«Політичне русинство» й проблема музично-україністичних студій на Східній Словаччині та Закарпатті

13 листопада 2013 о 22:13 | Інше, Статті

Наукові взаємин та спільні дослідження музичного фолкльору найвіддаленішої гілки українського етносу – лемків – із Руссю-Україною донедавна перебували у стані перманентної стаґнації, культурної ізоляції та політичного переслідування, а на сьогодні переживають стадію, радше, початкову, ніж конструктивну. Хронічний брак обміну інформації та, особливо, музично-інтонаційного матеріялу з одного боку (метропольного) і критичний брак фахівців-етномузикологів – з іншого, марґінального – загальмували розвиток структурно-типологічних досліджень мелосу лемків мало не на два століття. Немало «прислужився» тут і чинник т. зв. «політичного русинства», що сіяв дезорієнтацію і профанацію як серед простого лемківського люду, так і у середовищі просвітянства й науковців. І якщо траґічна доля українців-лемків на польському боці, попри весь радикалізм і великодержавницький шовінізм політиків, загалом визначила їх причетність до «матірнього пня» (Ф. Колесса) материкової України, то підступна державна політика «русифікації» та ословаччення т. зв. «русинів» Східньої Словаччини нанесла їх свідомости та ідентичности невідворотних втрат. Навіть етнографічні дефініції реґіону – Підкарпатська Русь, Південне Підкарпаття, Закарпатська Лемківщина, Галицька Лемківщина, аж до зовсім абракадабричного – «Рутенія/Русинія Выходной Словакії» – нерідко у різних дослідженнях залежала не так від, власне, етнографічних означень, як від того з якої імперської столиці дивився той чи той дослідник на цей багатостраждальний терен. До слова слід сказати, що подібна тенденція властива також і північним реґіонам України, де північну Рівненщину та українську Берестейщину деякі дослідники й досі називають «Південною Пінщиною» або відверто зараховують до «Білоруського Полісся». Якщо ж говорити про терен, заселений лемками/русинами на словацькій державній території, то у науковій україністичній літературі вона здебільшого також поіменовується … «Східною Словаччиною». Польська наукова думка, попри всі шовіністичні висліди політично пацифікаторської акції «Вісла», дещо толерантніше відноситься до етнографічної термінології називаючи лемків, як і належить – lemkowie [23; 25 – 27, 29 та ін.].

Якщо заполітизована й відверто антинаукова практика творення «кваліфікованого русинського языка» у лінґвістичних дослідженнях Східньої Словаччини дістає відповідну, дійсно науково кваліфіковану відсіч [3 – 4; 14 та ін.], то музично-україністичні студії з цього питання в терені перебувають лише у стадії зародження. Це, зосібна, засвідчує аналіза проблематики, порушуваної на сторінках єдиного на цих теренах наукового альманаху «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику», яке вже витримало понад 25 видань. Навіть побіжний перегляд переважної більшости доступних нам його чисел виразно демонструє превалювання історичних, культурологічних, літературо-, мово- та мистецтвознавчих досліджень над, власне, етнографічними та фолкльористичними. Музично-етнографічні артикули тут (за винятком числа 24) взагалі відсутні. Наприклад, активна пропозиція у 2007 – 2009-х роках організувати у свидницьких конференціях постійно діючу секцію музичного фолкльору не лише не була підтримана організаторами, а й отримала рішучий їх спротив. Подібну структуру має й найновіша колективна монографія, присвячена цій проблематиці [19]. Не дивно, що за таких політико-, культуро- й літературо-зацентралізованих підходів, очікувати науково обґрунтованого висвітлення ідентичности лемків-русинів в україністичних студіях Словаччини – більш, ніж складно. Саме з такого приводу, напевне, свого часу президент уряду Чехії в екзилі (етнограф за освітою) Т. Масарек у відповідь на повідомлення про переділ кордонів своєї країни гітлерівцями, телеграфував із Лондона до Праги: «Етнічні межі мають визначати етнографи, а не політики». Як же ж ми сьогодні, безнастанно політизуючи й цілком іґноруючи етнографічні й фолкльористичні характеристики питання, можемо сподіватися на інший його вислід, ніж він зараз є у Східній Словаччині, чи навіть, частково, й на нашому Закарпатті?

Найхарактерніше показує сучасний стан лемківсько-україністичних студій на терені Східньої Словаччини діяльність нашого славетного академіка, уродженця цієї місцевости Миколи Мушинки, зосібна, й у наведених тут рядках: «В 1856 році Ковальський опублікував обширну статтю про найдавніший запис пісні східних слов҆ян, подавши її повний текст в оригіналі й українській транслітерації. Місце походження «Od Benatek» він переклав «Із Венеції», під чим, ясна річ, розумів італійську Венецію» [17, С. 287]. «Як учень Івана Панькевича, я беззастережно прийняв теорію про походження пісні із села Венеція у Східній Словаччині, тим більше, що воно віддалене від мого рідного села Курів лише на п҆ятнадцять кілометрів» [там само, С. 296]. На жаль, наш високоповажний Академік і Друг навіть не поцікавився долею мелодії пісні, що навіки увійшла до історії світової фолкльористики як найперший запис українського пісенного фолкльору. А, втім, її доля ще більш суперечлива й дітклива, ніж доля багаточисленних наукових реконструкцій і трансформацій тексту. Мало кому із сучасних дослідників, наприклад, відомо, що мелодія пісні «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш» («Про Штефана воєводу») до зовсім недавнього часу була невідомою і лише завдяки копіткій пошуковій праці проф. С. Грици була віднайдена в архівах Музею М. Глинки у Москві як запис із Полісся незабутнього К. Квітки, а згодом опублікована у її відомій праці «Мелос української народної епіки» [див. за11, С, 148]. Це дало можливість науково й виконавськи відтворити її, сполучивши із текстом, реконструйованим Іваном Франком. Таким чином зусиллями багатьох фолкльористів минулого і сучасності (І. Франко – К. Квітка – С. Грица – автор цих рядків) пісню, словесний текст якої вперше був зафіксований у лемківській Венеції і кілька століть був фактично позбавлений живого звучання, зараз вільно можна почути у Фейсбуці та Ютубі у вільному польоті на обидвох крилах – слові та мелодії (М Рильський). Сучасна україністика на терені Східної Словаччини, засягаючи досить широкий спектр досліджень від політології та етнографії аж до різьбярства [15] демонструє досить скромний ужинок музично-пісенних [17; 22] та, особливо, музично-інструментальних [22] студій.

До українського материкового читача, окрім клясичних історичних матеріялів НТШ у записах В. Гнатюка [6 – 10], Ф. Колесси [12 – 13], С. Грици [2] лемкознавчі фолкльористичні дослідження почали доходити аж після здобуття Україною Незалежности. Це було серйозною перешкодою для налаштування органічних наукових контактів між лемкознавцями по усі боки усіх трьох державних кордонів. Не можна сказати, що ці контакти достатньо налаштовані й зараз. Дається взнаки знаменита українська замкнутість у власному середовищі. Пропозицій виголошується багато, а як тільки доходить до конструктиву – спрацьовує «синдром власності» і обмін записами та матеріялами забльоковується. А матеріяли нищаться, трухлявіють, розмагнічуються. Сиґнал на неоцифрованих плівках слабшає або й зовсім щезає. Зате «власники» унікальних записів українсько-лемківського фолкльору пряшівського радіо та свидницького музею задоволені – порожні коробки на місці! Що цей унікальний матеріял досі недоступний загалу та дослідникам – їх аж ніяк не турбує… Дещо краще виглядає ситуація у лемків Польщі – там частина записів польського радіо з українських територій Лемківщини, Холмщини та Підляшшя опубліковані і ширше доступні дослідницькому загалу.

Одним із найповніших новітніх надходжень, які посутньо висвітлюють специфіку і органіку музично-етнографічних особливостей лемківського весілля на Східній Словаччині, є монографічний збірник Івана Чижмаря «Народне весілля русинів Выходной Словакії» [22] із пікантним додатком/«прилогом» весільних сороміцьких приспівок «Весільны, свальбяны співанкы з еротічным мотівом» [24]. Навіть дилетантський рівень представлених тут транскрипцій забезпечує етномузикологів-професіоналів цілком достатнім тематично-жанровим та інтонаційним матеріялом. Вже навіть побіжне зіставлення цього хрестоматійного весільно-обрядового мелосу із лемківськими весільними наспівами із Галицької Лемківщини, виданими нещодавно Я. Бодаком у збірці під не дуже науковою назвою «Лемківщино моя мила…» [1, С. 56 – 144] та «Новими записами лемківських пісень» здійсненими К. Чаплик від лемків-переселенців з України [21] дозволяє простежити не лише структурно-типологічну й парадигматичну спорідненість усіх ритмо- та мелотипів, що обслуговують відповідний етап/ритуал весільної драми, а й констатувати їх цілковиту належність до єдиного «інтонаційного модусу мислення середовища» (С. Грица).

Поки ці нові збірники, що безсумнівно стали помітним явищем музично-етнографічного життя лемківської спільноти по оба боки штучних політичних кордонів, очікують докладніших фахових оцінок і рецензій, дозволимо собі тут попередньо висловити кілька зауваг, що випливають із актуальних завдань даної статті, а, відтак, і сучасної етномузичної лемко-україністики, поспіль:

1. Як могло статися, що такі органічно й стилістично споріднені етномузичні вияви єдиної культури ніяк не вплинули на формування спільного політичного мислення, а дозволили політичним й літературоцентристським авантюристам настільки порізнити єдиний субетнос, що одна із них (галицько-польська) визнає свою належність до українського етносу, а друга (закарпатсько-словацька) потонула в болоті політичних авантюр імперських спецслужб?

2. Чому штучно створене церковно-слов҆янське «язичіє» у його аґресивнім протистоянні із живою народною українсько-лемківською говіркою на галицько-польському боці не так вкоренилося, як на закарпатсько-словацькім? І чому музичний фолкльор з обох боків Лемківщини так переконливо демонструє повну перевагу живої народно-діялектної мови (вербальної і музичної) над згаданим мертвим книжним лінґвістичним покручем, а на етнічну самосвідомість словацьких та закарпатських лемків це майже не вплинуло?

3. Чи не здається нам, що найголовнішою причиною виникнення т. зв. квазіетнографічного «русинства» на Закарпатті та Східній Словаччині і перетворення його у відверте «політичне рус(в)инство» є проблема педалювання саме на історично-політичному невігластві його теоретиків при майже цілковитій відсутности, власне, наукової, фолкльорно-етнографічної, структурно-типологічної аналітики? Адже самі лише культурологічні й словесно-діялектологічні досліди не в стані розкрити специфіки усього розмаїття етнокультурного спектру реґіону (матеріяльно-етнографічного, декоративно-ужиткового, музично-діялектного тощо).

4. Нарешті, як із позиції густо замішаного на політиці RU-с(в)инства пояснити той факт, що музична стилістика переважної більшости мелотипів (особливо, танцювально-інструментальних) тяжіє не до московських, а до предвічно українсько-руських (пастівницька культура, коломийково-ладканковий мелос) та пізніших угорських, польських, чеських і словацьких танців і ритмів (чардашеві, полькові та тричасткові танцювальні форми)?

Характерно, хоч і також не науково, а, радше, по-філологічному емоційно й узагальнено на ці питання відповідає Я. Радевич-Винницький: «Проросійські симпатії й аспірації О. Духновича пояснюються не логікою саморозвитку його світогляду, а силою обставин, які його однодумці – галицькі москвофіли сформулювали для своїх умів так: краще втопитися в російському морі, ніж у польському болоті» [18, С. 191 – 192]. Такі блюзнірські уподібнення москвофілів будь-якого штибу (включно з політично-русинськими) із «романтизованим» способом суїциду відомого героя Джека Лондона нікому особливої радости не приносять – смерть завжди потворна у будь-яких її формах і виявах. Це остаточно переконує нас у безперспективності емоційно-заполітизованих критеріїв у такій непростій справі як самоідентифікація етносів (субетносів) та їх фолкльору як первинного індикатора цього природного процесу. Іще більш нещирі і дальші від історичної та етнографічної істини майстерно закамуфльовані під науковість політичні сентенції й розумування провідників сучасного «політичного русинізму» [28].

Суттєвим матеріялом для компаративних зіставлень є не лише типологічна (парадигматична) аналіза структури пісенного [11, С. 51, № 14 – 15; 137, 48; 138, №№ 49 – 50; 140, №№ 52 – 53; 144, №№ 54 – 55; 148, 61; 158, № 67 та ін.], а й інструментального фолкльору, системно-етнофонічні дослідження самих традиційних музичних інструментів [5; див. також – 20] та етнофонічних (народно-виконавських) особливостей музики, що на них виконується [20; 22]. З нашого погляду така науково обґрунтована і політично «невтральна» аналітика приносить користі справі більше, ніж цілі стоси заполітизованої (з обох протилежних боків) літератури, які ніколи ще нікого із поляризованих диспутантів не переконали й, здається, не переконають.

Подібних питань могло би бути й більше, але гадаємо, що і цих, тезових, цілком досить, щоби пересвідчитися, що у фолкльорі, як і в політиці, органіка народнього життя протікає цілком незалежно від штучно інспірованих і нав҆язаних політиканами згори формулювань і приписів. Її живучість і майбуття визначається не політичними уподобаннями окремих держав чи особин, а структурою власного предмету – фолкльору. Кожна писана історія, мітологія, чи їх результат – ідеологія – це штучні, фальшиві, писані на догоду князям, царям та імператорам, ідеологеми. Натомість, фолкльор – це жива, усна, неписемна, а тому правдива історія народу, яка єдино достовірно відтворює його ментальність, ритуали і побут. Музичній традиції у цьому процесі належить роля навіть важливіша, аніж вербальній, оскільки вона не зашорена жодними зацентралізованими, заполітизованими, залітературщеними й, загалом, зафілологізованими формулами і поняттями.

Сказане дуже рельєфно відбилося на одному із чергових наукових дискурсів, що нещодавно відбувся в ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України за участю відомих науковців і політиків. Дискусія, на жаль, тут також йшла не у науковому, а виключно у політичному ключі. Якби не єдина репліка проф. В. Борисенко, яка добре ознайомлена з проблемою «політичного тутейшизму» на Холмщині та Підляшші, про те, що тільки структурно-типологічні дослідження можуть суттєво роз҆яснити політичним і квазінауковим невігласам суть піднятої проблеми, то враження було б таким, що дискурс відбувався на політичному мітингу. Науковим інституціям необхідно не запаралелювати своїх зусиль із політиками, політологами й політиканами, а різко змінити вектор дискурсів на наукове доведення спільностей лемківсько-українського фолкльору у всіх міждержавних сеґментах його побутування (польському, українсько-закарпатському й словацькому) та традицій сусідніх українсько-руських субетносів (бойків, бойківських підгір҆ян, ополян, покутян, західних подолян, гуцулів, мараморошців, буковинців тощо), як рівно ж і відмінностей із етносами й субетносами неукраїнсько-руського походження (насамперед, угро-фінським за своєю природою і структурою фолкльором московитів, до якого так беззастережно апелюють квазінауковці із табору наших опонентів). Музична складова тут спроможна пролити значно більше світла на суть проблеми, ніж осквернена й попсована «язичієм» вербальна. Отоді «шило» нарешті остаточно «вилізе із мішка», а дискусія отримає міцне, справді наукове, істинно правдиве і справжнє підґрунтя.

Далі у цьому контексті необхідно зазначити: що більше й аґресивніше виступають політикани, то у глухіший кут заходить проблема. І, навпаки, що інтенсивнішими й предметнішими є наукові структурно-типологічні дослідження, то переконливіше й ясніше викристалізовується істина про автентичність чи неправдивість, автохтонність чи напливовість, притаманність чи невластивість, типовість чи нехарактерність того чи того музично-інтонаційного (і, ширше, етнокультурного) явища або стилю для даної етнічної спільноти. То контрастніше і рельєфніше крізь каламуть політичної тріскотні проступають контури ідентичности певного етнічного чи субетнічного утворення. Лемки, по який бік Полонинського хребта, що його іще К. Квітка вважав «центром етнічної законсервованости» автентичного й автохтонного українського елемента, вони б не проживали, тут не виняток, а, радше, яскравий приклад його скріплення і «зацементування». І ніяким політичним інспіраціям ніколи не вдалося й не вдасться пробити цього монолітного «бетону», яким для кожної Нації є його побут і фолкльор. Необхідно лише його знати, досліджувати й пропаґувати. Аж ніяк не заперечуючи продовження політологічних та історико-політичних дискусій з питання, ми однозначно наголошуємо на нагальній необхідності підключення до цього процесу структурно-типологічних, діялектологічних (включно з музично-діялектологічними) та музично-україністичних студій, поспіль.

РЕЗЮМЕ

У статті на матеріялі порівняльних зіставлень структурної типології пісенного та інструментального мелосу українців Східної Словаччини із спорідненими пластами галицьких та закарпатських лемків та, частково, бойків доводиться продуктивність парадигматичної методики дослідження у вирішенні складної проблеми ідентифікації субетносу лемків як органічної етнографічної групи українського етносу на фоні інших його субетносів усього обширу Українських Карпат.

Полемізуючи зі своїми однодумцями й цілком погоджуючись з їх історико-політичними оцінками, автор, водночас, вказує на особливу важливість у дискурсах з цієї проблематики застосування також і наукових структурно-типологічних методик ідентифікації й самоідентифікації музичного фолкльору як однієї з найдієвіших форм-індикаторів ідентифікації етносів та субетносів, а в їх числі й лемків/русинів-українців Закарпаття та Східної Словаччини.

Ключові слова: Політичне русинство, лемки/русини-українці, парадигматична метода, музична україністика, самоідентифікація фолкльору.

Література:

  1. Бодак Ярослав. Лемківщино моя мила…Пісні Анни Драґан з Галицької Лемківщини. – К., 2011. – 371 с.
  2. Будь здрава, землице: Українські народні пісні про еміграцію / Упорядкування, вступна стаття і примітки С. Грици. К., 1991. – 246 с.
  3. Ганудель З. Лінгвістичний атлас українських говорів Східної Словаччини: в 3-х т. – Братислава, 1981, 1989, 2001. – ГЛАУГ.
  4. Ганудель З. Кодифікований «русиньскый язык» на лінгвістичних картах атласів українських говорів Східної Словаччини Василя Лати та Зузани Ганудель // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, Ч. 24. – Свидник, 2007. – С. 443 – 453.
  5. Гануделева Н. Традиционные обертонные флейты Закарпатья и Словакии // De Musica II. Zbornik Katedry hudby Institutu hudobnego a vytvarnego umenia Filozofickej fakulty Presovskej univerzity v Presove. – Presov, 2011. – s. 184 – 192.
  6. Гнатюк Володимир. Етноґрафічні матеріяли з Угорської Руси. Угроруські духовні вірші. – т. І. – Нови Сад, 1985. – 272 с.
  7. Гнатюк Володимир. Етноґрафічні матеріяли з Угорської Руси. Байки , легенди, істор. перекази, новелі з Бачки. Т. ІІ. – Нови Сад, 1986. 355 с.
  8. Гнатюк Володимир. Етноґрафічні матеріяли з Угорської Руси. Казки з Бачки. – Т. ІІІ. – Нови Сад, 1986. – 318 с.
  9. Гнатюк Володимир. Етноґрафічні матеріяли з Угорської Руси. І. Західні угорсько-руські комітати. ІІ. Бач-Бодроґський комітат. – Т. ІV. – Нови Сад, 1986. 283 с.
  10. Гнатюк Володимир. Етноґрафічні матеріяли з Угорської Руси. Розправи и статі о Руснацох Бачкей, Сриму и Славониї. – Т. V. – Нови Сад, 1988. 363 с.
  11. Грица С. И. Украинская песенная эпика. М., 1990. – 259 с.
  12. Колесса Ф. Народні пісні з Підкарпатської Руси / Науковий збірник товариства «Просвіта» в Ужгороді, Т. ІІ. – Ужгород, 1923.
  13. Колесса Ф. Народні пісні з південного Підкарпаття // Науковий збірник товариства «Просвіта в Ужгороді, Т. 13 – 14. – Ужгород, 1938.
  14. Латта В. Атлас українських говорів Східної Словаччини. – Пряшів, 1991. 554 с.
  15. Мушинка Микола. Курівський різьбар. Пряшів, 2006. – 96 с.
  16. Мушинка Микола. В якій Венеції було записано першу українську народну пісню? // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Ч. 22. – Свидник, 2001. – С. 285 – 300.
  17. Мушинка Микола. Голоси предків. – Пряшів, 2002. – 251 с.
  18. Радевич – Винницький Я. До характеристики мовного світогляду Олександра Духновича // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Ч. 23. – Свидник, 2004. – С. 285 – 300.
  19. Українці-русини. Етнолінгвістичні та етнокультурні процеси в історичному розвитку. – К., 2013. – 747 с.
  20. Хай Михайло. Рудименти сакральних первісно-синкретичних форм колядницької традиції на лемківсько-бойківських кресах української етнічної території // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, Ч. 24. – Свидник, 2007. – С. 242 – 251.
  21. Чаплик Катерина. Нові записи лемківських пісень. К., 2008. – 71 с.
  22. Чижмар Іван. Народне весілля русинів Выходной Словакії. – Свидник, 2006. – 320 с.
  23. Czajkowski Jerzy. Studija nad Lemkowszczyzna. – Sanok, 1999. – 226.
  24. Сizmar I. Swadobne pisne s erotickim motiwom. – Svidnik, 2006. – 16 s.
  25. Lemkowie w historii i kulturze Karpat Pod redakcia Jerzego Czajkowskiego. Cz. II. – Sanok, 1994. – 368.
  26. Lemkowie jako grupa etnograficzna. – Sanok, 1998. – 96 s/
  27. Lemkowie. Proces wrastania w srodowisko Dolnego Slaska 1947 – 1985. – Wroclaw, 1987. – 197 s.
  28. Musynka Oles. An interview with professor Paul Robert Magocsi. – Carpato-Rusyn Reserarch, 1993. – 19 s.
  29. Na pograniczu lemkowsko-bojkowskiem. – Lwow, 1935. – 128 s.

Хай Михайло Йосипович, завідувач, провідний співробітник відділу етномузикології ІМФЕ ім. Рильського НАН України, професор кафедри музичної фольклористики НМАУ ім. П. Чайковського, доктор мистецтвознавства

Світлина bandera.lviv.ua

Share Button

Один відгук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати