У Музеї Гончара на стінах розвісили брудні куфайки

03 квітня 2013 о 23:13 | Видиво, Відбулося, Преса про нас

У Музеї Івана Гончара на стінах розвісили фуфайки, а посеред зали на купу склали вишиванки, вінки, рушники. Тут відкрили виставку в рамках проекту “Етнографічні небилиці”.

Ідея мистецького проекту належить директору Музею Івана Гончара – Петрові Гончару.

“Фуфайка – ще одна візуальна формула української культури ХХ століття, – пояснює Петро Гончар. – Це підміна української національної культури фуфайкою. Підміна насильницькою більшовицькою темою класової нерівності. Як кажуть “чим гірше тим краще”.

На стінах розвішано близько 30-ти фуфайок. Петро Гончар збирав їх протягом місяця по всіх регіонах України.

“Коли їдеш бува кудись, то питаєш – чи залишилися у вас вишиванки, рушники, старий одяг чи посуд. А вони кажуть, що все давно попалили, мовляв нам не треба було. От я подумав, а що у людей лишається – коли те спалили, а об рушники бува ноги витирають. Виявляється, що лишають фуфайку. Так і виникла ідея цього проекту” – додає директор музею.

“Я навіть думав, що ця “хвороба суспільства” є тільки в центральних регіонах України, а на заході цього немає. Але майже в останні дні перед відкриттям поїхав на Гуцульщину. І навіз звідти купу фуфайок”.

“Я їздив по селам – питав чи лишилися фуфайки. Навіть, було таке, що знімав фуфайку з людини. Платив за фуфайку гроші – від 20 до 50 гривень. Були такі, що й торгувалися. Один чоловік каже: “А десь в курнику валяється”. Заходжу в курник – справді лежить у кутку. Пропоную йому 20 гривень, а він “Менше, ніж за 30 гривень не віддам”. Оце “фуфаєчна свідомість”. Фуфайка тоді пішла в моду і замінила всю автентику”.

Усього Петро Гончар назбирав близько 60-ти фуфайок. Вони в плямах, латках.

“На кожній фуфайці лишився відбиток. Так наче відсканувалося все життя господаря. Вони ж ніколи не пралися і носилися до останнього”, – розказує автор проекту.

А посеред великої зали музею – величезна купа автентичного українського одягу. “Звичайно ця форма ріже і око, і душу, але мета проекту – щоб люди звернули увагу на те, що ми цінимо, а що ні”.