Румунію вважають давньою країною, яка утворилася шляхом об’єднання землеробських країв Олтенія, Марамуреш, Трансильванія, Молдавія та інших… Упродовж багатьох тисячоліть селяни та ремісники спрямовували історичний поступ цього дивовижного краю. Саме ця особливість надає Румунії особливої романтико-поетичної привабливості, а архаїчна світоглядність робить самобутнім етнічне мистецтво цього народу.
Традиційна культура румун формувалася здебільшого під впливом тих факторів, які визначалися навколишнім середовищем – горами, плато, луками степів і долинами річок, і зазнавала впливу сусідніх народів (угорців, австрійців, болгар, сербів, українців, турків). Цілком зрозуміло, що румунським народним промислам і заняттям притаманні універсальні якості домашнього господарювання: обожнення природи і бережливе ставлення до неї, гармонійність стосунків між людьми й оточенням, натуральність продукції. І дійсно, саме селянин своєю невтомною працею, відданістю землі, особливою філософією та світоглядом не лише орав, сіяв, косив, жав, займався скотарством, виноробством і ремеслами, а й формував великі сім’ї та господарства, надихав місцеву інтелігенцію, віддавав данину великим землевласникам, утримував існуючу політичну владу, своїх і чужих правителів… Саме його видатний румунський художник і музеолог Хоріа Бернеа назвав «селянином минулого», котрий дає життя предметам, і не просто виробляє їх, а дивовижно інтерпретує світ, природу та її закони, життя і смерть.
Примітно, що багато мандрівників-іноземців, серед яких траплялися і короновані особи, проїжджаючи румунськими теренами, захоплювалися якістю селянського побуту, фольклором і звичаєвістю, сільською архітектурою, вбранням, народним мистецтвом (подібні відчуття у мандрівників-чужинців викликали й українські землі), що зафіксовано у численних мемуарах, подорожніх записках, дипломатичних і військових нотатках, творах живопису та літератури. Навіть королеви Румунії Єлизавета і Марія носили народне вбрання, виявляючи цим свою глибоку повагу до селянської культури.
Утім, така ідилія існувала до Другої світової війни і була повністю знищена в роки комунізації Румунії (1945-1989) та примусової колективізації сільського господарства. Тож образ екзотичного, етнографічного селянина, описаного в літературі, на жаль, залишився у минулому. Відголоски архаїчного раю збереглися «острівцями» у горах чи горбистій місцевості, де потяг до «світлого майбутнього» не був настільки фатальним: в Марамуреші, горах Апусені, Банат, Врансеа, Буковині. Саме ці місця пізніше стали джерелами відродження пам’яті та знань минувшини.
Частково сільський феномен збережено і в музейній сфері, зокрема в понад 60 етнографічних музеях Румунії (а в Україні чомусь маємо лишень один етнографічний регіональний музей у Львові). Надзвичайно цікавою скарбницею народної спадщини є Музей під відкритим небом у центрі Бухаресту. Цей компактний скансен на відносно невеликій площі розгортає дивовижне розмаїття етнографічних земель Румунії через унікальні дерев’яні церкви, житлові та господарські комплекси, транспортні засоби і знаряддя праці, хатні меблі та начиння, предмети побуту і твори мистецтва. Особливо вражають оздоблення прадавніми символами воріт і сільських споруд, настінні розписи храмів, вишукана архітектоніка й мистецьке виконання придорожніх хрестів.
Цей автентичний світ доповнює сучасна інтерпретація традиційної культури румун в унікальному Музеї Румунського Селянства, що презентує в столиці розкішну колекцію, започатковану місцевими аристократами і членами августійшої родини понад сто років тому. Цей «народний храм муз», заснований 1906 року указом короля Кароля Першого, нині має найбільшу в країні збірку в 90 тисяч раритетів – предметів національного і світового значення, а також 60 тисяч одиниць фотодокументальних і аудіо-візуальних матеріалів, які засвідчують духовну велич цієї нації. Цей музей вражає не лише своїми дбайливо зібраними і збереженими експонатами, а й надзвичайно цікавою, філософською, музеологічно новаторською і мистецьки довершеною експозицією, яка через створення особливого середовища і атмосфери для споглядання предметів, розкриває цілий світ етнічних цінностей, світоглядних уявлень та естетичних уподобань румунського селянина. Починаючи з 1990 року, розкішні приміщення цього величезного палацу поступово відкривали своїм відвідувачам окремі планети румунського народного всесвіту. Не випадково Музей Румунського Селянства у 1996-1997 роках здобув титул «Європейський музей року», адже він відповідав одному із критеріїв, який означив колишній президент комітету цієї поважної музейної нагороди під егідою Ради Європи: «Музей є гарним, якщо він викликає у відвідувача відчуття щастя».
Що ж становить стрижні народного мистецтва наших сусідів і чим вони особливо пишаються?
Традиція малювання на склі прийшла в Румунію з центральноєвропейських осередків (Ельзасу, Баварії, Швейцарії, Тіроля, північної Австрії, Богемії, Моравії, Словакії) і набула поширення в Трансильванії. За легендою, у 1699 році в монастирі в Некула замироточила ікона Діви Марії. Місцеві селяни забажали мати копії цього образу в себе, тож, почали малювати його самотужки на склі. Тематично румунським іконам на склі та на дереві притаманна візантійська іконографія, однак народна творчість внесла певні «вольності» в церковні канони, вводячи у композицію зображення сільського краєвиду, народного вбрання святих, родинних побутових сцен тощо. Ікони писали як професіонали, так і самоуки. Якщо образи на дереві чи полотні виготовляли здебільшого у монастирях, то священні лики на склі з’являлися у сільській місцевості. Мистецтво народного іконопису передавалося із роду в рід, так само як і технологічні секрети та ізводи (шаблони, які клали під скло і робили копії зображення). З часом виникали окремі школи малюнку на склі, осередки іконопису, такі як Нікула, Лаз і Ланкрам, Брасов, Сібіу, Фагарас. Найпопулярнішою іконографічною темою був образ Діви Марії як небесної заступниці, а ікону Божої Матері з Дитям дарували дівчатам на весіллі як символ плодючості. Часто на склі зображували святих Миколая, Параскеву, Харлампія, Димитрія, які вважалися покровителями селян, запорукою доброї долі та захистом від напастей і хвороб. Згідно традиції, богомази мали бути фізично і духовно здоровими, оскільки в народі вірили, що майстер своїм талантом надає іконі силу. Подібно цьому вважали, що виготовлений неправедним чоловіком хрест із дерева швидко згниє. Ікони у спеціальних корзинах везли на ярмарки і продавали за гроші (великі – по 2 крони, а малі – по 25 крейцерів за штуку) або вимінювали на одяг, полотно, рушники чи зерно. Розквіт румунського іконопису на склі припадає на 1800 – 1890 роки, а з розвитком літографії на початку ХХ століття цей промисел занепав і зовсім зник після Другої світової війни. Народне сакральне мистецтво румунів не можна уявити і без ікон на дереві, зокрема з таких осередків як Мунтенія, Марамуреш, Банат, і Трансильванії, так само як і без ручних різьблених і мальованих хрестів, релігійного начиння (хрестиків, свічників, лампадок, чаш), церковних рукописів і стародруків, а перш за все – без унікальних дерев’яних церков. Відомо, що монастирі Буковини вперше в історії прикрашали фресками зовні. У прикарпатському регіоні Румунії розвинулося каменярське мистецтво, зокрема, кам’яна скульптура, а також виробництво вотивних хрестів.
Наші південно-західні сусіди пишуть і писанки, що, зберігаючи окремі орнаментальні мотиви і сюжети, все ж втрачають свої первісні апотропеїчні функції та перетворюються швидше на художні твори чи подарункові сувеніри. Відомими осередками писанкарства в Румунії є Вісіна, Корбі, Лересті, Бродіна, Улма, Сучевіта, Нереджу, Соведжа й інші. У відомому гончарному центрі – Обога – Олт, гончарі виготовляють керамічні писанки, що нагадують місцеві славнозвісні тарелі та весільні глечики, декоровані зображеннями птахів і звірів у теплій пастельній колористиці.
Румуни здобули неабияку майстерність також і у виготовленні ритуально-магічних предметів, зокрема вертепних і карнавальних масок, колядницьких костюмів та інших різдвяних облаштунків, що з часом набули окрім обрядової, ще й мистецьку вартість. Донедавна сільські майстри віртуозно виготовляли з різного матеріалу вбрання для персонажів таких важливих обрядодійств як «одруження рогів» – весільної маскарадної процесії з метою забезпечення родючості полів, а також магічного похоронного танцю, який виконувався вночі особами, вбраними в костюми і маски старих людей та «нечистих».
Особливе місце в народній культурі румун займає традиційне вбрання. За архаїчністю крою і структурою комплексів одягу, типологічним рядом, символізмом орнаментальних мотивів і композицій, складністю та розмаїттям технік виконання, румунські строї аж ніяк не поступаються українським – і це вже неабиякий комплімент, бо ж далеко не всі наші сусіди, за винятком хіба що мадяр, можуть конкурувати з українцями у цій царині. Центральним елементом румунського народного комплексу одягу є повсякденна проста біла сорочка із бавовни або коноплі, та святкова вишивана сорочка із широкими рукавами, взірці якої визначають її призначення чи соціальний стан власника: дівоча, жіноча, весільна, вдовина, сорочка хрещеної або свекрухи, жінки попа, хворої на чуму чи покійниці. Одяг має і свою етнорегіональну (з Молдавії, Мунтенії, Доброджа, Трансильванії, Банату чи Ольтенії), а також професійну специфіку (вбрання пастухів, кучерів, рибалок). Жінки носили катріни або фоти – запаски, покривали волосся хустками, а груди захищали рясними разками намиста із коралів, венеційського скла, каміння та бісеру, а також австрійських монет, які часом важили майже сім кілограмів (масивнішими були головні убори-прикраси з монет).
Вражає своєю самобутністю і естетичним багатством румунська народна тканина, використовувана зокрема в інтер’єрі селянського житла: килими, вишивані й ткані рушники (кілкові та настінні), наволочки та підзори, скатертини. Основні мотиви балканської орнаментики – геометричні взірці – яскраво виявляються у декорі тканин, хоча часто можна зустріти і зооморфні, а рідше – антропоморфні стилізовані зображення.
Окремий світ вишуканих предметів витворювався румунськими майстрами з дерева. Це – архітектурні житлові та сакральні будівлі, посуд і меблі, знаряддя праці, сідла, ритуальні речі на кшталт орнаментованих геометричними символами хрестів, свічників, архаїчних форм для сиру, кубків із цільної деревини пастухів, музичних інструментів, ціпків та прядок. Цікавими є румунські народні табурети і стільчики із різьбленими спинками та скрині, серед яких часто зустрічаються саркофагового типу, як наші гуцульські та буковинські.
Особливого розвитку в Румунії набуло гончарство. І не дивно, бо ж його витоки знаходимо щонайменше у кукутенській археологічній культурі, відомій у нас як трипільська. До того ж і королівська родина на початку ХХ століття доклала чимало зусиль для відродження та розвитку цього поширеного тут ремесла. Приміром, Фонд принцеси Марії у 1908 та 1910 роках проводив конкурси-виставки гончарного мистецтва, переможці яких отримували грошову винагороду, а їхні вироби ставали надбанням музеїв. Традиційно широкий асортимент румунського керамічного посуду виготовлявся різними техніками: ліпленням, формуванням, гончаруванням на «повільному» і «швидкому» кругах. Розмаїтими були і прийоми декорування. У багатьох районах виготовляли полив’яну та димлену кераміку. В XVII і XVIIІ століттях у Буковині та прилеглих районах набула поширення так звана «кутська» ритована кераміка, що, як вважають румуни, є відголоском візантійської традиції, розвиненої в славнозвісному осередку Кути, який був заснований вірменськими гончарями, котрі перебралися згодом до Молдавії. Окремим явищем румунської кераміки є весільні посудини із середньовічних гончарських центрів Обога, Куртеа де Аргеш та Романа, оздоблені зооморфними та рослинними символами плодючості.
Нині народна культура Румунії, як і решти «старого світу», зазнає драматичних змін. Адже в ній, за спостереженнями етнолога Іони Попеску, гасові лампи висять поряд із електричними, а сорочки, вишиті металевою ниткою одягають лише з нагоди приїзду іноземних туристів чи національного телебачення. Там модні пластикові вікна позбавляють хату природної вентиляції, а селяни споглядають недільну літургію по телевізору, в той час як місцеві храми наповнені приїжджими городянами. Там ялинку прикрашають великодніми писанками, а давніми рушниками накривають консервацію. Там мобільний телефон є неодмінним атрибутом вівчарні, а майстер-човняр латає церковний дах, оскільки його односельці рибалять на сучасних моторках…
Вважається, що зникнення традиції стається здебільшого у двох випадках: коли те, що ми спостерігаємо як зникаюче, не є справжньою традицією, і коли зникає сам дух, нічого після себе вже не залишаючи. Тож у випадку Румунії видається, що місцевий дух народної стихії потужно нутрує у патріотичних серцях, бо ж не так довго і не так методично викурювали його з етнічного лона імперські та большевицькі буревії. Віриться, що і теперішні суховії глобалізації не висушать на корінь кремезне Національне Дерево румун.
Ігор Пошивайло,
етнолог, кандидат історичних наук
Світлина mukachevo.net
