Михайлина Коцюбинська: “Про музей Івана Гончара, неофіційний, хатній, але вже тоді добре знаний я почула вперше десь у ранні шістдесяті. Не пам’ятаю, хто перший привів мене туди у складі якоїсь екскурсії, здається, Алла Горська або Галина Зубченко. Згодом я стала час від часу бувати там з кимось із друзів, а то й сама приводила туди “неофітів”, передусім іноземців…”

Микола Кагарлицький: “Я дуже любив Івана Макаровича як духовного батька, навчителя, старшого друга. І глибоко за нього вболівав. Мені здається, що й зі мною він був щирий, відвертий, хоч зрідка пред’являв претензії, докоряв, що не так часто, як йому того хотілося, бував у його музеї в моторошні 70-ті роки – маланчуківські роки! Справді, не міг часто бувати, бо сам був під ковпаком…”

Олексій Дмитренко: “Непохитний і ранимий, енергійно різкий думкою і в ході, він міг бути делікатним і нетерпимим водночас, але ніколи не дозволяв попуску бодай у незначному жодній гордині, надміру або зверхності у спілкуванні з простою людиною, ані найменшому заграванню із владою, а чи колінкуванню перед нею…”

“Якщо в 19 столітті місію донести до народу таїну його духу Господь уклав у полум’яне слово Шевченка, то в 20 столітті ім’я Івана Гончара стоїть в ряду таких подвижників, як Д.Яворницький, М.Біляшівський, Д.Щербаківський, В.Гнатюк… Причому збиральницька і наукова діяльність останніх проходила в кінці 19-го – початку 20-го століттях на ще збереженому етнічному грунті, тоді як хата-музей І.М. Гончара постала Феніксом України після двох світових воєн, двох голодоморів 1933 і 1947 років і піввікових комуністичних репресій”.

“Прийду я з міста в свою рідну хату-музей – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об’їдають його, зневажають його, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі”.

“У музеї побувало багато людей — різного віку, різних професій, національностей. Без зайвої скромності скажу: маю вісім томів захоплених відгуків. І я щасливий. Хоч як дивно, але найпалкіше сприймали колекцію іноземці. Я був просто подивований і дуже вдячний їм, я гордився своїм народом і переймався повагою до їхніх народів, що зрозуміли й оцінили наше духовне багатство”.

Леопольд Ященко: “У нас є чимало талановитих людей, які люблять народне мистецтво і знають йому ціну. Але Іван Гончар один. Мимоволі замислюєшся: а що ж саме відрізняє його серед інших? І приходиш до висновку: це виняткова цілеспрямованість і самовіддача…”