Віддавна величні пагорби, що височіють в Києві на правому березі Дніпра і тягнуться далеко вниз за течією, були святою землею для загадкових цивілізацій, слугували надійним прихистком для духовного подвижництва, ставали осередками науки і культури. Саме на цих святих горах поставали храми українського духу, що впродовж віків оберігали нетлінні скарби народу, а з тим – забезпечували його незнищенність, спадкоємність традицій, формували надійні орієнтири подальшого поступу.

Символічно і вочевидь не випадково саме тут в середині минулого століття звитягою життя однієї людини було закладено підвалини потужної твердині українства, що вже у нашу, новітню, добу відкриває широку браму усім спраглим духовного причастя нації. Цим самозреченим будівничим став мистець і збирач Іван Гончар (27.01.1911 – 18.06.1993) – видатний громадський та культурний діяч, скульптор, живописець, графік, народознавець, колекціонер, заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1989), народний художник України (1990), один з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а також Музею народної архітектури та побуту України. Постать цього дивовижного чоловіка і його невмируща справа достатньо широко висвітлювалася в пресі. Однак тема Українського Храму Культури і його Фундатора все ще залишається нагальною в нашому суспільстві. Отож, перегорнемо окремі сторінки цієї історії…

Як добре відомо, українська національна культура впродовж багатьох віків була зумисне нівельована як меншовартісна через імперське домінування ХVІІІ–ХХ ст. З плином часу українська «малоросійська» художня традиція перетворювалася на «вєлікорускоє іскуство». Перед українцями постали питання збереження національних святинь, відродження етнічних традицій і встановлення історичної справедливості. У першій чверті ХІХ ст. в Україні започаткувалося т.зв. етнографічне музейництво, яке найповніше фіксувало різні прояви традиційно-побутової культури народу. Тогочасні музеї та етнографічні збірки створювалися за ініціативою навчальних закладів, наукових товариств та окремих дослідників. Їх зусиллями були здійснені перші етнографічні експедиції та започатковано розробку наукового інструментарію для збирання народознавчих пам’яток.

Із середини ХІХ ст. започатковується спеціалізація музейних закладів. Поступово етнографічні музеї розширюють свої функції, набуваючи характеру закладів наукових і культурно-освітніх. Важливу роль у формуванні етнографічного колекційного фонду цього періоду відіграло також приватне колекціонування – воно сприяло виявленню та збиранню пам’яток, що з часом поповнювали фонди музеїв. У складних умовах видатними діячами української культури та науки, меценатами та колекціонерами-філантропами були зібрані унікальні колекції «малоросійського» мистецтва. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’являються подвижники, котрі підхопили естафету своїх попередників у справі вивчення, збереження й розвитку української народної культури: Д. Яворницький, В. Гнатюк, О. Скаржинська, родини Терещенків і Ханенків, Х. Вовк, В. Тарновський, брати Щербаківські, М. Біляшівський та інші.

Процес варварського плагіату національних цінностей, започаткований у добу Петра І, дійшов апогею під час встановлення і «тріуфальної ходи» більшовицької влади. Непоправних збитків завдала українській культурній спадщині й Друга світова війна.

Як відомо, за комуністичного режиму народне мистецтво одразу щезло з музейних експозицій як «антирадянське» явище, яке перешкоджало впровадженню політики «злиття націй в єдину історичну спільність», що забезпечувала б існування неподільної оновленої імперії. Так народні мистецькі шедеври опинилися поза законом і – в кращому випадку – зберігалися десь глибоко в музейних фондосховищах, але здебільшого просто знищувалися – коли свідомо, а коли й бездумно. У вкрай заідеологізованих експозиціях запанував радянський соцреалізм. У середині 60-х років ХХ ст. в Україні існувало близько 130 музеїв, однак у жодному з них українська народна культура не могла бути представлена об’єктивно і повно.

Тогочасні експозиції були заідеологізовані, а українське народне мистецтво – віддане на поталу радянському соцреалізму. Державні музеї ігнорували цілий ряд феноменальних складових українського мистецтва – зокрема, народну ікону та народну картину, що призвело до виникнення «білих плям» у галузі народного малярства. У такій скруті здавалося, що українська нація зі своєю тисячолітньою історико-культурною спадщиною приречена на асиміляцію та деградацію. Однак і в ХХ ст. з’явилися подвижники, які підхопили справу відродження й розвитку рідної культури.

Один із них – Іван Макарович Гончар. Іще юнаком, у полум’ї воєнного вандалізму він заприсягнувся: якщо виживе, то все своє подальше життя присвятить збереженню й примноженню культурних святинь нації. Вже пізніше він постане Шевченківським «апостолом правди» на культурницькій ниві українців. «Маразмом, мракобіссям і злочином перед народом» гнівно таврував Іван Гончар музейно-фондові «ув’язнення» неоціненних скарбів української культури минулого, вважаючи, що «не показувати речової культурної спадщини свого народу – це значить відняти в нього гордість, свідомість і право на самобутність, відтак право на самопізнання, зломити крила для польоту вперед» (Гончар І.М. Щоденник 1960–1963 рр. – Нотатки від 24 березня 1963 р. – С. 45. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12991).

Уся його діяльність, не поділяючись ним самим на дослідницьку і збирацьку, культурно-просвітницьку й пропагандистську, була спрямована передусім на комплексне фіксування, вивчення, реконструкцію та популяризацію українського традиційного середовища XVII–XX ст. Продовжуючи справу своїх славних попередників кінця ХІХ – початку ХХ ст., Іван Гончар власним коштом і стараннями створив громадський музей на основі своєї приватної збірки народних старожитностей, маючи на меті заснувати неофіційний культурно-мистецький осередок українського життя, основним завданням якого став би пошук, збереження і показ автентичних творів українського народного мистецтва у поєднанні з власною художньою творчістю задля пробудження національної самосвідомості українців. У своїй діяльності І.М. Гончар вдало поєднав теорію і практику: від польової, збиральницької роботи до осмислення сутнісних засад і загальносвітового значення української народної культури. Ігноруючи низьковартісні заідеологізовані твори соцреалізму як у професійному, так і в псевдонародному «штампованому мистецтві», виступаючи проти політики тодішніх державних музеїв, що надавали перевагу виключно «радянському мистецтву», ігноруючи при цьому образно-інтуїтивне, міфопоетичне й наївно-романтичне підґрунтя народного мистецтва українців, Іван Гончар відшукував і повертав у своєму Музеї до життя високохудожні мистецькі твори. Він цілеспрямовано культивував у народному мистецтві автентичне, первинне, виявляючи світоглядні засади образотворчого мислення українців. Упродовж понад трьох десятиліть мистець власноруч збирав твори до своїх колекцій, експонував, інтерпретував, застосовував їх у традиційному функціональному середовищі, наголошуючи, що всі ці речі були б знищені, коли б не потрапили до його Музею і не знайшли в ньому своє повноцінне побутування. Створення хатньої збірки було не стихійним, а мистецьки й науково обґрунтованим. «Зневажливе ставлення до народної мистецької культури спричинилося до того, що вона почала скрізь зникати, занепадати, а наше професіональне мистецтво, яке перестало живитись народним, втрачає свій національний вигляд, по суті найголовнішу ознаку справжнього мистецтва. Замість справді народних виробів стали поширюватись вироби стандартні, фабричні, міщанський мотлох або іноземний ерзац гіршого ґатунку» (Гончар І.М. Вступне слово до першого публічного огляду музею. Машинопис. – Арк. 3. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара).

Відданість власному народові та покликанню свого життя, особистий мистецький і просвітницький хист Івана Гончара перетворили його громадський музей, заснований наприкінці 1950-х років, у народну інституцію, своєрідне горнило цілої плеяди діячів української культури. З «гончарівні» в сучасну Україну вийшло чимало науковців, мистців, народознавців, спрямованих І.М. Гончаром з псевдонатуралістичної та псевдоакадемізованої радянської школи на світоглядно-філософське, народнопоетичне мислення в національній культурі. За силою впливу на виховання національного самоусвідомлення Івану Гончару не було рівних. Його хатній музей як опозиція офіційній ідеології й тоталітарному режимові був по суті підпільним, але добре знаним у всьому світі.

Таким чином громадський хатній Музей Івана Гончара постав у ті часи багатоцільовим центром народної культури, де від агресії більшовизму та великодержавного шовінізму оберігалися нетлінні скарби українського народу, де у його відвідувачів пробуджувалася національна свідомість і гартувалося усвідомлення самобутності й феноменальності української народної культури. Тодішні записи у “Книгах запису вражінь” свідчать: “Це велика подія у житті кожної людини – завітати у цей Ноїв ковчег народного мистецтва…” (Чернишова Тетяна. Книга запису вражінь, Т. 2, 1969 р. – Запис 22.III.1969 р.– С.81. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12865)); “В жодному музеї Києва ми не змогли одержати такої естетичної насолоди, а також уявлення про українське мистецтво, як в цій невеликій хаті-музеї, настільки багатої змістом і скарбами українського народного мистецтва, що ми схиляємось долу перед талантом, невтомністю, ентузіазмом цієї людини, яка створила цей музей…” (Романишин та 2 нрзб. підписи. – Книга запису вражінь, Т. 3, 1965-1967 рр. – Запис 22 квітня 1966 р. – С. 121 (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12862)).

Цілком зрозуміло за тодішньою логікою, що сам господар та відвідувачі Музею зазнавали всіляких переслідувань з боку офіційної влади за незаідеологізоване висвітлення народної культури і, зокрема, традиційного мистецтва українців, заборонене на той час у державних музеях та інституціях. Проте мистець відстоював право людини доторкнутися до традиційної культури свого народу, і музей продовжував діяти.

Відтак своєю багаторічною плідною діяльністю І.М. Гончар заклав основи формування якісно нової установи – всеукраїнського центру народної культури, де б у комплексі, за сучасними науковими методологіями та художньо-творчим підходом, на фаховому рівні вивчалася, плекалася й розгорталася національна традиція – запорука життєздатності й подальшого існування етносу в просторі й часі. «Лише через минуле можна побачити майбутнє нашого народу. Ваш музей – це та призма, через яку ми бачимо нашу Україну, Україну майбутню», – записав 1964 року у “Книзі запису вражінь” Івана Гончара робітник Василь Здоровило Книга запису вражінь, Т. 2, 1963-1965 рр.– Запис 29.03.1964 р. – С.118. (Збірка НУЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12861).

Ось кілька відгуків із цих книг 1960-х років: «Треба просити цю людину, поки не пізно, щоб його музей став підвалиною державного» Книга запису вражінь. Т.2, 1963-1965 рр. – Запис 26.06.1963 р. – С. 1. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12861), «Буде непростимим гріхом, якщо ці скарби українського народного мистецтва задушаться в одній кімнаті. Ми, народ – вимагаємо для них місця і світла, а для рук, які їх зберегли для поколінь, – пошани і вдячності» (Книга запису вражінь, Т. 2, 1963-1965 рр. – Запис 15.07.1965 р. – С. 333. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12861), «Відвідавши цей чудовий музей, хочемо висловити побажання, щоб було збудоване велике, зручне, гарне і окреме приміщення, де б вільно розмістилися ці численні експонати, щоб це дійсно був Музей народного мистецтва України, зручний для огляду широкими масами народу…» (Книга запису вражінь, Т. 3, 1965-1967 рр. – Запис під 20-ма підписами, 08.05.1967 р. – С. 407. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12862).

На початку 1990-х років, коли Україна здобула державну незалежність, а Іван Гончар – заслужене визнання своєї творчої, наукової та просвітницької діяльності, широкою громадськістю було порушене питання про створення державного музею на запропонованих ним засадах.
У липні 1993 року Івана Гончара не стало. Однак його заповітна мрія про окремий представницький музей народної культури почала втілюватися у життя.

Зважаючи на загальнонаціональне значення колекції І.М. Гончара, багаторічні клопотання громадськості та підтримку діячів української культури, за Дорученнями Президента України від 18.12.91 р. та від 09.09.92 р. Київська міська державна адміністрація надала для Музею окремий будинок – колишню канцелярію генерал-губернатора, пам’ятку архітектури XVIII–XIX ст. Будівля була зведена в 1757–1762 рр. за проектом архітектора Семена Каріна (1733–1797), у її спорудженні брав участь видатний зодчий Степан Ковнір.

Центральна частина приміщення вирішена у стилі бароко. Під час російсько-турецької війни тут розміщувалася аптека, а з 1806 р. – склад Київського комісаріатського депо, військової служби постачання. У 1806 – 1809 рр. будинок було реконструйовано, добудовано другий цегляний поверх замість первісного дерев’яного, який згорів 1782 р., фасади декоровано в стилі класицизму. З 1864 р. тут розмішувалися Київський інтендантський речовий склад, а в радянські часи – спочатку військове сховище, а з 1951 р. – гуртожиток Київського військового округу.

Розпорядженням представника Президента України у м. Києві №1003 від 22.09.1993 р. було створено державний Музей Івана Гончара. Зважаючи на багаторічні численні клопотання громадськості й здобутки музейної установи, Указом Президента України від 2 грудня 1999 року № було створено Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», що став правонаступником Музею І.М. Гончара і виявом реалізації ідейних задумів Івана Гончара щодо подальшого розвитку його громадського Музею як багатофункціонального осередку традиційної народної культури українців. А 2009 року президентським указом № установа здобула статус «національний».

Ігор Пошивайло,
кандидат історичних наук,
заступник директора з наукових питань НЦНК «Музей Івана Гончара»