Павло Чубинський як збирач і дослідник української традиційної ігрової культури

01 грудня 2010 о 16:52 | Митці, Статті

В публікації досліджується поетика українських народних ігор (зокрема, молодіжних), зібраних П. Чубинським, і, відповідно до цього, визначаються найголовніші ігрові мотиви української народної гри. Підкреслюється, що одну з найголовніших ролей в українській народній грі відіграє символіка. Також розглядається ігрове начало в календарно-обрядовому і родинно-обрядовому циклах, де теж перераховано і проаналізовано основні ігрові ситуації.

У другій половині ХІХ ст. в українській фольклористиці значно збільшився інтерес як до пісенних жанрів фольклору, обрядів (календарних, родинних), жанрів казкової і неказкової народної прози, так і до ігрової та розважальної культури. Вже тоді у збірниках відомих науковців-збирачів (К. Сементовського, М. Сумцова, А. Метлинського, М. Костомарова, П. Іванова, В. Милорадовича та ін.) зустрічаємо перші спроби класифікації ігрової та розважальної культури Слобожанщини і Полтавщини. Так, однією з перших спроб дослідження й упорядкування українських народних ігор та розваг була праця К. Сементовського, надрукована 1843 року в часописі “Маяк”(«Замечания о праздниках у Малороссиян»), в якій побіжно згадувалося і про обрядову культуру, як можливий різновид ігрової. Правда, ні К. Сементовським, ні іншими вченими того часу не було приділено спеціально уваги порівняльній характеристиці таких явищ як гра і обряд. Але, незважаючи на це, протягом всього ХІХ-го ст., завдяки етнографічним і фольклорним експедиціям, було зібрано чимало матеріалів, присвячених ігровій та обрядово-звичаєвій культурі, текстів різних народних ігор (молодіжних і дитячих), були опубліковані збірки ігор, такі як «Игры крестьянских детей в Купянском уезде»(1889) Н. Сумцова, “Народные обряды и песни Лубенского уезда, Полтавской губернии…”(1897) В. Милорадовича та ін. Одним з найвидатніших у ХІХ-ому ст. збирачів і упорядкувачів українських народних ігор (різних напрямків) слід визнати й П. Чубинського, якого сьогодні мало хто з дослідників у своїх наукових розвідках згадує саме як збирача ігрової культури. З цього приводу можна сказати, що за останні роки лише одна із сучасних дослідниць ігрової культури С. Щербак у своїй дисертації “Поетика української народної драматичної гри”(1997) залучає до аналізу тексти ігор з колекції П. Чубинського.

П Чубинський, як відомо, у своїй основній роботі “Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край» збирає і досліджує різні прояви ігрової та розважальної культури паралельно з віруваннями, народним календарем, родинною обрядовістю та різного роду пісенністю (календарною, родинною, ліричною), серед яких дослідник виділяє окремими циклами весняні ігри (57 текстів) та дитячі ігри, які, у свою чергу, розподілив на: 1) дитячі ігри з піснями (30 текстів); 2) ігри у м’яч (4 тексти); 3) ігри дівчат (4 тексти); 4) ігри обох статей (7 текстів); 5) різні дитячі забавки. Весняні ігри розміщені у ІІІ-ьому томі, і до них, в основному, зараховуються тексти молодіжних ігор (“Кривий танець”, “Володар”, “Король”, “Мак”, “Шум”, “Просо”, “Галка”, “Ворон”, “Кострубонько”, “Огірочки”, “Хрещик”, “Царенко”, “Коза” та багато інших) із дошлюбних звичаїв молоді. Окремим невеличким циклом подано дражнилки. Дитячі ігри (“Ладки”, “Ласочка”, “Сорока”, “Печу, печу хлібчик”, “Зайчику, зайчику”, “Коні” тощо) розглядаються у ІV-ому томі “Трудів…” вкупі з обрядами, пов’язаними з народженням і вихованням дитини.

Що стосується методики збирання українських народних ігор П. Чубинським, то, подібно до інших тогочасних записувачів текстів (З. Доленги-Ходаковського, П. Лукашевича, М. Максимовича, М. Маркевича, Я. Головацького, Б. Грінченка, Ф. Колесси та ін.) вони подаються з невеликими поясненнями щодо правил проведення. Після кожної гри зазначалося село, район та область (губернія), де її було записано.

Тексти народних ігор зібраних П. Чубинським свідчать, що драматична дія в українських народних іграх (особливо іграх весняного циклу) складається з певної системи і визначається необхідними характерними рисами, які виявляються у перевтіленні персонажів, дійствах, функції слова, руху, жесту, міміки. Сама дія виявляється також у діалозі, який об’єднує в собі висловлювання протилежних учасників словесного змагання [Щербак 1997:10]. Для українських народних драматичних ігор (в т. ч. ігор з колекції П. Чубинського) характерна наявність багатої символіки. Матеріалом виникнення символів в українській народній грі став реальний світ, перш за все світ природи (тварини, рослини), також деякі види трудової діяльності людини (сіяти, орати, молотити, збирати, воду носити) і обрядові дійства (розплітання коси, відкривання воріт). Одним з найдавніших символів є символіка небесних світил, яка, у свою чергу, в іграх поєднується з символами рослинного та тваринного світу (мак, просо, огірки, явір, горох, дуб, барвінок, ворон, галка, заєць, перепілка, ящур та ін), які символізують долю майбутнього подружжя, або долю дівчини (“Горошок”, “Ящур”, “У Горю-дуба”, “Галка”, “Просо”, “Перепілка”, “Зайчик”, “Мак” тощо). Образ рослинного світу у цих іграх виступає експозицією і є ситуаційно психологічною паралеллю до змісту й сюжету гри [Щербак 1997:12]. Завдяки символам рослин змальовуються людські риси характеру (“Дурне колесо” або украв ріпки), передається зміст людських почуттів та стосунків (“Мак”, “Просо”). Побіжно можна сказати: символіка ритуалу гри тотожна метафорі ігрового фольклору. І найбільше це ми спостерігаємо у молодіжних народних іграх та обрядах, які пов’язані здебільшого з вегетаційною семантикою (“Мак”, “Просо”, “Горошок”, “Огірочки”) і собою символізують розквіт, зрілість, любовні бажання дівчини тощо. Символи тваринного світу можуть нести як позитивний (зайчик, ящур в однойменних іграх), так і негативний (ворон) заряд. Образи тварин чоловічої статі виконують, як правило, функцію коханця, залицяльника, викрадача дівчат, свата. Крім символів рослинного та тваринного світу українським народним іграм притаманні такі персонажі як: володар, король, жельман, царенко, чорт, які були не лише діючими особами, а й мали відповідну назву гри. Для відтворення подій, відображених у народних драматичних іграх, зібраних П. Чубинським, характерний діалог, і, знов ж таки, наявність символіки: мости, ворота, вода, місяць, зіронька, рутяний віночок, червоні чоботи тощо (“Володар”, “Король”, “Царенко”, “Жельман”). Сама дія у цих іграх загалом побудована на суперечках, зіткненнях між окремими персонажами або цілими групами [Щербак 1997:13].

Також, перш ніж розпочати гру або ритуал, основному “учаснику-режисеру” необхідно розтлумачити правила, розкрити учасникам, кому як треба себе вести, що робити; іншими словами, перемістити гравців в умовно-ігрову ситуацію (наприклад, йде огляд подій або символічних об’єктів, що зустрічаються, скажімо, в іграх “Володар”, “Шум” та ін.), та сповістити про початок і кінець етапів ігрової дії [Морозов 2001:21].

В діалогізованих побутових іграх жартівливого характеру (“Чоловік та жінка”, “Жона та муж”, “П’яний син”, “Нелюб”, “У рожи” та ін.) зображуються, в основному, сцени з народного життя, і тому, головними персонажами виступають дівчата й парубки, чоловік і жінка, баба й дід та інші. Використовуються різні форми викладу (діалогічна, описова, комбінована), прийоми контрасту, зіставлення. Чимало таких ігор побудовано у вигляді діалогу між парубком і дівчиною, дочкою і матір’ю, чоловіком і жінкою (“Жона та муж”, “Ворон”, “П’яний син”, “Нелюб”). Спостерігаємо наявність зіткнення протилежних точок зору, завдяки чому змальовуються певні риси вдачі та поведінки героїв (“Перепілочка”, “Чоловік та жінка”), психологічний стан персонажів (“Нелюб”, “Ворон”), вибір пари судженого або судженої (“Король”, “Щітка”, “Толо”, “Ящур”) шляхом сперечання. Факт виходу молодої заміж за старого (“Перепілочка”, “Кострубонько”) створює комічну ситуацію гри.

Отже, до найголовніших мотивів в українських народних іграх, зібраних П. Чубинським, слід віднести насамперед: 1) залицяння, сватання (“Король”, “Царенко”, “Зайчик”, “Жельман”); 2) кохання (“Огірочки”, “Горошок”, “Зайчик”); 3) протиставлення милого нелюбові, молодого старому або тривога за можливий шлюб з нелюбом (“Нелюб”, “Кострубонько”, “Перепілочка”); 4) материнські застороги (“Шум”, один з варіантів “Кривого танцю”, зафіксований у с. Великі Снітинки, Васильківського повіту).

Серед дитячих ігор, зібраних П. Чубинським, найпоказовішими є ігри “Печу, печу хлібчик”, “Зайчику, зайчику” та ін. Зміст деяких текстів, подібно до колискових пісень, містить натяки на захищення дитини від негативної енергії та злих надприродних сил (В. Єрьоміна). Як пісня-замовляння (вона ж колискова пісня) мала сприяти збереженню здоров’я дитини будь-яким шляхом – чи-то прямим заклинанням від лиха, напастей, скорбот, чи-то відведенням нещастя шляхом “удаваного” заклику смерті [Єрьоміна 1991:72].

А якщо пригадати вже давно усталену думку В. Старкова про те, що, “якщо розглядати ігрову та розважальну культуру в широкому аспекті, то вона охоплює всі сфери життєдіяльності людини. Багаті на ігрові та розважальні елементи традиційні обрядово-звичаєві дійства простежуються протягом усього календарного року”[Старков 1996:137], то можна стверджувати, що чимало ігор ми знайдемо і в Купальському циклі, і під час проведення інших календарних і родинних свят, які збирав і досліджував П. Чубинський, хоч його робота полягала, в основному, в систематизації матеріалу.

Скажімо, в обряді Купала можна одразу визначити кілька ігрових ситуацій (їх же можна назвати іграми всередині обряду): 1) співи і танці молоді навколо Марени і Купала; ворожіння на майбутню долю; 2) стрибки через вогнище; 3) гадання на вінках біля води тощо [Чубинський 1995:37-46]. Приклади наводити не будемо, оскільки вони класичні. Гра завжди сприяла формуванню обряду, була його обов’язковим елементом.

Хоровод (танок) є також певним видом обрядових ігор, семантично пов’язаних із культом сонця. В ігрових та хороводних піснях слово, мелодія, міміка, танцювальні рухи і драматична дія не розмежовані, а гармонійно поєднуються, створюючи художню цілісність. Зображення у піснях бажаного за дійсне – один із характерних засобів обрядової поезії, заснований на вірі в магічну силу проспіваного слова. Гукання з підвищенням тону в кінці вигуку, якими закінчувались ці пісні, мали заклинально-магічний характер. Як стверджує О. Чебанюк, “гра була не тільки невід’ємним складником обряду, але саме через гру, через проспіване й драматично зображене слово обряд втілювався у життя”[Чебанюк 1996:22].

Тут слід підкреслити й те, що подібні обряди завжди проходять у певних рамках свого ігрового простору і часу, занурюючись у власний “ігровий світ”, ізолюючись від повсякденного світу, хоч це, звичайно, відносимо не лише до записів П. Чубинського, а й до будь-яких ритуалів будь-яких народів взагалі. Класичним прикладом такого ритуалу може бути ритуал жертвопринесення, який завжди, залежно від того, кому приноситься жертва (духам предків, надприродним істотам, божествам, святим та ін.), відбувався у певні періоди, дні та години у спеціально відведеному для цього місці (в лісі, в полі, на річці, на могилі, в храмі, на жертовнику тощо). Наприклад, у П. Чубинського знаходимо, що на десятий понеділок, який святкується на честь русалок “господарки поливають молоком шлях, яким ходила худоба до водопою або на пасовисько”[Чубинський 1995:36].

Само собою зрозуміло, що більшість загадок, яких також П. Чубинським зібрано чимало, можна залучати до ігрової культури, оскільки, на думку багатьох дослідників (В. Анікін, Н. Салтовська та ін.) розважально-жартівлива форма запитання вже сама по собі залучає тих, хто відгадує загадку, в умови гри. Але, крім загадки у чистому вигляді, існує також спілкування “загадковою мовою”, про яке теж варто сказати кілька слів, тому що воно за своєю формою та структурою нагадує ігрову ситуацію, особливо у весільному обряді, у якому спілкування “загадковою мовою” розпочинається під час сватання, при втаємничених переговорах, де наречену називають “куницею” або “лисицею”, на яку вони ніби “полюють”, а нареченого – “чорним соболем”. У процесі весільної драми їх називають також “князем” та “княгинею”, а учасників весілля – “боярами”, “дружками” тощо . У весільних піснях молоду часто називають “ластівонькою”, що “прилетіла” у рід молодого, а молодого – “півнем”. У весільних записах П. Чубинського, крім класичних випадків, містяться такі ритуально-ігрові діалоги під час сватання, де молодого можуть називати “бичком”, а молоду – “теличкою”: “Захотів наш бичок до вашої ялошеньки (телички), якби ласкаві того бичечка та ялошеньку поблагословили”. Або: “Наш бичок до вашої ялошеньки (телиці) привик, якби дав Бог дождать вашу телушку до нашого бика загнать”[Чубинський 1995:87]. В деяких місцевостях, як свідчить П. Чубинський, увійшовши до кімнати, після звичайного привітання говорять: “Добривечір! Сядемо трохи й підночуємо, – тут десь забігла наша телиця з череди; просимо ж вас віддайте її нашому хазяїну (інколи згадують ім’я нареченого), а ми вам за те могорич поставим”. Батьки нареченої роблять вигляд, що ніякої телиці не бачили, аж поки не вдається стягнути її за ноги з печі [Чубинський 1995:87]. Ці та багато інших подібних прикладів ритуальних ігор можна знайти і в календарному і в родинному циклах.

Отже, П. Чубинський збирав і описував, так би мовити, різні вияви традиційної ігрової культури, серед яких насамперед можна виділити:

1) безпосередньо народні ігри (дитячі й молодіжні);
2) ритуальні ігри, що мають своє місце в структурі обрядів, як календарних (обряд Купала, жнива тощо), так і родинних (весілля), до яких можна залучити і спілкування “загадковою мовою”, що відбувається під час сватання.

Загалом основна суть будь-якої гри полягає в тому, що народна гра та ігрова ситуація у складі обряду відбувається всередині свого ігрового простору, де діють свої закони, правила, і виходить, таким чином, за рамки повсякденного світу у тимчасову сферу діяльності, яка має власний напрям, про що у свій час наголошував нідерландський вчений Й. Хейзінга, і ми це можемо спостерігати на матеріалах текстів, зібраних П. Чубинським; більше того, гра прикрашає життя, і через це є необхідною, як “культурна функція”.

Бібліографія:

  • Аникин В. П. Народная игра как художественный феномен // Филологические науки. – М., 1996. – с. 14-24.
  • Еремина В. И. Ритуал и фольклор. – Л., 1991. – 208с.
  • Морозов И. А. «Игра» и «ритуал» в современном научном дискурсе // Традиционная культура. – М., 2001. – с. 20-28.
  • Салтовська Н. В. Поетика українських народних загадок: Автореф. дис… канд. філол. н. – К., 2004с. – 17с.
  • Сементовський К. Замечания о праздниках у Малороссиян // Маяк. – 1843. – Т. ХІ. – Гл. ІІІ. – с. 1-45 (Материалы).
  • Старков В. Ігрова та розважальна культура населення Слобожанщини та Полтавщини другої половини ХІХ ст. (історіографічний аспект) // Політологія. Етнологія. Соціологія: Доповіді та повідомлення ІІІ Міжнародного конгресу українців. – Х., 1996. – с. 136-139.
  • Чебанюк О. Ю. Українські весняні танково-ігрові пісні (Деякі проблеми генези й семантики) – Автореф. дис… канд. філол. наук. – К., 1996. – 24с.
  • Чубинський П. Мудрість віків: українське народознавство у творчій спадщині П. Чубинського. – К., 1995. – Кн. 2. – 224с.
  • Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции въ Западно-русскій край. – СПб., 1872. – Т. 3. – с. 1-486.
  • Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции въ Западно-русскій край. – СПб., 1877. – Т. 4. – с. 1-719.
  • Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции въ Западно-русскій край. – СПб., 1877. – Т. 7. – с. 342-608.
  • Щербак С. В. Поетика української народної драматичної гри: Автореф. дис… канд. філол. н. – К., 1997. – 21с.

Поліна Гуменюк,
кандидат філологічних наук,
старший науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара»

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати