Нещодавно у серії «Видатні майстри українського народного мистецтва» вийшов ошатний альбом, на понад двохсот сторінках якого розгорнувся барвистий світ самобутньої майстрині народного малярства і декоративного розпису з Макарова – Людмили Владиславівни Вітковської.
«На небосхилі української народної творчості явилася нова зірочка…», – так означив відвідини художнього вернісажу однієї мисткині з Київщини Сергій Плачинда 1979 року. Ще один письменник – Дмитро Бедзик з тієї ж нагоди відзначив: «Оглянувши виставку, мені захотілося побачити цю чарівницю, заглянувши в її майстерню, пізнати її багатий духовний світ і… ввести прототипом у свій майбутній твір». А маестро Василь Забашта авторитетно відзначив молоду художницю «за чудове бачення світу», за прекрасні роботи, які пробуджують безмежну людську фантазію. Ту невідому тоді широкому загалові майстриню звали Людмила Вітковська…
Нелегка доля випала цій талановитій жінці. Рано осиротіла: «Над нашою хатою завжди клекотіли лелеки зі своїми лелеченятами. То несуть їм щось у дзьобі, то чогось навчають. Раптово прилетіла буря, знесла їх гніздо, побила лелек… Так і наша сім’я, як ті лелеки, була розбита страшною трагедією – смертю батьків». Втратила двох доньок. Утім, не зламалася, витримала життєві випробування! Не зів’яло і не зчерствіло материнське серце, навпаки – очистилося слізьми горя і розквітло з тієї святої роси великою любов’ю. Любов’ю до своєї родини, до дітей-учнів, до рідного краю, до життя і до Бога…
Народилася Людмила у січні 1950 року на мальовничих берегах Сейму в старовинному селі Нові Млини (Борзнянського (Батуринського) району Чернігівської області). Батько Владислав Неміро 1938 року був репресований і відправлений у чині «ворога народу» до ГУЛАГу. Але вижив і повернувся на Чернігівщину, де і зустрів свою майбутню дружину Тетяну Буднік. Згодом сім’я переїхала до села Головеньки. Батьки Людмили жили і працювали в приміщенні лікарні, розміщеної на території маєтку пана Остера із залишками колись розкішного парку.
Саме ці місця найбільше запам’яталися маленькій Людмилці. Вона з дитинства відчувала себе художницею. Дитяча душа спрагло всотувала у свої етногенетичні глибини складові того рідного і неповторного українського світу, що стрімко зникав на її очах, – бабусине ткацтво, материнську вишивку, традиції дереворізьблення, хатніх розписів та писанкарства; народну пісню односельців, поліські краєвиди рідної Батуринщини. Її поетичне серце незримими фарбами назавжди закарбовувало тонкі відчуття: «Шумлять, зітхають від вітру старезні ялини, скидаючи вряди-годи дарунки – великі шишки. Високі кучеряві величезні липи були окрасою парку. В золотому цвіті бджоли гудуть, мед збирають, а клени з голубим та червоним листям світяться на сонці. Це диво дитинства, як чарівний світ справжньої казки. Збір грибів, купання на річці влітку, катання на лижах і ковзанах взимку. Тут зими були снігові, дерева в засніжених шапках, було весело. Літо поліське було в зелених луках, з безліччю квітів та високими травами. На березі біля річки пасуться гуси, у воді плавають качки, шумить очерет, біля річки жінки білять полотно, розстеливши на траві довгі білі сувої. Вражав мою дитячу уяву цей простий і водночас складний світ». Захоплення дівчини викликали не лише краса природи, але й самобутність і велич рідних традицій: «Ось настало свято і моя найперша подружка Поля у такому гарному вишитому вбранні! Це було диво! Барвисті стрічки, рожеві, фіолетові, сині, червоні! Вишиванка така гарна, у мене аж подих перехопила. То навіть не можна було з чим порівняти. Досі стоїть перед очима ця дівчинка в намисті, як казка!» Людмила любила читала: «Книги заміняли багато чого в житті, чого у мене не було в тяжкі сирітські роки, вони допомагали жити та пізнавати світ».
Усе те назавжди сформує дівчину і підготує до подальшого шляху. Шляху, який ледь не обірвався через пожежу в хаті від блискавки та через підступний весняний льодохід. Життєві дороги поведуть її з батьківських Нових Млинів на Чернігівщині до таврійського селища Чонгар, а звідти – до мальовничого містечка Макарів, що на Київщині. І скрізь майстриня, бібліотекар за фахом, спалахує яскравим променем: засновує і очолює дитячі художні студії, проводить новаторські педагогічні й етномистецькі експерименти, передає свій досвід і майстерність, пише писанки, складає вірші, а найбільше – малює.
Не випадково Людмила Вітковська стоїть у витоків заснування Національної спілки майстрів народного мистецтва України, є однією із перших братчиків цього сучасного творчого цеху, активно бере участь у загальноукраїнських пленерах, симпозіумах і виставках. 1980 року студією «Київнавчфільм» про Людмилу Владиславівну було знято документальний фільм «Намалюй свою квітку». Про неї писали мистецтвознавці, її твори виставлялися не лише в Україні, а й у Росії, Польщі, Німеччині. Цілком заслужено її творчість відзначено численними нагородами, серед яких – почесна мистецька премія Київської обласної державної адміністрації в галузі мистецтва імені Петра Верни. Тож зрозумілим є велике зацікавлення феноменом цієї талановитої, працьовитої і навдивовижу скромної майстрині, в доробку якої сотні самобутніх малярських творів – від декоративних розписів до народної картини.
Малювати Вітковська почала з 1970 року, а вже у в середині семидесятих потужно заявила про себе на персональній виставці в київському Музеї Тараса Шевченка. Її життєстверджуюча сила і художній магнетизм – у дивовижному поєднанні давніх народних традицій із нестримною жагою до самовиявлення і новаторства. Втім, досвідчена мисткиня все ще у пошукові, що засвідчує стилістика, образність і тематика її творів.
Картини Вітковської – це по-дитячому чисті й по-народному наївні, щирі твори, які органічно ілюструють народні казки і пісні. Їхні основні мотиви і сюжети (квіти («Сонцесвіт», «Букет», «Квітка Полісся», «Квіти дитинства»), дерева («Чудо-дерево»); птахи («Лелеки», «Прилетіли журавлі», «Сова», «Давні птахи», «Півник»), звірі («Добрий лев», «Котики», «Ведмедику спекотно», «Лев і зайчик») та риби («На морському дні», «Щаслива рибка, плавай тихо, бо вітер воду скаламутить», «Рибки», «Морські коники»); сонце і небо («Місяць на небі, зіроньки сяють») здебільшого походять з народних розписів українських хат, які з часом втрачали в людській свідомості та новітній інтерпретації свою оберегову, магічну значимість, набуваючи декоративності й емоційності. Тематично домінантними є також зображення постатей людей («Україночка», «Роксолана», «Дівчинонька по гриби ходила», «Їхав красень крізь діброву»), краєвидів («Там, де Ятрань круто в’ється», «На Сиваші», «Казковий гаю, мій розмаю!»), фольклорно-обрядових («Літня казка», «Берегиня», «Заручини», «Наречена», «Весілля», «Обжинки», «Ой чий то кінь стоїть?», «Гопак») та побутових сцен («Дідусь Джмелик із худібкою», «Біла хата, добрий двір»), і навіть філософських («До золотого саду мрій душею линемо невпинно», «Загадкові чаші», «З далеких днів, часів прадавніх мотив трипільський нас хвилює», «Козак-Мамай», «Пливи, Україно, на крилах надій», «Виростай, мій сину»), історичних («Чумацький куліш», «Ой червона річка, чорні береги! Чом ви славу козацькую та й не зберегли?», «Батуринський козак», «Степовий сторож») та релігійних сюжетів («Великдень», «Втеча до Єгипту»). Колорит творів мисткині співзвучний народній традиції, будується на контрасті гарячих і холодних кольорів, однак є індивідуальнішим і сучаснішим завдяки більшій насиченості тонів. У композиційних схемах і образах відчувається вплив визначних майстринь народного малярства, а також петриківського розпису.
Одну зі своїх картин Людмила Владиславівна підписала такими ліричними рядками: «Земля для радості / дарує квіти людям / і душі їхні зігріває», що, по суті, виявляє її життєве і творче кредо. І дійсно – «Чарівний, поетичний цей дивосвіт Людмили Вітковської. Чимось дорогим, знайомим, близьким і таким рідним дихає на нас з її картин. Згадуються і українські рушники, орнаментовані розписи будівель, хатнього інтер’єру.Згадується і Ганна Шостак-Собачко, і Верес, і Білокур, і Приймаченко. І, водночас, одразу помічаєш щось нове, свіже, самобутнє. В чому воно? Очевидно в олюдненні сюжетів, персоніфікації образів і в дивовижному лаконізмі композиції – лаконізмі, що не виключає виразності» (С. Плачинда). Письменник Євген Колодійчук зауважив у її творах «багато ніжності, жіночості… Дивишся на них – і думаєш: як багато приносить жінка в життя краси, добра, скільки її руки дають тепла…».
І справді, в мистецьких одкровеннях художниці відчувається простота, безпосередність, свіжість та ясність думок, висока енергетичність і всеосяжна любов. А ще – якась сільська й мудра неквапливість, виваженість, переконливість. Її малярство, як і поезія, – метафоричне, сповнене фольклорних образів. Одухотворення Вітковською природи співзвучне давньому міфопоетичному світогляду українців, вона сміливо і вміло передає у своїх роботах давні архетипи-образи, забезпечує спадкоємність славних традицій українського народного розпису.
Ігор Пошивайло,
етнолог, кандидат історичних наук
