«…Я пройшла доріжкою до черешні, яка росла під погрібником. Я раптом почула у себе над головою звінку прекрасну пісню соловейка. Я подивилас угору на черешню і раптом пресіла до землі: над самою головою незенко на тонкі[й] гіляці сидів наш соловейко, це він тіко прелітів із вірія, із далекіх чужіх краів, де він зимував.

Боже мій, яка ж ёго після довгой[і] розлуки була перша пісня на свой[ій] любі[й] Украіні, на св[о]ій рóди[і]ні! У [й]ей[і] громкіх волшебно-чарівних трелях перемішувалис золоти, срібни тонкі струни, які сво[й]ім безсмертним благородним голосом хвилёю розливалис над усим селом, і [ця пісня] стрілою заходила тим, хто [й]ей[і] слухав [у] цю менуту, у саме серце і душу! Я сиділа і дивилас на соловейка, і од радосці плакала. Соловейко затих і ще нижче спустивс до мене, і подививс на мене сво[й]іми чорними, блескучими, маленкіми як конопляне сімнячко очима, і радісно зачірікав. Міні здалос, що він пізнав мене і да[й]е мені превет:

— Слава Богу, слава Богу, що ми після довгой[і] розлуки зустрілис у добрім здоров[’]й[і] у сво[йі]й рідні[й] хаті!

Я ёму отвічала:

— Навіки Богу слава, навіки Богу слава!

Соловійко ще раз до мене голосно черікнув і полетів до свого торішнёго старого гнізда, яке було звите на сливі у роскарачках під самою хатою против вікна. Соловейко оглянув гніздечко і сів коло ёго на гил[л]яці, опустив крилця і заплющив очи. Він, істомляний з далекой[і] дороги, спокойно, як удома, заснув.

Я устала і допіру побачила, що курка, яку я держала на руках, недалеко сто[й]іт од мене і длуба[й]еца собі у мокрім пір[’]й[і], я [й]ей[і] не стала ловит, а бігом побігла на город до батків. Я бігла, у долоні плескала і кречала:

— Мамо, тату, наш соловейко уже прелетів! Яка радісц, який буде у нас веселий празник Виликдин! Соловейко буде у нас співат під вікном цілий празник і ціле літо, які ми щасливі!

— Правду ти, дочко, кажиш, — отвітив батко, — ми щасливі, слава Богу, а соловейко наш любий дорогий гость, він наш член семні, ми ёго повинни любит і шануват. Він садовнік нашого садка, він ізнищуе усякіх шкідників і паразітив, які нападают на садок, скоро він розівеця, і він [й]іх ціле літо нищит.

— Тату, які ж то паразіти і шкідники? — спетала я. Батко отвітив:

— [й]іх [й]е багато: усяка гусаниця, черва, кузки, метелики, — і [й]іх усіх соловейко за ден багато по[й]іда[й]е, і найб[і]лш в[і]н [й]іх знищуе, як у ёго [й]е маленкі діти, це пташенята. Він тоді удвох із сво[й]ею дружиною цілий ден ловят та носят ціх шкідників сво[й]ім малим дітям, які із жадносцею [й]іх п о[й]ідают і дуже скоро ростут, і дуже здорово обжирливі. Соловейко у цей час не співа[й]е уден, бо [й]ему нема[й]е часу, а тіко співа[й]е уночі, як ёго семня спит.

Я спетала:

— Тату, а соловейко у теплих краях теж виводит дітей?

— Ні, — сказав батко, — він там дітей не виводит і гнізда не мостит, даже цілу зіму не співа[й]е, бо це для ёго чужий край. Він на зіму мусит летіт туда, бо у нас зімою ёму нема[й]е чого [й]істи, зімою у нас шкідників нема[й]е, а він зерна не клюе і хліба не [й]іст, і щоб у нас круглий год було тепло, то він бе ніколи б не полетів бе у вирій…»

/…/ Мати узяла кошеля і пішла скоренко до хати, батко закурив і ми собі помаленку пішли слідом за матер[’]ю. Я знов батка спетала:

— Тату, а чого це наш соловейко сам прелетів, без сво[й]ей[і] парі?

Батко отвітив:

— Ёго пара летит іззаду із табуном, який веде вожак, якій отвіча[й]е за всіх птахів, які у ёго табуні, ёго слухаю[т], що він скаже. Як скаже «Пора летіт!», то летят, а як скаже, що «Ще сидіт, бо ще рано», то сядят. А наш соловейко уже старий, він такого вожака не слуха[й]е, він дорогу сам добре зна[й]е. Він собі ізня[в]с та й полетів, коли схотів, а ёго пара боялас удвох летіт, і вона осталас у табуні, прелетит пізніше. А як загинула де, то він собі ожениця, як голуб — найде д[р]угу пару.

— Тату, скажіт міні, одколи я знаю, наш соловейко уже не один табун дітей вивів у нашім садку, а от із ёго дітей у нашім садку нема[й]е і одного.

Батко трохи подумав і отказав, що солов[’]й[і] — виликі собствинікі, наш соловей щита[й]е, що наш маленкій та ще вишневий садок, якого солов[’]й[і] так люблят, і [й]е ёго собствиност, що другому соловейку місця тут не хватит. Украіна вилика, лісив, лугів шерокіх та садків багато, так що кожному соловейку можна мат свою огранічану собствиност і другому не мішат, і жит весело і щасливо. От чере[з] те коло нашого соловейка нема[й]е ёго дітей, вони скріз по Вкраіні же[ву]чи, мают свою собствинос[т].

— Ос[ь] скоро до нас ще прелетят госці, — сказав батко.
— Які госці? — спетала я.
— Як-то які? Хіба ти забула? А ластивки?

Я справді забула, а[д]же у нас у господарстві [й]е аж четвиро ластовиних гнізд: одно під хатою під стріхою, преліпляне до крокви під самою сціною; друге — у хліві, де корова; трете у повітці, де сіно; четверте у конюшні.

— Ото, доню, ластивки теж собствиники, як і солов[’]й[і], тіко та разниця, що солов[’]й[і] собствиники над садком, а ластивки — собствиники над усякого рода будинками. Ластовиних гнізд ніде нема[й]е дво[й]е у одним хліві або у повітці, це дуже рідко бува[й]е, як у виликі[й] повітці [й]е дво[й]е ластовиних гнізд. Ластивку-собстви[ни]цю усі люди дуже люблят і уважают, ластивку ніхто ніколи не заче[пи]т, зокрема [й]ей[і] діток, це щита[й]еця виликим гріхом, хто [й]ей[і] обідит. І вона із сво[й]ей[і] сторони [й]е розумна і вежлива пташка, вона усю семню у тим господарстві зна[й]е, у якім вона живе, і [й]іх вона не б о[й]іця і не утіка[й]е, а хто чужий зайде у ту повітку чи хлів, де [й]ей[і] гніздо — вона із криком утіка[й]е і тревожно літе коло дверей і кречит, б[’]е тривогу.

Вона із вежливосці до сво[й]іххазя[й]ів нізащо у [й]іх садку не сяде на зелену гил[л]ячку, а тіко сіда[й]е на сухі, потим кізяки с-під сво[й]іхдіток не викеда[й]е на землю, а виносит у зюбі1 надвір, вона теж гарно співа[й]е, як оддиха[й]е.

Ластівка багато теж ізнищуе усякіх мух, метеликів, бабочок, комарів, які шкодят людям і скотині. Найбілш вони ловлят шкідливіх метеликів, бабочок. Увечері, скоро зайде сонце, вони до самого смерку усі сплош радом охотяця за поразітами і знищуют [й]іх. Вони теж не ідят зерна, ні хліба, і через це вони, так як солов[’]й[і], вилитают на зіму у тепли край[і]. Вони тоже, так як солов[’]й[і], там гнізд не в[’]ют і не співают, тіко переживают зіму і на літо летят у свой[і] край[і] до сво[й]іххазя[й]ів і до сво [й]іх гнізд, до свого рідного краю.

Уривок з книги Ганни Демірської «Великдень у Романівці». Київ, ПП «Верещинські», ГО «Мальва», НЦНК «Музей Івана Гончара», 2011.

Світлина Богдана Гдаля