З 1959 року Музей Івана Гончара є осередком українського культурного життя, місцем натхнення і сили: спочатку як хатній музей художника, з 1993 року – як державна інституція. Приваблює не лише цікава експозиція і креативна організація музейного простору. Тут передається жива традиція народних ремесел, відтворюються обрядодії календарного циклу, проходять презентації та лекції.
Про місію музею, роль народної творчості у сьогоденні та український інтерес розмовляємо з Генеральним директором Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”, художником-монументалістом, живописцем Петром Гончаром.
В музеї бурхливе життя. Ви не лише примножуєте надбання Івана Гончара, а й поглиблюєте вплив національної естетики на суспільство. Відчуваєте, що це Ваша місія?
Швидше покликання. Спочатку я мріяв про творче життя. Навіть Івану Макаровичу казав, що не хочу займатися музеєм, здавалося, що – це консервативна інституція, де все треба зберігати, обліковувати, виставляти. А я був дуже непосидющий, все у творчих пошуках. Але коли сюди почали пропонували директорів, я серед них не побачив того, хто міг втілити мрії Івана Макаровича і моє бачення. Вирішив, що рік-два побуду, але до цього часу не можу залишити, так вже зрісся з музейною справою. Тим більше, що кут зору все більше розширювався і музей вже перетворився на Центр народної культури. Тут представлено не лише матеріальну спадщину, ми відтворюємо і демонструємо народні обряди, фольклор, щоб люди відчули живу енергію. Бо українська народна традиційна культура по своїй суті архетипічна. Творили для себе, для родини, виявляючи спільне та індивідуальне. Мистецтво – це та ж сама мова. У кожного народу власна. А традиції – це форма спілкування, взаємодії, комунікацій. І нам потрібно поновлювати цей зв’язок, у нас великий розрив між справжнім та створеним на потребу часу.
Мабуть саме завдяки Вашому творчому підходу музей інтерактивний.
Цей світ і еволюція тримається на любителях. Бо навчені професіонали кон’юнктурні, обмежені знаннями. Любителі розширюють межі. Їх сварять, потім вивчають, потім наслідують. І це логічно – роблю тому, що люблю, а не тому, що знаю як. Хоча з досвідом приходять і знання.
Сюди приходить багато молоді і дітей. Праця для майбутніх поколінь окрилює?
Звичайно (усміхається). Це основна оцінка нашої роботи. Значить, ми працюємо недаремно. Дитяче серце незамулене, воно сприймає щиро. І якщо діти почувають себе у нас як удома – це велике щастя. “Будьмо як діти і Царство небесне нам забезпечене”. Це й не дивно, адже наша народна культура в найкращому сенсі цього слова наївна, чиста, створена з великою любов’ю, за принципом “так, як мені цього хочеться”. Це дитинне, первозданне мистецтво. Лише традиційна народна культура є справді українською. Професійна академічна виросла на чужих впливах.
Які музеї запозичують ваш динамізм?
Наша популярність наснажувала інших. Зараз у загальному хорі послідовників може вже не так помітна наша особливість. Національний музей літератури України, Музей видатних діячів української культури, Національний музей історії України, інші музеї по Україні почали проводити майстер-класи з вишивання, писанкарства, гончарства, плетіння, бо люди до цього тягнуться більше, ніж до статичності. Свято Купайла ми проводили в Києві ще з Іваном Макаровичем, потім в рамках «Країни мрій», а зараз скрізь відтворюють обрядові дійства. Нам тепер «тяжче», посіяне так виросло, що нас тепер і не видно. Це, мабуть, і є краща з нагород.
Як Ви знаходите сподвижників, як визначаєте чи горять вони ідеєю?
Щоб тут працювати, потрібно все пропускати через серце. Є решето у вигляді малої зарплати. Випадкові люди сюди не прийдуть. Звісно, на малі гроші важко залучити науковців вищого класу, але ми компенсуємо любов’ю до нашої справи. У нас багато молоді. Тільки те виживе, що ми можемо якісно інтерпретувати. Пропустити через себе, жити задумом так, щоб змогти сторонню людину переконати, зачепити за живе, спонукати відчути наш стан і емоції. І тільки за таких умов справа буде жити. Все інше не спрацює, загубиться у загальному інформаційному вирі. Якщо хочете, щоб щось зростало, потрібне співпереживання.
Саме так працював Михайло Сікорський. Які емоції у Вас виникають при згадці про нього?
Він один із “стовпів”, на яких тримається українське небо. Захоплює його відданість музейній справі, поєднання надзвичайної скромності та величі духу. Він натхненник. Люди, які здатні запалити інших високим поривом, ідеєю, які множаться в інших навіть після смерті, надзвичайно цінні для нації. Михайло Сікорський саме такий.
Проект “Вікна” у Арсеналі вразив креативністю і новаторством, Ви подали ідею індивідуальності і минущості сучасними засобами. Як виник задум?
Це наслідок моїх експедицій. В селах замінюють вікна. Я фотографував, щоб зберегти особливий колорит зникаючих елементів архітектури – вікон, хвірток, тинів. З’явилася ідея арт-проекту з етнографічними рисами – “Межа”. Межа між внутрішнім і зовнішнім просторами. А найбільша межа – між зникаючим селом, яке у незмінному вигляді побутувало тисячоліттями, – і нашою сучасністю. Проект масштабний, його частину – «Вікна» виставляв у Арсеналі. Величезні фото старих вікон та віконниць розміщувалися на стінах, утворюючи цілу вулицю, поруч цитати, уривки з пісень, приказок. У цьому ж просторі демонстрували народний одяг. Складалося враження, що святково вбрані люди йдуть вулицею. Це вікна у нашу минувшину. Деяких з них вже немає, деякі дзвенять, як кітч. З Харківщини я привіз цікаві наличники з вирізьбленими птахами. Нібито примітивізм, але скільки ж там тепла і світла! Я продовжую проект “Межа”. Збагнув, що пропускав мости, кладки. Вони з’єднують не лише береги – людей, часи. Тому зараз намагаюсь зафіксувати старі мости.
Ви також зберігаєте пісенні традиції.
Так, збираємо архів пісенної та інструментальної музики. Зараз разом з Угорщиною та Францією за підтримки Креативної Європи реалізуємо проект по збереженню нематеріальної української спадщини, як частини європейської. ЄС виділено кошти для запису зникаючої культури – українського багатоголосся. В результаті буде створено цифровий архів з відкритим доступом. Також буде організовано концертний тур Європою для популяризації нашої пісенної культури у світі. Наш Центр здійснюватиме навігацію і науковий опис зібраних пісень. Зараз із французами обговорюємо форму театралізації проекту для презентації української спадщини у Європі. Вплив народної пісні неймовірний. Згадайте світове турне капели під орудою Олександра Кошиця, який завдяки Симону Петлюрі на початку століття об’їхав Європу і Америку і зробив всесвітньо відомим наш “Щедрик” і колискову “Ой ходить сон коло вікон”. Світ давно вже ввібрав частину нашої культури.
Ви відчуваєте вплив образів та архетипів народного мистецтва на власну творчість?
Я довгий час “відбивався” від цього, щоб не бути подібним. Потім здався. Я наскільки це люблю і відчуваю, що у своїй творчості цитую наїв. Народне мистецтво – це не плоска копія життя, це осмислення, яке подається як символ, знак, глобальне поняття. Є арифметика, а є вища математика, світ абстракцій. Народна культура виробила формули життя і вони закладені в наших архетипах, які діють на підсвідомість. Коли я намагаюся щось зробити за допомогою цих зникаючих форм, за ними з’являється щось більше, ніж зображення, це умовний знак, закодоване послання.
Які проекти є для Вас найвизначнішими? Що плануєте?
Найкращий проект – це експозиція музею. Адже створення такого осередку національної самобутності – це елемент і моєї творчості. Мрію, що нам вдасться “освоїти” і другий поверх. Є задум показати прояви естетичного світогляду українців у різних матеріалах. Хочемо виокремити тематичні зали – філософія гончарства, вишивки, ткання, ковальства, інших ремесел. Показати шлях від технології до символізму, від вжитковості до осмислення буття. Адже орнаменти витворювалися з Божої благодаті. У народному мистецтві все сакралізоване.
До річниці Голодомору у нас ставили виставу “Печу, печу хлібчик”, у залах розмістили близько чотирьохсот видів хліба з усіх областей. Таким чином ми вшанували пам’ять невинно вбитих співвітчизників, у яких в часи Голодоморів тоталітарний режим забрав хліб – не просто їжу, а потужну духовну складову землеробської нації. Добре, що в генах залишаються стимулятори нашої сутності і ми не зникаємо.
З якими перешкодами зіштовхуєтесь?
Є юридичні колізії. Наш Центр як інституція перебуває в комунальній власності. Але будівля залишилася у державній власності і капітальний ремонт таких споруд не може фінансуватися з міського бюджету. В Указі Президента про створення Центру йдеться про передачу приміщень на баланс Центру, а потрібно було – до комунальної власності. Такі от неузгодженості. В часи президентства Януковича ми хвилювалися, щоб у нас не забрали будівлю.
Розкажіть про найцікавіші надбання, враження від експедицій.
Я захоплююсь розписом хат, народними картинами. Найбільше відкриття – обійстя Поліни Райко в Олешках (колишньому Цюрупинську) на Херсонщині. У 69-річному віці вона почала малювати, розписала все – власний будинок, літню кухню, хвіртки, паркани і гаражні ворота. На стінах – її непросте життя, природа, флора і фауна. Вона створила свій світ, як уміла. Загалом же я намагаюся долучити до колекції надбання з різних куточків, щоб показати цілісність і розмаїття нашої культури. У першому залі – вся історія України, на тлі якої формувався етнос, у залі ліворуч – форми культури на наших землях від Сяну до Дону. Ще в одному залі покажемо древню дохристиянську культуру – архаїчні прояви у символіці на виробах.
Які свої роботи вважаєте найкращими?
Може, одну-дві роботи. Завжди є якісь внутрішні сумніви. Здається, завтра зроблю щось краще. Тепла робота “Присвята Тимофію Бойчуку”. А решта експериментальні. Проект “Вікна” досить вдалий. Якщо вдасться зробити повністю всю “Межу”, потрібно буде два “Арсенали”. Приміром, можна оповити всі стіни різноманітними тинами і хвіртками – вони такі індивідуальні, як люди.
На українську культуру впливає глобалізація? Як протистояти розчиненню?
Звісно, триває глобалізація і боротьба з нею. Нині тенденції змінилися – культури намагаються зберегти свої простори. Якщо ми ратуємо за свободу особистості (а це означає бути самим собою), то маємо боротися і за збереження культур. Адже народи і їхні культури – це унікальне явище. Всі досягнення людської цивілізації є продуктом суспільства, того культурного простору, у якому вижив народ. І країни старої Європи, і Японія у космічну еру ревно бережуть свої надбання, цінують окремішність.
У найтяжчі часи в одязі, декоративно-прикладному мистецтві, не зникали яскраві кольори, орнаменти, не обривалася пісня. Може, у цій життєствердності і є наша сила?
Життєлюбність у характері українців. Ми вміємо любити. Переживши стільки бід, не маючи своєї держави, ми досягли 45 мільйонів. Про нас ніхто ніколи не піклувався. У музеї є картини 30-х років і повоєнні. На них нема біди, печалі чи смерті. Українці робили рай у себе вдома. Рятувалися у естетичному просторі власної домівки, виживали завдяки успадкованому і набутому духовному досвіду. Матеріальна культура, колядки, щедрівки, веснянки, весільні, обрядові пісні були запорукою виживання і психічного здоров’я. Тому надзвичайно важливо берегти свою культуру, як зіницю ока.
Які перспективи України?
Треба рости із себе. Зі свого ґрунту, за своїми традиціями. За своїм характером будувати наш великий український дім. Можливо, навіть використовувати для розвитку ті якості і національні особливості, які звикли вважати негативними (наприклад, «куркульську жилку»). А рух до Європи швидше стосується правових стандартів, інституційного устрою. За засадничими морально-етичними цінностями, тисячолітніми принципами співіснування громади, ми для багатьох народів можемо бути прикладом. Жорсткі випробування, які ми нині переживаємо, гуртують і гартують нас. Водночас потрібно позбутися пострадянського, історично сформованого суржикового простору. Це стосується не лише мови, а й способу мислення, культури поведінки. Сучасне село наповнило місто суржиком, а місто натягло провінційності, рівняючись то на Москву, то на Варшаву. Це жахливий сплав, з якого потрібно негайно позбутися. Тоді ми зможемо мислити як метрополія, сформуємо культурний український центр. Будемо сприймати традиційну національну культуру не як сільську, а як національну основу, наші витоки. А місто, підхоплюючи цю хвилю, вибудовуватиме професійну академічну традицію. Навколо своєї сутності ми можемо вибудувати сучасний світ. Маємо мислити, що ми пуп землі. Цінувати те, що в нашому серці, у нашому єстві. І не відомо, хто ще буде попереду.
Що є запорукою родинного щастя?
Лише Любов. При чому ірраціональна і беззастережна.
Декілька Ваших слів, адресованих у майбутнє.
Любіть цей світ і себе у ньому. Ми ще будемо жити!
В чому, на Вашу думку, полягає український інтерес?
Він у пізнанні самих себе і створенні українського культурного простору. Це основа життя, прообраз рідного дому, де українська людина створила для себе рай. Від самоусвідомлення залежить і економіка, і технології. Саме про це говорили і Сковорода, і Шевченко.
Розмову вела Олена Євтєєва, спеціально для “Українського інтересу”
За матеріалами: Український інтерес
