Гончарство FOREVER

Сьогодні, як і тисячоліття тому, керамічні вироби нікого не залишають байдужими до себе. Зволожена у воді і випалена у вогні глина вишуканістю своєї форми, самобутнім декором, загадковим орнаментом, довершеною технологією виконання вабить містерією свого преображення. У чому ж полягає феномен гончарства, де витоки його позачасової і позапросторової сутності?

Аналіз численних етнографічних та міфопоетичних даних дозволяє стверджувати про високосакральний статус глини в свідомості багатьох народів світу, її широке застосування впродовж усієї історії людства. В уяві первісної, а нерідко, і сучасної людини глина постає першоелементом природи, космічною речовиною з універсальними властивостями. У світоглядній системі наших предків глина займала чільне місце, була оточена ореолом святості і таємничості, ототожнювалася з живою істотою, одухотворювалася. Саме з цієї загадкової субстанції, за народними уявленнями, Господь створив людину, землю, сонце й зорі; із загадкової, «животворящої» матерії з’явилася не лише перша людина, а й увесь світ рукотворної природи, що оточував її.

Важливий фактор глини в еволюційних процесах земних цивілізацій проступає крізь час і простір у всьому: від культових і обрядових дійств, магічно-знахарської практики й астрологічно-календарних спостережень до будівельної справи, гончарного ремесла, виникнення і розвитку писемності, медичного й промислового використання, виступаючи своєрідним показником рівня практичного освоєння цього мінералу й пізнання навколишнього світу.

В ієрархії природних мінералів і рукотворних матеріалів первісних суспільств глина займала чільні позиції. Асортимент керамічних предметів з часів неоліту є розмаїтим: це – ритуальні скульптурки, іграшки, посуд; таблички для писання; календарі; магічні фігури та чаші; світильники; прикраси; печатки; кремаційні урни; трини та саркофаги; еталони – замінники грошових монет; ядра для пращ; тиглі та форми для виливання; головки гончарних кругів; цегла й черепиця, бовдури, облицювальна плитка, кахлі; каналізаційні, водогінні та дренажні труби; труби для ковальських міхів; люльки для куріння; серпи, мотики, рогачі; настінні гаки; горщики – водяні млини, термоси-холодильники для води, зерновики, годівниці для тварин; голуб’ятники, вулики, маслоробні; абажаури й плафони для світильників, умивальники та вбиральні, медичні таблетки, предмети для ігор та інше. Згодом, із освоєнням технологій обробки інших природних матеріалів, глина поступово відійшла на другий план. Утім, сучасна наука починає пізнавати нові можливості застосування глини, адже вона – унікальний матеріал для ізолювання, знебарвлення, сухого очищення, наповнення в бетоні; лікування; форматування паперу; виготовлення пломб і зубних протезів, штучних кісток та складних суглобів, музичних інструментів і начиння для письма, різноманітних фільтрів і свердел, штепсельних вилок, діелектриків, напів- і надпровідників, деталей радіо- і телеапаратури, фарб, біокерамічного покриття екранів телевізорів і камер холодильників нового покоління, двигунів внутрішнього згорання, захисної оболонки й палива для ядерних реакторів, елементів космічних кораблів…

Загальновизнаним є пріоритетність глини в будівельній справі як давніх, так і сучасних народів, що зумовлено не лише її унікальними фізико-хімічними, а й ритуально-магічними властивостями. Адже завдяки глині споруда здобуває захисний енергетичний контур, необхідний для забезпечення нормальної життєдіяльності людини.

Цікавим джерелом набутих людством знань є міфологічна традиція різних народів світу, за якою глині відводиться важлива роль в антропогонічних процесах, де вона є матеріалом для творення фізичного тіла першолюдини. Подібні світоглядні концепції мають під собою вагоме підґрунтя – як символіко-метафоричне, так і фізико-хімічне, що підтверджується сучасною наукою: глина виступає одним із вирішальних факторів у процесах трансформації неживої природи в живу – її часточки слугували каталізаторами та шаблонами амінокислот, необхідних для формування молекул протеїну – основи органічного життя на нашій планеті. У цьому контексті цікавим є і те, що за принципами тотожності, глина, як і земля, одухотворювалася, набувала ознак живої істоти, здебільшого – жінки. Невипадково у міфопоетичних уявленнях земля-глина виступала символом плодючості, вважалася жіночою божественною сутністю, що породжує із своєї утроби життя, творить магічне перетворення речовин, випромінює вітальну енергію.

На початкових стадіях пізнання й освоєння людиною навколишнього природного середовища глина виступала важливим чинником інформаційно-знакової системи давнини, вирішальним фактором виникнення та розвитку писемності в окремих регіонах планети. Сакральні знаки, давні міфи й легенди, священні писання, історичні хроніки, астрономічні спостереження, географічні та білінгвістичні словники, граматичні твори та хрестоматії, трактати з магії та медицини «довірялися» в стародавньому світі виключно глині. Особлива роль в інформаційній системі давнини належить глиняним печаткам, що ще з часів бронзової доби виступали в ролі амулетів із зображеннями ритуальних візерунків або тотемів.

Лікувальні властивості глини зумовлені передусім її вібраційними характеристиками та якісними показниками внутрішньої активності. Цей мінерал здатний фіксувати магнетичні потоки Землі й бути носієм певних енергетичних контурів, що широко застосовувалося в знахарстві та народній медицині різних народів світу. Магічні властивості глини використовувалися і в різноманітних ритуалах, обрядах і священнодійствах. У багатьох сучасних племен існує ціла система ритуалів очищення із застосуванням глини.

У світовій міфологічній традиції боги-деміурги, божества й духи виступають першими гончарями, які спочатку різноманітними техніками виліплюють з глини складові світобудови: зорі, сонце, місяць, землю, а потім створюють живих істот, зокрема людину. Міфологічні й фольклорні джерела народів світу вказують на те, що вміння надавати глині форму й змінювати її фізичний стан здобуто людьми не внаслідок випадку чи експериментування, а шляхом безпосереднього навчання, передачі, запозичення чи викрадення «божественних» знань. Для більш ефективної передачі людству сакральних знань Вищими Силами створювався так званий інститут патронства: боги – покровителі гончарства сприяли зародженню, утвердженню й розвитку цього ремесла в людському суспільстві. Пізніше функції навчання та покровительства ремеслу були перекладені на легендарних посередників між богами та людьми – культурних героїв і святих.

У міфопоетичній свідомості епохи освоєння природних матеріалів саме гончар постає всемогутнім божеством, ототожненням надприродних сил, здатним досконало володіти космічними першоелементами та стихіями – землею-глиною, водою, повітрям, вогнем, а його ремесло пов’язується в народній уяві з магією та чаклуванням. Тож, не випадково гончар займає привілейовані щаблини суспільної ієрархії, виступає посередником між світами людей і богів, уявляється наділеним магічною силою і чарівними властивостями на підставі його безпосереднього зв’язку з природними стихіями і здатністю до їх приборкання та використання. Гончарі архаїчних суспільств постають не лише митцями чи ремісниками, а й жерцями та священнослужителями. Лише в окремих регіонах і значно пізніше гончарство вважалося нечистим, «презирливим» ремеслом.

Зламний момент перших спроб людини змінювати природний стан речовин припадає саме на початок випалювання виробів із глини. Гончарська піч віддавна уявляється горнилищем стихій, де в земних умовах відбуваються містерії взаємодії першоелементів природи і перетворення матерії, материнською утробою, де народжуються глиняні вироби. Особливого значення набуває і гончарний круг як символ магічного кола – універсальної вселенської форми.

Професійні обряди гончарів слід розглядати як регулювання трансформацій глини шляхом маніпуляцій гарячим і прохолодним, вологим і сухим, вогнемі землею, прагненням дотримуватися ритуальної чистоти й всебічної гармонії. Річ, виготовлена з повним дотриманням комплексу обрядових дій, відповідно до встановлених канонів вибору матеріалу, місця, часу і технології виробництва, вважалася божественною, «чистою». Глиняні вироби, за посередництвом ритуалів, що супроводжували процес творення, набували сакрального змісту, уподібнюючись світовим символам та образу самого майстра.

Цікавими є уявлення про витвори гончарів, зокрема посуд, який фігурує в тому чи іншому образі ще до появи самої людини, символізуючи вселенські принципи та явища. Міфопоетичне світосприйняття ототожнювало посуд з астральними об’єктами – сонцем, землею, місяцем, зорями. Народні уявлення про сакральний символізм посудини відобразилися і в ранніх формах релігії. У світовій міфології посуд є одним із головних атрибутів богів і божеств, символізуючи їхню силу.

Форма керамічної посудини залежить від її матеріалу, функціонального призначення, гончарських традицій і творчого потенціалу самого майстра. Гармонійний виріб постає внаслідок дотримання при його виготовленні основних пропорцій вібраційної ритмічності. Сталість і подібність форм широкого асортиментного ряду кераміки різних культур світу є очевидною. Це зумовлено не лише прагматичними чинниками й функціональними вимогами, а й спільними витоками та спадкоємністю народних творчих традицій, архетипністю складових чинників та тотожністю символіки гончарного мистецтва.

Орнамент, разом з іншими декоративними засобами, слугує ефективним засобом органічного вираження цілісності й гармонії гончарного виробу, складаючи його невід’ємну інформативно-знакову частку. Декор ритуального глиняного посуду багатьох традиційних культур призначався передусім для встановлення зв’язку з різними планами буття, виявлення духовних сил, втілених у посудині, й, відтак, «співробітництва» з ними.

За своїми стильовими і формотворчими ознаками, символічною значимістю українське гончарство як комплекс культурних знаків – від трипільської доби до мистецьких традицій VІІІ – початку ХХ ст. стоїть врівень, а то й перевершує гончарство Стародавнього Китаю, Єгипту, Ірану, Мезоамерики, Індії та Японії, постаючи чільною складовою європейської культури, як давньої, так і сучасної. Гончарська спадщина українців – від міфопоетичних уявлень про глину і ремесло, ритуально-обрядового комплексу гончарювання до орнаментальної семантики й семіотичного статусу предметів гончарного виробництва – сягає вершин загальнолюдської творчості.

Українське гончарство, маючи славні сторінки свого історичного розвитку (кераміка епохи неоліту, ранньослов’янська, черняхівська, давньоруська та середньовічна кераміка), свого чи не найвищого рівня досягло в XVII – XVIII ст. з виготовленням високоякісного посуду, іграшки, кахлів, архітектурних елементів будівель у формі рельєфних і мальованих кружал, прямокутних плиток з орнаментом та іншого. В першій третині ХХ ст. у різних регіонах України діяло понад сімсот гончарних осередків, серед яких: Адамівка, Бубнівка, Бар, Смотрич, Майдан-Бобрик, Жорнище – на Поділлі; Товсте – на Тернопільщині; Косів, Пистинь, Коломия, Кути – на Івано-Франківщині; Шпиколоси – на Львівщині; Ужгород, Хуст, Вільхівка, Мирча – на Закарпатті; Коболчин – на Буковині; Рокита, Дубровиця, Троянів, Велика Клецька – на Волині; Дибинці, Васильків, Нові Петрівці, Віта Поштова – на Київщині; Ічня, Короп, Ніжин, Олешня на Чернігівщині; Сунки, Паланочка, Головківка, Чигирин, Сміла, Суботів, Гнилець, Канів, Умань, Громи, Томашівка, Кочержинці, Шарино – на Черкащині; Опішне, Котельва, Хомутець, Комишня, Поставмуки – на Полтавщині; Ізюм, Нова Водолага, Валки, Харків, Піски, Буди, Топольське – на Харківщині; Кролевець, Шатрище, Глухів, Межиріч, Глинськ – на Сумщині; Цвітна – на Кіровоградщині; Литвинівка, Брусівка, Тишківка – на Луганщині. На той час народна кераміка залишалася майже незмінною, зберігаючи свої традиційні регіональні особливості. Однак подальші примусова колективізація, голодомори, репресії завдали значної шкоди гончарному промислові, який дещо пожвавився у повоєнні десятиріччя. Нині ж традиційне гончарство в Україні, на жаль, зникає. Лише в найпотужніших колись осередках працює один-два старі майстри, зокрема Іван Бібік, Василь Омеляненко, Микола Пошивайло, Михайло Китриш, Ганна Діденко, Михайло Острянин, Михайло Карпович, Єфросинія Міщенко, Валентина Живко, Марія Кахнікевич, Надія Вербівська, Володимир Ковальчук, Василь Вдовин, Іван Бойко. Загальмувалася спадкоємність гончарних традицій; молоді керамісти рідко вдаються до відтворення чи осучаснення традиційних форм виробів, працюючи переважно «на ринок» і на вподобання «туристів». Тому виникає велика потреба підтримки, відродження і розвитку кращих традицій українського гончарства, які далеко не вичерпали себе як з обрядового, мистецького, так і з практичного погляду. Бо ж недаремно славнозвісний Іван Макарович Гончар вказував на значимість народного мистецтва в житті українців: «Все, що ви бачите перед собою – вишивані і ткані рушники, скатертини, картини, образи, мальовниче гончарство, вбрання – усе це та сама чарівна поезія нашої пісні, нашої думи, заспівана розмаїтими засобами… вишиття, ткацтва, малярства, гончарства… Тут усе милує і чарує зір, усе співає по-своєму, співає барвами, колоритом, формами. Оце і є радість людської душі… Оце і є саме життя народу…»

Ігор Пошивайло,
кандидат історичних наук,
заслужений діяч мистецтв України

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати