання коси. Як відомо, символом дівочості віддавна була коса, прикрашена стрічками. Тож, косу нареченої дозволялося розплітати старшому братові. Коли коса розплетена, молодій надівають вінок, а вона роздаровує подругам стрічки.
Далі здійснюється обряд «посад», який означає вшановування культу домашнього вогнища предків, – молодих за хустку ведуть за стіл і садовлять на вивернутий кожух на покуті (в «червоному», священному куті хати під образами – іконами).
В суботу окремо молода з дружками і молодий з боярами ходять селом з хлібом і запрошують всіх до себе на весілля: «Просили батько, просили мати, і я вас теж прошу прийти до нас завтра на весілля».
Весілля розпочиналося в неділю, молодий готувався їхати за молодою. Мати, за звичаєм, благословляла сина хлібом, проводжала до воріт, кропила святою водою, обсипала «на щастя» зерном і дрібними монетами. На його шляху влаштовували «перейму», вимагаючи викуп за наречену. Молодий мав пригостити парубоцьку громаду, давав гроші, аж доки проривався до нареченої і брав її на руки. У неділю найчастіше відбувалося і вінчання у церкві.
Надзвичайно гарним і великим в українців був «весільний поїзд». На Полтавщині та Слобожанщині бояри, світилки, дружки, родичі їхали на возах з гільцем, молоді – на бричці, застеленій килимом. У Карпатах молоді й учасники дійства їхали верхи на конях – гордовито й урочисто, не даремно ще і зараз молодих тут називають «князь» і «княгиня». На грудях у нареченої був випечений у неї вдома хлібець-бублик, на зразок персня, який називався «дивень» – через нього молода дивиться на чотири сторони світу і проглядає свою майбутню долю зі своїм судженим. У молодого знаходився випечений з тіста бичок і борона, які символізували домашнє господарство, яким він буде займатися.
Після вінчання «весільний поїзд» прямував до двору молодої, де відбувалася святкова трапеза. Молоді тричі обходять коровай і сідають на лаву, застелену вивернутим догори вовною кожухом (символом багатства). На руки молодим дають хліб і дітей, щоб мали гарних і здорових нащадків.
На весіллі танцюють всі: і молоді, і старші за віком люди. Танок молодих – це танок єдності обох родин, який у гуцулів називають «колесом». В Україні в давнину зазвичай танцювали не парами, а гуртом, стаючи в коло.
Обряд весілля нараховує до півтори тисячі спеціальних пісень, в яких окремо величали молодих, їхніх батьків, прохали Бога дати щасливу долю подружній парі, виливали жалі батьків за донькою, молодої – за батьківською домівкою, було тут і голосіння про важке життя на чужині. Співали на весіллях також жартівливі та сороміцькі пісні.
Надвечір відбувався обряд «покривання» – з молодої знімали віночок і покривали хусткою, таким чином дівчина переходила у новий стан заміжньої жінки. Потім починали краяти коровай, наділяючи його шматочками всіх гостей, а присутні обдаровують молодят. Увечері випроваджують молоду до свекрухи, посипають дорогу їй житом-пшеницею.
В понеділок починається «циганщина» – переодягання, коли дівчата брали їжу і несли подружній парі снідати, бо, мовляв, сваха скупа і не годує.
Весілля на Україні тривало тиждень і більше, в різних регіонах воно мало свій особливий колорит, етнічну самобутність.
Подивовує велика енергетика весільних обрядодійств, що крізь віки донесли нам мудрість і любов наших далеких предків і не згинули під тиском чужинецьких ідеологій і псевдоідеалів.
У давнину в Україні були міцні, дружні, багатодітні сім’ї та великі родини, мільйони яких були винищені голодоморами, війнами, політичними репресіями. Лишень нині, в останні роки, за президенства Віктора Ющенка, відбувається процес відродження, сучасні сім’ї поповнюються другою, третьою дитиною, на вулицях лунає все більше дитячих голосів – і це добра ознака оздоровлення українського суспільства, запорука невмирущості й подальшого поступу нашої нації.
Нині багато молодих бажає провести своє весілля за народним звичаєм, але не знають як це вірно зробити. Тож, аби відродити давні традиції весільної обрядовості українців за ініціативи Народного етнографічного театру «Човен», селищної ради села Бобриця та Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» було засновано Всеукраїнський фестиваль «Рожаниця». Сама назва фестивалю походить від давнього образу-символу богині родючості, яку споконвіку зображували на вишиваних і тканих рушниках та килимах у вигляді антропоморфної жіночої фігури з піднятими (благословення неба) або опущеними (благословення землі) руками. Піднесена атмосфера свята засвідчила зацікавлення учасників дійства (більшість з яких, до речі, були вдягнуті в народні строї і виглядали досить колоритно та урочисто), пізнанням глибоких пластів народної обрядовості, зокрема весілля, адже правдиво українське, народне і забуте все більше вабить сучасну молодь, яка прагне бути особливою, прагне віднайти своє етноґенетичне коріння, усвідомити власну культурну самобутність і продовжити у сьогоденні етнічні традиції свого народу.
Тож, важливим для нас, українців ХХІ століття, є пізнати, зберегти і передати майбутнім поколінням живу традицію весільної обрядовості – потужний пласт тисячолітніх знань і звичаїв, самобутні засіб плекання роду-нації в історичному поступі.
2002 рік
Тетяна Пошивайло,
етномистецтвознавець
