Іван Гончар задумався над збереженням артефактів народної культури ще під час Другої світової. В 1950-х він почав збирати свою колекцію у приватному будинку на Печерську. Радянська влада намагалася ліквідувати нелегальний музей, але Гончар переміг.
1 листопада відбудеться фінальний етап проекту Фонду Ріната Ахметова “Динамічний Музей”. В цей день визначиться, хто з п’яти українських музеїв, які стали фіналістами конкурсу, отримає грант у розмірі 10 млн гривень.
“Історична Правда” побувала в кожному з цих музеїв. Ми дізналися, як зараз виглядають експозиції і що музейники планують зробити, якщо виграють грант. Пропонуємо читачам приєднатися до нас.
Сьогодні – екскурсія Національним центром народної культури “Музей Івана Гончара”.
————————
Коли в 1970-х член Академії наук СРСР та автор фундаментальних праць з історії давньоруської літератури й текстології, лауреат на той момент Сталінської премії другого ступеню та державної премії СРСР академік Дмитро Ліхачов навідувався до Києва, місцеві колеги-науковці під пильним наглядом ідеологічних співробітників провели його по всіх ключових музеях міста.
Однак духу України академік так і не відчув. Довелося “городами” відпроваджувати його в гості до переслідуваного художника і скульптора Івана Гончара, в чиєму приватному домі на Новонаводницькій зберігалися тисячі й тисячі експонатів, що розкривали історію українського народного мистецтва й національного духу. В книзі відгуків, яку вже тоді вів Гончар, зберігся дуже вдячний відгук Ліхачова.
Іван Гончар задумався над збереженням артефактів народної культури ще під час Другої світової, яку митець пройшов офіцером аж до Берліну. В 1950-х він почав збирати свою колекцію. На фото з музейного архіву – Іван Гончар з колядниками, 1966 рік
“Колекцію” Іван Гончар почав збирати в пошуках натхнення та мотивів творчості, але дуже скоро вона набула формату самобутнього проекту. Для багатьох людей “дім-музей” Івана Гончара у приватній забудові на Печерську став своєрідною школою національного самоусвідомлення.
На батьківщині Івана Гончара теж відкрили музей – у його рідній хаті
Експонати й архіви приваблювати людей і провокували дослідження, творчі проекти, нові дружні й професійні зв’язки – так формувалося в домі середовище, котре радикально відрізнялося від радянської концепції нової людини без національних заморочок, а тому автоматично ставало опозиційним до тоталітарної системи, а отже – засуджуваним.
Сам Іван Макарович, окрім непересічної колекції, володів своєрідним даром оповідача й наставника – без цього сенс його збірок був би не таким доленосним для людей, що гуртувалися при його хаті.
Кераміка з музейної експозиції
З метою знешкодження цього середовища радянська влада спершу хотіла купити колекцію, а коли власникові не забракло духу її не віддати – вдалася до переслідувань, котрі торкалися й тих, хто навідувався до саморобного музею.
Після низки попереджень Івана Гончара виключили з партії “за невиконання рішення бюро Печерського райкому КП України за пропаганду антипартійних поглядів з національного питання”, порушувалося питання про позбавлення його звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.
Колекція поповнювалася стихійно, але випадкових речей в ній не було. Зберігалися речі в шафах, креденсах – так, як це можливо у звичайному домі.
Гостей, котрі потрапляли в дім, Іван Гончар одягав в зібрані ним національні строї, дозволяв працювати з фото-архівами, книгами.
Народний одяг. Експозиція музею Гончара
Гості допомагали йому поратися з експонатами – перекладати папером і витирали посуд, розбирали фотоархіви, вичищали одяг, сушили вироби з дерева. Проте працівники музею говорять – частину експонатів не вдалося зберегти як слід.
За життя Іван Гончар мріяв про окремий, повноцінний музей. Не поділяючи своєї діяльності на дослідницьку, збиральницьку, архівну чи творчу, він однак розумів вагу “монстра”, якого створив і знав, що колекції не місце вдома.
Класичний інтер’єр Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”
В 1993 році Гончара не стало. Того ж року розпорядженням представника президента України у м. Києві було створено державний Музей Івана Гончара.
Вхід на подвір’я музею розташовано праворуч від входу в Києво-Печерську лавру
Зважаючи на багаторічні клопотання, музею було надано окремий будинок – колишню канцелярію генерал-губернатора, пам’ятку архітектури XVIII–XIX ст.
Будівля була зведена в 1757-1762 роках. Під час російсько-турецької війни тут розміщувалася аптека, а з 1806 р. – склад Київського комісаріатського депо, військової служби постачання.
Музейне подвір’я. Вхід до головної експозиції
У 1806-1809 будинок було реконструйовано, добудовано другий цегляний поверх замість первісного дерев’яного, який згорів 1782, фасади декоровано в стилі класицизму.
Музейне подвір’я. Кафе
З 1864 року тут розмішувалися Київський інтендантський речовий склад, а в радянські часи – спочатку військове сховище, а з 1951-го – гуртожиток Київського військового округу. З останнім музей навіть ділив приміщення понад десять років.
За кафе – флігель, у якому ще недавно був розташований гуртожиток. За ним видно бані Воскресенської (так званої “афганської”) церкви. Праворуч – вхід у нову виставкову залу
Завдяки формі самого приміщення, подвір’я музею складається з багатьох закутків, які теж широко використовуються для культурно-освітніх заходів в форматі open air.
Тут проводяться танці, народні забави до свят календарно обрядового кола, читки п’єс та літературні читання, сучасні перформанси – керівництво музею завжди відкрите до співпраці.
Один із закутків музейного подвір’я. Чудовий вигляд на Лавру і Лівий Берег
В 1999 році музей став Українським центром народної культури. Це була реалізація ідейних задумів Івана Гончара щодо подальшого розвитку його громадського музею як багатофункціонального осередку традиційної народної культури українців.
А 2009 року установа здобула статус національної.
На вході традиційна музейна бабця здивує привітністю, за потреби допоможе замовити екскурсію, а зовсім випадковим відвідувачам пояснить, куди вони взагалі потрапили. Її темний куточок не справляє враження welcoming place, але є таким насправді
Експозиція першої черги відкрилася в музеї в 2004 році й існує донині. Автором концепції експозиції є директор музею Петро Гончар – науковець, художник і син Івана Макаровича.
Експозицію вирішили побудувати не хронологічно, а за філософськими категоріями. Перша зала, отже, називається “Буття” – щось вище ніж життя, поєднання всіх осей існування людини, минуле, теперішнє і майбутнє.
Жорна, які стоять посередині зали, уособлюють єдину вісь, яка проходить через усе, перемелюючи й життєво необхідний хліб, і плин часу.
На чільному місці у залі – фото самого фундатора посеред його хатнього музею:
Іван Гончар у себе вдома на Печерську
В залі “Буття” зібрано різні фотосвідчення українського життя, як-от фотографії з села Івана Гончара на Черкащині, знімки буковинської й полтавської наречених; фото кобзаря Вересая з дружиною.
Кобзар Остап Вересай із подругою життя
Окремим експонатом є стіна з фотографіями – автентична стіна так званої “митої” хати, розібрана і перевезена до музею:
На стіні – добірка старих фотографій з різних регіонів України. Вони покликані створювати враження родинного альбому
Стіна містить, за словами доглядачів, “інтерактивний елемент”. Це – дзеркало у рамці, щоби відвідувач міг побачити й себе серед великої української родини.
З цією ж метою серед фото є порожня рамка – вона, буцімто, терпляче чекає на знімок того, хто зараз дивиться на стіну. Колись і він займе своє місце в історії українців.
Таке от наївне і миле загравання до відвідувача
Далі переходимо до зали Краси – “Народна естетика”:
Загальний вигляд зали
Кожна річ тут ніби сама розповідає про себе. Якщо це кераміка – то вибрано найхарактерніший посуд із різних регіонів України. Якщо одяг – то всі головні візерунки.
Експозиція одягу
Тут все те, що красиво, зручно та функціонально – можемо говорити про золотий перетин, адже переважно такими є автентичні речі з колекції музею.
Відвідувач у залі “Естетика”. Праворуч видно колекцію церковних хрестів
Сорочки від білого до всього буяння кольорів, борщівські чорні, гуцульські. Дукачі, рушники з найрізноманітнішими мотивами…
Тут представлені речі, які водночас і прикрашали життя, і щодня утилітарно використовувалися в побуті
Залу краси також використовують для тематичних лекцій, зустрічей, презентацій. Колектив хоче перетворити її на зону комфорту для дискусійної платформи – м’які крісла і мультимедійна стіна. Щоб працівники інших музеїв могли обмінюватися думками і досвідом.
Чоботи-“чорнобривці”, як у старої Кайдашихи – мабуть, такі самі, як Вакула привіз в чорта на спині для своєї Оксани
Переходимо далі – до зали “Національні ідеали”, чия експозиція намагається розкрити, що було для наших предків головним національним символом.
Загальний вигляд зали “Національні ідеали”
Ключовим образом зали є Козак Мамай. Їх малювали на полотні, на дошках, на стінах, на вуликах, це був своєрідний оберіг, майже домашній український святий.
У музеї – п’ять Мамаїв. Вважається, що це дуже багато, адже по всій Україні збережено тільки до сотні козаків
Тут же козацькі люльки, бандури, рідкісна колісна ліра… Народні портрети Тараса Шевченка – також у залі національних ідеалів:
Вусатий і пикатий
Як і Мамай, Шевченко був чимось на кшталт неканонізованого домашнього святого, чиї портрети разом з іконами і фотографіями родини висіли під рушниками.
Зразок етикетажу
Зала “Віра” присвячена тому, як християнство вплинуло на народну культуру.
Церковні підсвічники, фото з вінчання та ікона на стіні
В цій залі представлені святі, котрих найчастіше можна було зустріти в людських хатах – на полотні, на склі, на дереві, навіть на кахлях.
Неканонічна, народна ікона
Зала починає здаватися набагато цікавішою, якщо пригадати, що переважно народні художники змальовували своїх богородиць, параскев та миколаїв з членів родини – матері, діда, сина. На жаль, людина, котра прийшла поглянути на експозицію без екскурсовода, не завжди про таке знає.
Воздвиження і Свята Варвара
А ми переходимо до наступної зали – “Світ” або ж “Народна етика”. Вона покликана якнайповніше розповісти про традиції в стосунках людей між собою та зі світом: ставлення до батьків, до природи, до релігії, до краси, до дітей та коханих.
Загальний вигляд зали
За словами заступника директора музею з наукової роботи Ігоря Пошивайла, конкурсна заявка передбачає встановлення в кожній із зал інтерактивних кіосків і модернізацію експозиції, аж до анімованих фото.
Фото з зали “Народна етика”. Зняте в ательє (вочевидь, на початку XX сторіччя)
В залі широко представлене народне малярство і вишивка:
На народній картині зазвичай зображено фольклорний сюжет, краєвиди села, зустріч закоханих, портрети людей і натюрморти. Інтерпретація довільна, в ній уся суть.
Колись саме за такими матеріалами в Музеї відбувалася тематична виставка – “Кохання по-українськи”
Тема любові, залицяння, прощання з надією на подальше воз’єднання виглядає в залі народної етики на провідну.
“Пішов мій Гриць до Китая, може, й не вернеться”
Але є й інші теми. Ось класична історія дівчини, яка полюбила солдата, а потім залишилася вагітною і покінчила з собою:
“Кохайтеся, чорнобриві, та не з солдатами…”
Ось історія залежності від алкоголю:
Етикетка картини прифотошоплена редакцією ІП
А ось історія про смерть бізнесмена:
Віз з-під Одеси сіль, підхопив чуму, помер
Остання зала присвячена засновникові музею Іванові Гончару. Тут і його творчий доробок, і фото з особистого архіву – родина, війна. Принти з його книг відгуків – записи від Параджанова, Павличка, Стуса…
Ліворуч угорі – профіль Параджанова роботи самого Параджанова
Іван Гончар в своїй іпостасі скульптора був новатором в створенні образу молодого Шевченка, тому молодий Шевченко також стоїть в цій залі – відпроваджує відвідувачів авторська копія, оригінал скульптури знаходиться в Третьяковській галереї.
Інтер’єр зали Івана Гончара
При виході лежать анкети – відвідувачів питають про їх вік, статус, рід діяльності, мету відвідин та, звісно, враження. Найбільша аудиторія музею, за даними анкетування – молодь віком 25-30 років.
Найбільшу виставкову галерею хочуть перетворити на експериментальний майданчик-лабораторію – із гарним технічним забезпеченням, щоб інші музеї, які не мають змогу організувати гідну експозицію у столиці, могли тут виставлятися за всіма вимогами сучасності.
В одній із зал музею відбуваються гостьові виставки, переважно такі, що мають стосунок до національних мотивів, народного мистецтва тощо:
Зараз тут відбувається виставка “Наївні” – автори, хоча й працювали в різний час та з різними техніками, але були зближені наївним підходом до інтерпретації навколишнього світу
Адміністративна частина теж схожа на музей. Кабінети схожі на декорації фільмів, частину їх оздоблення складають речі, що могли би бути – а часом і є – експонатами музею. Там мало оргтехніки і холодно, багато книг, документів, афіш.
В адмінчастині
А потім нам дозволили зайти в фондосховище.
Установа щонайліпше зберегла традиції спонтанності та неочікуваного самоз’явлення музею як структурної одиниці: адміністративну частину та фонди й архіви музею Івана Гончара по праву можна зберігати в теперішньому стані в науку нащадкам, як Музей українського музейництва. Важко визначитися, добре це чи погано.
Цей коридор колись був коридором гуртожитку, по кутках нагромаджувалися черевики й пантофлі розселених в будинку сімей, на шляху до фондів треба було подолати гори взуття, запахи їжі, родинні голоси та інші побутові звуки. Тепер на принтах тут живуть привиди з архівних знімків з колекцій Івана Гончара
Артефакти потрапили до працівників всі одразу – до того ж ще у час, коли в реальності українських музеїв не існувало такого ноу-хау, як комп’ютер. Але зараз музейники мріють уже про систему відеонагляду, яка дозволить відкрити фонди для відвідувачів.
Архіви музею відкриті для дослідників і зараз, але працювати з ними непросто через своєрідну форму їх зберігання. Меблі – звичайні, старі, з квартир. Добрі люди подарували їх музею, тому папери, фото, афіші, елементи концертних костюмів зберігаються в радянських креденсах, шафах для одягу, комодах для білизни.
Домашній затишок, однак, не йде на користь експонатам – стеля неприпустимо низька, вікна заклеєні папером, щоби сонячне світло не руйнувало архівні документи
Архів видатних особистостей поки що тільки комплектують і розбирають – тут і частина творчої спадщини Івана Гончара, і архіви Юрія Ткаченка, Ніни Матвієнко, бандуриста Миколи Будника, львівсього хору “Гомін” та інших. Афіші, плакати, газети, рисунки, аудіо та відео.
Унікальні записи виступів поетів-шістдесятників: голос Ліни Костенко, Василя Симоненка. І все це потребує оцифрування. Працівниця архіву ласо питає, скільки коштує моя камера – і сумно зітхає.
Картини зберігаються на стелажах, деякі завішані експонатами з відділу тканин – рушниками. В ідеалі потрібні спеціальні горизонтальні комоди, поки що працівники музею з усією винахідливістю розташовують експонати так, щоби вони не торкалися одне одного
Потреби працівники музею визначають по-різному. Петро Гончар, директор, мислить комплексно.
“Топ-п’ять гарячих необхідностей? В нас тече дах, його потрібно терміново відремонтувати. Здалося би теж реставрувати будівлю згідно з наявними проектами – врешті як приміщення під музей. Зараз ми можемо використовувати для експозиції заледве половину з наявних площ. Рахуємо, отже, ці пункти за всі п’ять” – сміється директор.
Відділ “Народна ікона” містить цілу армію всіх можливих канонічних і неканонічних сюжетів з усіх регіонів України. Для святих, як і для картин, стараються утримувати спеціальний температурний режим, обладнання для цього – термометр та опції “відкрили вікно”, “закрили вікно”, “переносний калорифер”
Зараз виставкова (читаємо – прийнятна й безпечна) площа музею – до тисячі метрів, для повноцінної експозиції її хотілося би збільшити бодай удвічі.
В архівах хочуть приміщення з високою стелею, стелажі і комоди під збереження картин, плакатів й афіш. Хочуть можливостей реставрації (дуже дороге задоволення!) паперу – листів часів війни, наприклад. Треба адекватні умови для зберігання колекцій писанок і кераміки.
Обрядові вінки зберігаються в коробках з-під тортів. Деякі рушники, сорочки та скатертини в масивних дерев’яних скринях – експонатах з відділу “Дерево”. В музеї працює понад 70 осіб, і серед них багато молоді – тому винахідливості немає меж
Видавничий відділ, який – незважаючи на ситуацію – спромігся підготувати уже майже легендарний альбом “Україна й українці” та ще десятки альбомів та книг, просить апаратуру для додрукарської підготовки – щоби можна було, наприклад, не виносити експонати для сканування.
Працівниця відділу “Тканин” – справжня жінка, якій немає де тримати одяг. А також – рушники, пояси, капелюхи… Одяг для себе вона відшиває сама за зразком експонатів, що з ними має справу на роботі
Заступник гендиректора Ігор Пошивайло переконаний – не вистачає достатнього наукового рівня для інтерпретації колекції, адже в радянські часи займалися переважно “сухою”, відірваною від життя наукою, втім, і тих фахівців вже майже не залишилося.
Одяг посортовано за регіонами та мотивами. До відділу тканин і одягу зверталися і продовжують звертатися сучасні дизайнери, з дому Kenzo приїздили перемальовувати окремі елементи, збіркою цікавився Жан-Поль Готьє.
Тепер музей торкнулася та ж проблема, що й інші галузі науки – молодь неохоче йде сюди на роботу.
Для працівників немає коштів на експедиції, на проведення якісних досліджень, на участь у конференціях та симпозіумах, на підвищення наукової кваліфікації. Звісно, музейна практика це найкраща наука, але не можна нехтувати й теорією.
Скло та кераміка займають декілька кімнат. В порівнянні з іконами чи навіть тканинами їх доволі просто зберігати – головне, щоби експонати не торкалися між собою. За потреби працівники перекладають їх папером, час від часу його треба змінювати, бо він набирає вологи з повітря
Без запитань, на око – в музеї бракує укріплених стель (саме перед моїм візитом завалилася в одній з офісних кімнат), кондиціонування, сигналізації і, звісно, обладнання для дотримання умов зберігання експонатів.
Унікальні музичні інструменти сусідять з дерев’яним посудом, ночвами та ступами, скринями. Топографічний опис почеплено просто до рештків шпалер, все доступно і ясно – щось на скрині, щось у скрині, щось – під скринею. Ніхто не переплутає
А також бракує попереджувальних знаків безпеки, оскільки музей перебуває в постійному стані ремонту, здійснюваного то тут, то там силами його працівників.
Гроші на роботи та матеріали з’являються від меценатів ситуативно і здобуваються по принципу “з миру по нитці” – постійного спонсора музей не має.
Багато елементів зруйнованих тепер церков збереглося тільки завдяки Іванові Гончару. В діючій експозиції є навіть дерев’яна скульптура Спасителя з Мотронинського монастиря на Черкащині, якою благословляли гайдамаків на повстання
Зате у Національного центру народної культури є сайт – він наповнений і регулярно оновлюється на заздрість багатьом вітчизняним установам. Там можна дізнатися про всі заходи, числені проекти і освітні програми, фестивалі, тематичні виставки, історію музею, контекст і підтексти його існування.
При музеї працює дитяча школа “Орелі” – майстри з народної творчості, фольклористи, музиканти, художники навчають дітей різних вікових груп народному співу, грі на музичних інструментах, танцю, традиційним ремеслам та малярству.
В розкладі “Орелів” немає порожнього чи вихідного дня
Проектна заявка в рамках “Динамічного музею” передбачає, крім усього іншого, ще одну революційну річ – оптимізацію штатного розкладу.
За цим нудним словосполученням ховається експеримент, який треба узгоджувати на рівні управління культури – створити відділи, не передбачені існуючим штатним розписом. Юридичний, фандрайзингу, інтерпретаційного планування тощо.
Наостанок – трохи статистики про Музей Івана Гончара:
Фонди: близько 30 тис. одиниць зберігання
Експозиційні площі: 1,2 тис. кв.м
Кількість співробітників: 72
Кількість відвідувачів: 35 тисяч за рік
Річний бюджет: 4,5 млн грн
Текст: Катерина Бабкіна
Фото: Дмитро Ларін і Катерина Бабкіна, istpravda.com.ua
