Восени 2007 року в Сеулі, столиці Південної Кореї, відбувся перший Міжнародний фестиваль традиційного мистецтва, участь у якому взяли мистці із близько 30 країн. Україна була представлена художнім вишиттям талановитої майстрині із Решетилівки – Надії Вакуленко.
Розмаїття культурних традицій різних континетів – від народного мистецтва до танців і співу – створило феєричний калейдоскоп, в якому прагнулося віднайти стрижневі первні етнічної самобутності, відчути дух і душі народів, зазирнути поза лаштунки ярмаркових сцен і павільйонів, угледіти поза карнавальними масками швидкоплинного життя духовні орієнтири і світобачення. Своєрідною візитівкою і мірилом «глибини» будь-якої спільноти можуть бути уявлення-знання про три важливі етапи буття – прихід у «цей» світ, перехід на «той» світ і приєднання до пантеону пращурів. Тож, сфокусуймося побіжно на ці складові релігійної обрядовості “Країни ранкової свіжості” – Кореї, яку так влучно назвав свого часу невгамовний Марко Поло.
Найдавнішою системою вірувань корейців вважається релігія Течжонге, яка сформувалася понад чотири тисячоліття тому і вплинула на подальший розвиток релігійних систем цього регіону. Примітно, що вона виголошувала концепцію триєдиного бога-творця, котрий набув людської подоби і постав прародителем, навчителем і правителем корейської спільноти. Від часу тієї знаменної події велося літочислення, яким користувалися донедавна, але ця релігія фактично зникла до XV століття. Однією із давніх місцевих релігій цього півострова є шаманізм, який чи не найбільше позначився на побутуючій донині обрядовій та звичаєвій культурі корейців, адже його провідна концепція полягає у єднанні “білого” і “потойбічного” через потрійний цикл минулого-теперішньго-майбутнього Світові релігії – буддизм, таоїзм, конфуціанство і християнство, поєднуючись із місцевими віруваннями та ранніми формами релігії, віддавна впливали на формування культурних традицій корейців. За часів Трьох держав, з 37 року до нового літочислення і аж до VІІ століття буддизм особливо вплинув на народний світогляд і, зокрема, на народне мистецтво краю. У Х столітті він став державною релігією Кореї і домінував там майже до кінця XIV століття, коли за династії Чосон (1392–1910) було введене конфуціанство. Важливим елементом, якщо не основою, останнього є культ предків, яскраво виявлений в Кореї (поряд із Китаєм і Японією).
Поклоніння предків тісно пов’язане із двома провідними обрядами “переходу” із потойбічного світу в білий і навпаки – народженням і смертю, які поєднувалися між собою, як єдиний цикл буття деякими, збереженими дотепер у Кореї культами, зокрема культом “Семи зірок” (сузір’я Великої Ведмедиці). Згідно народних уявлень, це знакове сузір’я впливає на долі людей, регулює народження і смерть: “Батько дає кістки, мати дає кров, а “Сім зірок” дають життя”. Їх, як своєрідних тотемних предків, вважають покровителями дітей, їм поклоняються для забезпечення добробуту і щастя в родинах. У поховальних обрядах використовують “семизіркову” дошку, в якій на рівні голови просвердлюють отвори у формі сузір’я Великої Ведмедиці.
НАРОДЖЕННЯ дитини в одруженої пари святково відзначалося корейцями, оскільки це означало, що родина стала довершеною і готовою для поповнення свого родоводу. Продовження родової лінії мало велике значення в добу династії Чосон, коли домінуючою державною релігією стало конфуціанство, оскільки сприяло збереженню традицій вшанування предків і забезпечення процвітання нащадків. Відтак народження дітей всіляко заохочувалося, однак найбажанішою була поява на світ хлопчика, адже родова лінія передавалася від батька до сина.
Тож цілком зрозуміло, що кожна родина чекала на народження сина й молилася упродовж ста днів до богині плодючості, котра, згідно уявлень, сприяла народженню і зростанню здорових хлопчаків, а також зверталися до “Семи зірок”, до духів дракона або гір. Серед жінок, котрі воліли народити сина, побутували особливі міфи, вони молилися перед фалічними символами або їли подрібнені у порошок камінці, добуті з носа кам’яного Будди. Також вважалося, що споживання їжі з жінкою, котра тільки-но народила сина, приносить удачу. Після народження малюка породілля продовжувала благати Небо, аби дитя було здоровим, багатим і успішним.
Факт народження дитини проголошувався обв’язуванням упоперек воріт господи особливою солом’яною мотузкою – «лінією табу». За появи на світ дівчинки в мотузку вставляли шматочки деревного вугілля і гілочок сосни або бамбука. Якщо народжувався хлопчик, то туди додавали червоний перець, за яким “полювали” жінки і прагнули його з’їсти аби у них був син. Солом’яна мотузка призначалася для захисту оселі від злих духів і нечистих гостей у той час, коли мати й немовля набирали життєві сили, а через 21 день вона вилучалася.
Плаценту новонародженої дитини клали у горщик і закопували в ритуально чистому місці – аби дитя добре росло. Через високу дитячу смертність у давні часи поява нового члена спільноти формально відзначалася бенкетом на 100-ий день і ще більшим частуванням у першу річницю народження. Великий пиріг із білого рису клали на святковий стіл, бажаючи дитині дожити до століття. На знак вдячності особливий стіл готували для богині народження, ставлячи на нього три горщики із білим рисом, супом із морських водорослів і чистою водою.
Для відзначення першого дня народження дитину вбирали у барвистий одяг і влаштовували ворожіння щодо її подальшої долі. Для цього ритуалу на стіл клали низку предметів і уважно спостерігали – що ж першим потрапить до її рук. Гроші або зерно означали, що дитя стане багатієм; книга або пензель – ученим; локшина або нитка – довголіття; стріла або лук символізували, що з неї виросте хоробра людина.
Всі ці ритуали слугували єднанню членів родини, зміцненню їхнього родоводу. Соборність родів складала основу сімейнох традиційності корейців та їх культури. Кожен клан вів записи, які містили відомості про їхнє генеалогічне дерево, стосунки поміж родичами, імена та прізвиська предків, а також їхні здобутки і звитяги. Це була, по суті, родова історія й ідентичність.
Завершальною стадією людських мандрів на “цьому” світі вважається смерть, тобто перехід у потойбічний світ, процес якого у корейців досить виразно регламентований. Давня ПОХОВАЛЬНА ЗВИЧАЄВІСТЬ корейців дещо нагадує китайські конфуціанські канони цих церемоній, особливо стосовно жалобного вбрання і періодів оплакування покійників, а також містить вплив архаїчної місцевої релігії – шаманства – щодо похоронних жертвоприношень і дарів. Не обійшлося тут і без буддизму, що зробив кремацію досить поширеною поховальною практикою корейців.
Конфуціанські похорони охоплюють близько двох десятків головних і безлічі дрібних процедур. Коли помирає людина перший обряд призначений для констатації смерті та початку підготовки до похорон. Із тілом поводяться досить обережно відповідно з нео-конфуціанськими настановами про те, що навіть пасмо волосся є цінним даром батьків. У цей час призначають провідного плакальника і розподіляють обов’язки для проведення обряду останніх проводів.
Через один день після підтвердження факту кончини тіло омивають і одягають у саван, а до рота небіжчика кладуть рис і бісер. Потім виготовляють тимчасову поминальну дощечку і встановлюють вівтар із прапорцем, на якому зазначено ім’я і статус покійного. На другий день тіло обгортають у конопляне прядиво. На третій –тіло зв’язують і кладуть до труни разом із нігтями з пальців рук і ніг покійного, його волосся та одягу, який той носив за життя. На четвертий день плакальники одягають біле вбрання, що означає початок жалобного періоду і висловлення співчуттів.
За тим згідно законів геомантії обирається відповідне місце поховання, з врахуванням напрямку течії рік та обрисів гір, виготовляються надмогильні дошка і плита. За день до церемонії готується похоронний кортеж і відбувається прощання з покійником.
У могилу опускають гроб, на який кладуть фігурки людей і тварин, а також посуд. Після формування могили, надписують ім’я і титули покійного на меморіальній дошці, яку разом із тимчасовою дошкою везуть додому в похоронному паланкіні. Там родина здійснює перший із трьох обрядів умиротворення душі покійника, котрий відтепер залишився на самоті. Після проведення третього ритуалу родина відвідує могилу і закопує обабіч неї тимчасову дошку духів. Голосіння припиняють за три місяці після закінчення третього обряду. Відтоді під час поминальних обрядів до померлого звертаються, повертаючись на схід, вказуючи на те, що відтепер – це вже дух пращурів. Першу річницю від дня смерті відзначають складним ритуалом, другу – вшановують іще ретельніше, оскільки це – завершальна мить періоду формальної жалоби. Остання похоронна процедура пов’язана із проголошенням факту зміни поколінь і появи у родині нового старшого онука.
Конфуціанська поховальна традиція являє собою чітку послідовність обрядів, що тривають близько трьох років. Колись головний оплакувач мав звільнятися із роботи і оселятися у хижці поблизу могили або утримувати покійницьку впродовж цього часу з метою виконання свого синівського обов’язку. Окрім останнього, традиційні похоронні звичаї були спрямовані також і на сприяння адаптації та поступовій реабілітації людей від втрати члена родини.
Освячена століттями традиція вшанування КУЛЬТУ ПРЕДКІВ заснована на вірі у те, що душа людини не зникає навіть після смерті, й такі обряди є виявленням любові й благоговіння щодо покійних родичів.
Зазвичай, у багатьох корейських родинах предки вшановувалися до третього коліна. Обряди розпочиналися тоді, коли приносилися поминальні дощечки і клалися на ритуальному столі, вкритому різними наїдками, делікатесами і фруктами, виключно холодними стравами. Всі учасники дійства низько вклонялися, палили ладан і жестами пропонували вино духам предків. Потім пращури тричі припрошувалися до гарячих страв – рису, супа, м’яса та риби. Затим знову тричі приносилося вино. Перший келих підносив господар із зачитуванням поминальних записок. Другий – господиня, а третій – найстарший із членів родини або ж найповажніший гість. Після вина в рис клали ложку, а на горщик – палички для їжі, і всі учасники йшли до іншої кімнати, закриваючи за собою двері чи опускаючи завісу, залишаючи духів пращурів за трапезою у спокої. Коли минав час, достатній для куштування восьми ложок рису, відчинялися двері або піднімалася завіса і всі учасники ритуалу поверталися до кімнати. Їм подавали теплий рис і кожен присутній кланявся останній раз. Поминальні дощечки відносили назад до родинного святилища. Ритуальний стіл звільняли і всі приступали до тризни разом із духами предків.
Поминальні дощечки, які символізували пращурів, виготовляли із деревини. Прямокутна дощечка має округлу верхню частину і плоский низ, що уособлюють небо і землю. Вона має 12 дюймів заввишки, які символізують 12 місяців року, і три дюйми завширшки, що позначають місяці року. Квадратна основа символізує чотири пори року. Коли немає таких дощечок, то використовують шматок паперу із переліком імен предків, який спалюють наприкінці кожного обряду. Вшанування предків іноді проводиться перед зображенням предківського святилища за відсутності родового святилища, або ж коли господар перебував у подорожі або на громадській посаді поза рідною домівкою. Харчові продукти для проведення таких обрядів мали бути найвищої якості. Використання прянощів, на кшталт червоного меленого перцю, часнику та цибулі, суворо заборонялося. Стіл накривали згідно вікових традицій: рис, суп, ложки та палички для їжі, келихи для вина і соус поміщали в першому ряду перед поминальною дощечкою; локшину, смажену яловичину, рибу й пироги клали в другому ряду; в’ялене м’ясо і рибу, овочі та рисовий пунш – у третьому ряду, а фрукти – в четвертому.
Ритуальний посуд виготовляли спеціально для цього культу й зберігали його окремо від повсякденного. Посудини мали різну форму залежно від їхнього вмісту. Горщики призначалися для рису та супу; глибокі тарілки і блюда – для фруктів, пирогів, смаженого м’яса та риби; горнята – для соусів; а широкогорлі горщики – для ложок і паличок для їжі. Цей набір доповнювали підсвічники, куришки та горщик для звільнення вина із ритуальних келихів. Цікаво і те, що горщики за народними традиціями корейців вважаються фетишами міфічних першопредків.
Усіх членів родини зобов’язували брати участь у практикуванні культу пращурів, адже так вони більше дізнавалися про своїх предків та зміцнювали зв’язки поміж собою.
Як бачимо, системі сокровенних знань і обрядових практик корейців притаманні елементи, що побутують і в українській народній традиції. Збережені в часі і в просторі вони продовжують впливати на подальший поступ життєздатного суспільства, що впевнено проторює собі шлях до «Семи зірок» у повній гармонії із законами Світобудови.
Ігор Пошивайло,
етнолог, кандидат історичних наук
Світлина dragoncave.com.ua
