Іван Гончар був одним із найяскравіших українських художників і скульпторів XX сторіччя. Крім того, він цікавився етнографією, завдяки чому зібрав вдома перший в СРСР приватний музей творів народного мистецтва, який налічує понад 20 тис. експонатів. Для цього митець об’їхав майже всю Україну, малюючи, фотографуючи і шукаючи цікаві предмети в колекцію. А ще він був блогером. Разом з Музеєм Івана Гончара Platfor.ma пропонує почитати справжні пости художника про подорожі, і подивитись його ілюстрації до цих місцин.
По приїзді з подорожі додому я ніби оновлююсь душею. Вдома мені все стає привабливіше і значиміше. Коли улов багатий, то розкладаю свої здобутки в майстерні на долівці і любуюся ними, розглядаючи їх детальніше. Моя господиня Аделя Петрівна розповідає мені про новини, про гостей-відвідувачів домашнього музею, яких ніколи не бракувало та про інші новини. Після поїздок я активніше і продуктивніше творчо працюю. Голова повна вражінь від подорожей і часто ці враження кладуться рядочками в блокноті, який я завжди ношу з собою. А крім блокнота беру собі в дорогу ще й альбомчика для зарисовок в дорозі.
Отже крім придбаних експонатів я часто привожу з собою і свої малюнки олівцем чи то фарбою, а також записи в записній книжці, з якою я ніколи не розлучався.
Іван Гончар, український скульптор, етнограф та колекціонер
До наступного виїзду в подорож я завжди готувався. Обмірковував, в який регіон України мені податись, навіть конкретно, в яке село чи місто. Моя вільна творчість в скульптурі чи в живопису давала мені велику насолоду в промежутках між поїздками.
Часто в дорозі, коли я зосереджуюся і вимикаюся від ріжних клопот, то голову заповнюють ріжні думки та ідеї, які роєм рояться в голові. Не раз бувало задумуєшся над жалюгідним життям свого обездоленого народу національно несвідомого, затурканого безглуздою пропагандою, морально виродженого та позбавленого знань про самого себе.
Поділля
Кожна подорож народжує нові ідеї, нові визрілі думки, які особливо визрівають в дорозі, коли з голови вилітають всякі домашні клопоти і їх місце займають дорожні вражіння. Так і в цю подорож, коли я їхав на Поділля. А це було 22-го червня 1958 року. Народилася нова ідея створити цілу галерею малюнків та рисунків з минулого України, або ж мальовничу Україну. Правда ця ідея не нова, про неї мріяв ще в свій час мій земляк і наш Великий Тарас, але йому нещасному не вдалося багато зробити в цьому.
З Поділля я привіз цінний багаж – історичні книги, багато намальованих етюдів з пам’ятних та історичних місць, мальовничої природи Поділля, скарбів народного мистецтва. Багато вражінь та новопридбаних друзів. Тепер ці подорожі наскільки мене захопили, що я вже собі не мислив свого життя без них. З кожною поїздкою мені відкривалися все нові і нові горізонти мого творчого життя, все нові і нові відкриття для себе і для своєї ідеї. Кожна поїздка – це нові і нові сторінки історії України.
Гуцульщина. Косів
І ось прийшла нарешті весна 1959 року – лагідна, тепла, яка сама запрошувала в дорогу. 25 квітня я в дорозі на Івано-Франківськ, а там автобусом від Коломиї до Косова.
Їхав я з хорошим настроєм та радістю відкриття для себе Гуцульщини. По дорозі мелькали весняні краєвиди чарівної Буковини та мальовничого Прикарпаття, оздоблені квітучими деревами та яскравою весняною зеленню. Вже сама дорога ніби стала прологом до майбутнього таємничого перебування на Гуцульщині і ось нарешті Косів – столиця Гуцульщини, тепер районний центр.
26 квітня була неділя. Теплий соняшний весняний день. Я на базарі в Косові, куди з усих гірских гуцульських сіл як струмки в озеро з’їзджаються та сходяться гуцули. Той, хто вперше попаде на цей базар, в це безмежно мальовниче, ріжноманітне середовище гуцулів з їх крамом, який вони привозять сюди, з їх чарівного екзотичного вбрання, той ніколи вже не забуде це видовище. На мене воно зробило таке сильне вражіння, що я не міг опам’ятатись якийсь час. Все бачене і чуте мене окрилювало. Мені хотілося не ходити, не їздити по карпатських селах, а літати, любоватись, малюватись все, що бачиш перед собою, збирати предмети народного гуцульського мистецтва, малювати.
Крім збиральництва та малювання мене дуже цікавило гуцульське самобутнє життя, їх побут, мова, звичаї, традиції. Це для мене було справжнє відкриття. Гуцульщина відкрила для мене нову сторінку в моєму творчому житті. Вона розширила мій діапазон понять про красу національного неповторного народного мистецтва, без основи якого годі говорити, що будь-яке професійне мистецтво. Мені ще більше стало зрозумілим той аргумент, що справжнім неповторним професійним національним мистецтвом може бути лише те, яке виросло на ґрунті народного мистецтва.
З багатим і цінним багажем я щасливий і окрилений повертаюся до Києва. Моя єдина кімната по вул. Артема 33 все більше і більше заповняється скарбами народного мистецтва та книгами.
Васильків, Київщина
Ось і на цей раз не зважаючи на мою виняткову зайнятість, як по творчій лінії, так і в клопотах по закінченню своєї половини особняка, я начитавшись історії Київщини і особливо про історію старовинного княжого Василькова, що під Києвом, нестримно рвуся його відвідати. На протязі двух чи трох днів я виїзджаю до Василькова, знайомлюсь з його історичними місцями та пам’ятниками архітектури.
На Васильківщині було дуже розвинене народне ткацтво, особливо декоративні рушники, гончарство, різьбярство, малярство та інше. Все воно майже безслідно зникло ніким не досліджене, ніде не показане в музеях, ніким не описане. Мені вдалося дещо роздобути в старожилів Василькова та його околицях, особливо гончарних виробів Васильківських гончарів, а також рушників місцевого ткання.
Чигирин, Черкащина
Чигирин – яким великим історичним змістом наповнене це місто. Скільки подій в ньому відбувалося. Чигирин – стара столиця козацької України, яка витримала не одні полчища наших запеклих ворогів. Під його стінами була розбита не одна навала і татар, і поляків, турків і яничар. Тут особливо як нігде мені хотілося найти якийсь експонат з минулого Чигирина.
Замальовую краєвид із старою хатою під Чигиринською горою. Розшукую плоди творчості чигиринців. Розпитую старих людей про народну творчість – вишиття, ткання, гончарство і довідуюсь, що в Чигирині та околишніх селах вишивали дуже гарні рушники. Вишивали їх вільно по малюнку у вигляді деревця, декоративним, так званим «київським швом» і відміну від Полтавського шитва. Вишивали на п’яльцях червоними та синіми нитками. На вигляд вони дуже привабливі. Мені вдалося придбати кілька штук таких рушників. Це відкриття мене окрилило і спонукало на дальші пошуки. Нахожу цікавий зразок ткання, чигиринську жіночу плахту, крайку, вишивану жіночу сорочку, червону, оздоблену керсетку та інше.
Руська Поляна, Черкащина
Руська Поляна – старовинне село, в якому збереглися старі традиції, народні звичаї. Тут побутують фольклорні колективи на високому художньому рівні, особливо співучий самодіяльний хор, який їздить навіть на гастролі по Черкащині та й не лише Черкащині. В Руській Поляні декоративних рушників не ткали, але ткали прості валові рушники з кольоровими перетинками на кінцях рушників.
Це були виключно вжиткового характеру рушники. Ткали мішковину з кольоровими перетинками. Пізніше (50–100 років тому) ткали джерги, плахти. Вишивали рушники хрестиком. Гончарства в селі не було, воно було привозне. З народного вбрання мені вдалося придбати жіночу юпку-коротун, пошиті під три усики та довгу жіночу корсетку, юпки, що тут називали кохтому, вишивані сорочки для хлопців, жіночий очіпок.
Канів, Черкащина
В Каневі я пробув декілька жарких липневих днів. Малював його чарівні краєвиди, знайомився з його історичними місцями та пам’ятниками. А пам’ятників на жаль лишилася одна лише споруда – Успенська церква, побудована ще в 1144 році Великим князем Ольговичем.
Колись велике і багате своєю історією місто Канев, тепер невелике містечко, але багате своєю природою, своїми незбагненими красотами, які оточують саме містечко.
Як сьогодні пам’ятаю в Каневі мені страшно розболівся зуб і я рвався як скоріше вирватися з цього місця, але мені вдалося дещо дістати з експонатів народного мистецтва – кілька рушників, кераміку Канівських гончарів, декілька зразків малярства у вигляді образів, мальованих на дошках і дещо з жіночого вбрання. Намалював також цікавий краєвид на Канів з Успенським собором.
Опішня, Полтавщина
Після того, як я приїхав з Карпат і звідти привіз велику збірку гуцульської кераміки, я поставив собі за мету в цьому ж таки році поїхати в Опішню – в цей великий осередок Полтавського гончарства з тим, щоб досконаліше познайомитися з характером цього гончарства, з гончарами та придбати для свого майбутнього домашнього музею народного мистецтва зразки опішнянського гончарства, без якого музей не буде повноцінним. Ось як раз моя мета і здійснилася. Я вперше в знаменитій Опішні.
Взагалі в Опішні я придбав чимало зразків кераміки, як старих гончарів, так і молодшого покоління гончарів. Крім гончарства мені вдалося придбати кілька опішнянських рушників, вишиваних декоративним полтавським швом, роботи місцевих вишивальниць. Треба сказати, що Опішня славилася не лише своїм гончарством, але й ткацтвом та вишиттям. Тут ткали дуже гарні килими, рушники та інше. Вишивали рушники, сорочки, наволочки, словом, опішняни кохалися всима видами народного мистецтва і були пропитані духом поезії.
Після Опішні я відвідав сусідні села, такі, як с.Млини та Міські Млини, де також було розвинене і поширене гончарство. Тут мені вдалося дістати цікаві зразки місцевих гончарів. Був я також у великому селі Великі Будища, які славилися колись своїм різьбярством, але зараз воно там зовсім зникло і важко вже було щось дістати з цього виду народного мистецтва, але мені вдалося дещо дістати. Намалював я краєвид з вербами на річку Ворсклу в с. Млинах та зробив декілька зарисовок.
Остап’є, Полтавщина
В самій Полтаві я випадково і на своє щастя познайомився зі вчителькою, вона ж і майстер народної творчості – Олефір Зінаїда Григорівна, яка мені розповіла про село Остап’є, в якому вона перебувала під час Вітчизняної війни. З її уст я довідався про історію села, яке було засноване козаком Остапом від чого й село назвалося його іменем, що цей козак кохався в малярстві. Тужив за своїм козакуванням, а тому любив малювати козаків. Отже традиції малювати козаків успадкувалися його потомкам, так що в кожній хаті села Остап’є можна було бачити картину з зображенням козака в ріжних варіянтах.
І ось я в селі Остап’є мандрую з хати до хати, розшукуючи омріяну картину з козаком Мамаєм. Отже кстаті й хотілося б сказати кілька слів про цього козака. Наш талановитий і співучий народ найбільше любив оспівувати запорізьких козаків, своїх національних героїв – тих, хто беззавітно боронив волю та незалежність свого рідного краю. В мистецькій спадщині народу є неоцінимі пам’ятки творчості, які відображали наших лицарів запорожців.
Надзвичайно багато появилося картин на цю тему в побуті народу після зруйнування Запорізької Січі та придушення гайдамаччини. Народ наш тужив за козаччиною, яка відстоювала волю і незалежність свого народу і волів хоч на картині бачити тих, хто стояв на обороні своєї волі. Ось таку картину з козаком Мамаєм мені й хотілося розшукати в цьому селі. І ось моє безмежно палке бажання увінчується великим успіхом. Я знахожу дві картини з козаками Мамаєми. На одній картині сидячу постать, а на другій картині козак Мамай на коні.
Богуслав, Київщина
Так першою поїздкою в лютому і на початку березня була в мене поїздка в м. Богуслав. Та відоме своїм традиційним гончарством с.Дибенці поблизу Богуслава. Та щоб триматися в романтичному настрої, я по змозі довідувався з літературних джерел про історію Богуслава, його історичних героїв, таких як Маруся Богуславка та інших історичних постатей. Довідувався про гончарство с.Дибинець та його найяскравіших представників минулого. Все це окрилювало мене і конкретизовувало мої дії. Я приїздив на місце вже зрячим, а коли щось не знав, то відкривав на місці.
І кожна поїздка давала для мене все нові і нові відкриття не лише в народному мистецтві, але й місцевих діячах цього мистецтва, скоріше його творцях (гончарів, ткачів, вишивальниць, художників) як минулих часів, так і сучасних. Все це я занотовував, замальовував і приїзджав додому хоч і стомлений, але окрилений новим відкриттям та новими експонатами. А приїзджаючи додому на мене чекала все нова і нова захоплююча робота по створенню домашнього мистецького огнища, яке в скорому майбутньому відкривало очі нашим сліпим на красу нашого мистецтва.
