«З індіанського сприйняття життя випливає велика свобода – палка і всеосяжна любов до природи, повага до життя, збагачуюча віра у Вищу Силу, а також чесноти правди, гідності, великодушності, рівності та братерства як провідні чинники людських відносин».

Лютер Ведмідь Навстоячки, вождь племені огала сіоукс

В січні–квітні 2008 року в Україні відбулася непересічна подія – в Києві, Львові та Дніпропетровську за підтримки Посольства США експонувалася унікальна фотовиставка «Священна спадщина», створена спеціально для Державного департаменту Сполучених Штатів. 60 мистецьких експонатів з найбільшої у світі приватної колекції Крістофера Кардозо, відтворених надзвичайно рідкісними технологіями, до цього об’їхали Латинську Америку і зараз подорожують Європою з метою вшанувати корінні американські народи, а також літописця їхньої історії та культури – Едварда Куртіса.

Едвард Шеріф Куртіс (1868 – 1952) – уславлений американський фотограф і етнолог, котрий здійснив проект, який газета «Нью-Йорк Геральд» в 1911 році назвала найграндіознішим з часів публікації Біблії Короля Джеймса. Він видав «Індіанців Північної Америки» – 20-ти томну малотиражну серію книг ручної роботи, переплетених шкірою й оздоблених позолотою, в яких на понад двох тисячах оригінальних фотогравюрних відбитках розгорнувся самобутній всесвіт індіанців у семи географічних регіонах від Каліфорнії до Аляски, від Великих Рівнин до Південно-західного і Північно-західного узбережжя, Плато й Аляски: мальовничі краєвиди, портрети вождів, воїнів, знахарів, дітей та жінок, обрядодії та побутові сцени, традиційні заняття і ремесла, мистецькі речі. 75 фотогравюр і 200 текстових сторінок кожного тому доповнюють 20 портфоліо із 36 великими гравюрами (45 х 55 см), художньо видрукуваних на трьох видах вишуканого паперу.

1906 року Едвард Куртіс розпочав проект, що тривав замість очікуваних 5 років понад чверть століття і мав непередбачувані для нього наслідки: він втратив дружину, фінансовий успіх, а також здоров’я, поклавши все це на вівтар своєї великої мрії. За підтримки кількох видатних постатей, серед яких були Джон Морган, Теодор Рузвельт, Ендрю Карнегі, королі Англії та Бельгії, Куртісу вдалося здійснити фото-етнографічне дослідження, що лишень за два десятиліття після його смерті набуде широкого розголосу й уславиться як найвишуканіша і найамбітніша серія видань, здійснених в Америці зусиллями однієї людини. Президент Рузвельт в листі до Куртіса писав: «Ви робите таку велику справу, що може прирівнятися до несподіваного відтворення в усіх деталях життя людей Європи ранньокам’яної доби».

За три десятиліття Едвард Куртіс виготовив майже 50 000 негативів (здебільшого на склі, часом розміром 35 х 42,5 см) і записав на воскових циліндрах 10 000 зразків автентичних індіанських мов і музики, першим відзняв найцікавіші кінокадри про корінних американців, створив повнометражний фільм «У країні мисливців за скальпами».

Світлини, які майстерно створив Куртіс, яскраво свідчать, що його глибоко вразила величність індіанських народів, глибина їхньої культури та драматизм долі. Його цікавило все – церемонії та ритуали, маски і тотемні стовпи північно-американських племен Північно-західного узбережжя Тихого океану; мальовничі водойми і оточені величними лісами високогірні долини Плато; мореплавні традиції ескімосів субарктичної й арктичної Аляски; сільські поселення племен Південного заходу; великі табуни мігруючих бізонів і сакральна обрядовість індіанців Великих рівнин. Його фотографії зафіксували також чимало інших аспектів культурного життя різних племен, охоплюючи мисливство, ведення війн, чаклування та релігійні церемонії. У руках Куртіса фотокамера стала тією «чарівною скринькою», за допомогою якої він сягнув у глибини величної раси, що зникала, розгледів у примарних світлотінях і показав світові приховану душу загадкових народів. Вочевидь, невипадково індіанці прозвали його «Ловцем Тіней».

Завдяки високим мистецьким стандартам й невтомному експериментуванню світлини Куртіса вражають глядачів не стільки своєю історичною документальністю, скільки художньо-емоційною якістю. Для отримання надзвичайно багатих, витончених і стійких тонів, передачі більше деталей і чіткості зображення, митець експериментував і практикував різні фототехніки: платинотипію, срібні та золотаві («голдтоун») відбитки тощо. І хоча критики закидали Едварду Куртісу «сценічний» характер його фототворів, «постановочність» народного вбрання, атрибутики, середовища портретованих індіанців, яких за тогочасною філософією нових господарів «Нового світу» вважали примітивними і здичавілими туземцями, йому вдалося зафіксувати і відкрити світові не просто корінні народи і чарівні краєвиди, а правдиві й узагальнені образи людей певної доби, культури і місця проживання. Методом, здавалося би, безпристрасної «реалістичної» фотографії він виявляє своє власне відчуття і бачення величі американських індіанців у час їх глибокого занепаду.

Водночас, опосередковано, Е.Ш. Куртіс засвідчив факти і наслідки втручання чужинецьких цивілізацій у гармонійне життя наївних і романтичних народів, традиційний устрій яких стрімко поглинало ХХ століття. Білі прибульці забирали в червоношкірих туземців не лише племінні землі, етнічну віру та історію, а й життя. Втрати північноамериканських індіанців були колосальними: їхня чисельність від появи на континенті іспанців скоротилася з кількох сотень тисяч до близько двадцяти тисяч осіб. І в очах портретованих – цілковите усвідомлення трагічних реалій сьогодення та мужнє сприйняття викликів прийдешнього. Вождь Сіеттл, ім’ям якого названо місто у США, якось прорік: «І коли зникне останній червоношкірий, і пам’ять про моє плем’я перетвориться на міф серед білих, ці береги наповняться невидимими духами предків мого племені, і коли діти наших дітей вважатимуть себе цілком самотніми в полі, крамниці, на дорозі, або в густому лісі, то вони не будуть самотні». Для наступних поколінь американських індіанців світлини Куртіса, які можна знайти на стінах багатьох їхніх осель, постали «моментом істини», що пробуджують етногенетичну пам’ять, наділяють духовною силою, нагадують про присутність духу предків.

Наприкінці ХІХ століття Куртіс багато подорожував мальовничими горами та океанським узбережжям, фотографуючи життя корінних племен індіанців. Саме там, у горах, він допоміг відшукати дорогу експедиційній групі відомих американських науковців, яких зацікавили світлини Куртіса і які згодом запросили його взяти участь у знаменитій експедиції 1899 року до Аляски. Тоді Едвард здобув ключі не лише до методологій наукових досліджень, які уможливили його подальшу діяльність етнолога, а й до священних ритуалів і духовних вірувань індіанців, що так вразили Куртіса і змінили його подальше життя. 1900 року він спостерігає за одним із останніх практикувань ритуального Танцю Сонця в Монтані, а згодом навіть бере участь у Зміїному Танці хопі, тримаючи в зубах живу змію. Своєю відкритістю, чистотою намірів, самовідданою працею йому вдається підкорити серце дивовижного народу, для якого значимість мали не честолюбство, час і гроші, а сон або хмара на небі, чи незвичний політ птаха… Але до цього в об’єктив його фотокамери летіли пригоршні грязюки, а повз вуха зі свистом пролітали кулі індіанців, стурбованих близькою присутністю в їхніх краях чужинця і його втручанням у їхнє сакральне життя. Це пізніше Сантанк із племені кіова скаже Куртісу: «Коли б усі говорили та діяли так, як Ви, то сонце миру засяяло б навіки».

Твори Куртіса і досі зачаровують його шанувальників. Їх називають «шедеврами візуальної антропології», і потрактовують не «документальними», а «інтерпретаційними», «особистісними» і «романтичними», адже він прагнув не просто фіксувати реалії індіанського життя на зламі двох століть, а проникнути в суть життя корінних американців та їх культури. То була не професія, а поклик душі, співзвучній світовідчуттям індіанців: «Що є життя? Це – спалах іскри від багаття у нічному небі, це – подих буфало у зимову пору. Це – невелика тінь, що опускається на траву і зникає на сході сонця» (прощальні слова Лапи Ворона).

Едвард Куртіс у своїх етнологічних записах і на світлинах відкриває сучасному світові атлантиду індіанського світогляду – таку ж величну, таємничу і майже втрачену…

Корінні американські народи мають складну систему духовних чеснот і традицій, структура яких залежала від навколишнього середовища, історичного досвіду та світоглядних уявлень різних племен. Цієї системи не можливо було просто навчити чи передати окремій людині, вона набувалася упродовж усього життя. Від народження діти індіанців пізнавали традиційні молитви, розвиваючи власні відносини зі світом духів і формуючи свій внутрішній світ. Успадкування давніх знань і традицій було важливою умовою існування етносу, а тому участь усіх членів спільноти в релігійних церемоніях була обов’язковою. Церемоніальному життю індіанців Північно-західного узбережжя навчали з раннього дитинства. Діти довідувалися, що багато життєвих привілеїв – пісні, імена і танці – дістаються людям від духів. Особливу роль у цьому відігравали шамани, котрі володіли священною можливістю набувати форму духа і боротися зі злими духами і хворобами. В ритуалах зцілення шаман використовував священні предмети, на кшталт масок, які уособлювали основних духів і мали подобу тварин або людинотварин. На теренах Великих Рівнин вважалося, що людина починає розуміти цей світ після сорока років, і це суголосно індіанському сприйняттю духовності як одвічного процесу пізнання. Особливі молитви і церемонії призначалися для вшанування духів, які проявляють себе різним чином, здебільшого у вигляді тварин або природних сил. Індіанці Південно-західних теренів здійснювали свої церемонії в священних місцях. Вважалося, що деякі духи, відомі як качінас (прадіди), мешкали в особливих водоймах і часто набували подобу дощових хмар. Інші надприродні духи, не обов’язково доброзичливі, знаходилися у віддалених скелях або печерах.

Важливою чеснотою індіанців була воїнська і мисливська доблесть. Так, на світлинах Куртіса індіанці Великих Рівнин постають вправними вершниками, мисливцями та воїни, що своїми образами нагадують українське козацьке лицарство. Основні символи їхньої могутності та статусу воїна – коні та рушниці – часто з’являються на світлинах Куртіса. Типовий індіанець-воїн розміщував ознаки своєї воїнської доблесті прямо на собі: приміром, прикріплював до волосся кольорові палички, кількість яких означала кількість поранень, вишиті копита на шкіряних торбинах означали кількість викрадених коней, або прикріплені на особливій сорочці, яку носили за особливої нагоди, хвіст горностая, скальпи дятла або пір’я. Військові дії були неодмінною ознакою життя індіанців, оскільки вони постійно мусили боротися не на життя, а на смерть, з метою досягнення міжплемінного домінування і виживання. Звитяжні воїни, котрі здобули значні бойову і матеріальну могутність, «прикріплялися» до свого духу-патрона, від якого надалі залежали долі його нащадків.

Індіанці також вірили, що успіх на полюванні залежав від їхньої майстерності та благовоління духів. Часто вони прикрашали свої мисливські чи рибальські знаряддя мистецькими зображеннями тварин, які символізували майбутню здобич. Багато племен були анімістами, вірячи, що всі живі істоти мають свідомість і пов’язані між собою. Тому будь-яка дія могла спричинити непередбачувані наслідки у світі тварин, людей і духів, запобігти яким і мали традиційні церемонії, табу і ритуали. Індіанці вірили, що вбиті тварини жертвували собою заради людей, і це може тривати і надалі, якщо до їхніх духів відноситися з повагою. З цією ж метою практикувалося шанобливе ставлення до решток тварин, які захоронювалися ритуальним чином. Існували також табу на споживання окремих видів тварин або частин їхнього тіла.

Церемонії завжди були невід’ємною частиною життя корінних американців, багато з яких практикуються і донині. Вони охоплюють складну систему ритуалів, які підтримують рівновагу між світами людей і духів. Такий баланс був важливим не просто для спокійного і процвітаючого життя, а для виживання племені. Так приміром, в індіанців Великих Рівнин існувала церемонія «Ешатлтстема», влаштовувана для закликання табунів бізонів. Сільськогосподарські племена гопі традиційно залучали духів до викликання дощу.

У посушливих регіонах життя індіанських племен залежали від опадів, а тому там традиційно не обходилося без звертання за допомогою до духів. Однією з відомих церемоній викликання дощу є Зміїний Танець індіанців гопі. Члени Спільноти Зміїв відповідали за підготовку і проведення ритуалу. Напередодні вони визбирували сотні змій, яких «приборкували» замовляннями і пір’ям з орлиних крил. Гопі та розмальовані зміїні жерці танцювали з рептиліями, а по завершенні церемонії відпускали їх на волю. Куртіс, вражений цією обрядодією, мріяв не лише зафотографувати її, що було табу, а й стати членом Спільноти Зміїв гопі і самому взяти участь у танці – здійснити те, що не вдавалося ще жодному «блідолицьому». Мотивацією такого прагнення була не просто цікавість. Куртіс добре розумів, що найкращим шляхом пізнання правдивого життя індіанців, ретельно приховуваного від чужинців, є не традиційні, застосовувані ним етнографічні методи опитування, а безпосередня участь у священних церемоніях. Він, озброєний енциклопедичними знаннями про священні практики народів світу, довго вмовляв зміїного жерця гопі на ім’я Сікьялетстіва посвятити його в члени цього товариства, але той відмовлявся. Лише через 12 років після того, як Куртіс уперше став свідком цього священного танцю, він, завдяки своїй щирій любові до індіанців і чистоті намірів був прийнятий до Спільноти Зміїв. Ось як він сам описує цю унікальну подію: «Я постував разом із індіанцями гопі, носив вбрання жерця, розмальовував тіло ритуальним знаками і спав у ківі біля індіанця-жерця, мого інформатора і тлумача. Мені як неофіту на шию чіпляли змій. Я виконав усі правила й вимоги, включаючи відсутність контакту з іншими членами моєї експедиції і дотримання повного целібату».

Надзвичайно поширеним серед каліфорнійських індіанців був Танок Примар, який став важливим елементом руху за відродження корінних племен американців. Цей ритуальний танець набув особливої популярності завдяки пророку Уовока з племені пайютів. У 1888 році він оприлюднив своє видіння, згідно з яким індіанці стояли на порозі великих змін: звільнення від білої раси, відродження індіанських земель і розплід табунів бізонів, а також повернення мертвих. Пророцтво оголошувало неминуче наближення нового світу і необхідність підготовки до нього шляхом практикування відповідного танцю. Уовока багато подорожував, проповідуючи і здійснюючи дива, його вчення поширювалося через його вісників та учнів. Для більшості індіанців Танок Примар став довгоочікуваною надією на культурне і духовне відродження. Велика популярність цього ритуального танцю, супроводжуваного заворушеннями, наприкінці 1890-х років викликала з боку уряду США жорстку протидію, однак Куртіс засвідчив побутування і за кілька десятків років по тому.

Відомою церемонією Північно-західного узбережжя був ритуал обдаровування потлач, практикований у час важливих подій: весілля, похоронів, набуття влади. З урочистої нагоди господар запрошував до себе гостей, виголошував промову, влаштовував танці, трапезу, обдаровував гостей цінними дарунками, які родина готувала роками. Потлач постає важливим елементом не лише ствердження соціального статусу і спадкоємних привілеїв роду, а й своєрідним об’єднанням спільноти, перерозподілом цінностей, закріпленням ролевих функцій за кожним членом племені. У цьому контексті цікавим є те, що племена каліфорнійських індіанців виплекали складну систему церемоніальних атрибутів і регалій багатства. Вони вірили, що предмети розкоші зберігають у собі елементи духу – особливо священними у цьому контексті вважалися регалії й обсидіанові леза. Набуття багатства й утримання цього статусу були чільними аспектами системи цінностей каліфорнійських індіанців, а тому вони практикували духовну підготовку до володіння багатством, що прирівнюється до феноменів сновидінь і візіонерства, поширених серед інших племен. Багатство становило невід’ємну частину інституту вождів. Заможні чоловіки не виконували звичайну роботу і не полювали, натомість вони виготовляли вдома стріли і церемоніальні костюми, за які правили високі ціни. Неодмінним атрибутом обрядодій, свят і танців індіанців поставали церемоніальні регалії, найціннішими серед яких вважалися головні убори й вбрання, прикрашені червоними скальпами дятла і білими замшами, які цінувалися не стільки за їхню рідкість і красу, скільки за символізування великого багатства. Сон чи будь-який інший контакт людини з духами міг надихнути її на створення інших предметів. Відтак, плетений кошик, гончарна посудина чи ткана ковдра постають не просто функціональними предметами, а й засобом художнього самовиявлення. Орнаментика таких артефактів часто символізувала уявлення їхніх творців про будову всесвіту й етнорелігійну свідомість спільноти. Саме тому різні племена набули особливої майстерності у виготовленні певних предметів, приміром, навахо вважаються прекрасними ткачами, апачі цінують за плетення кошиків, а пуебло уславилися своєю вишуканою керамікою.

Окремим пластом індіанської культури є родинна обрядовість. Скажімо, у світогляді гопі жінки асоціювалися із кукурудзою на підставі тотожності їх властивості плодючості. Це особливо виявляється у весільній обрядовості, коли на церемонію одруження готували понад двісті кілограм особливо приготовленої кукурудзяної каші, призначеної для ритуального обміну між родичами і друзями шлюбної пари. Із кукурудзи також виготовляли пікі – смачну перепічку, яку віддавали родині нареченого. Для подавання цієї страви родичі нареченої виготовлялися вишукані таці, виплітання яких потребувало особливих навичок, зусиль і часу, а тому ними запасалися заздалегідь. Родина нареченого зазвичай виготовляла пряжу і ткала предмети вбрання для шлюбної церемонії. Нареченій призначалися дві весільні сукні, в одній з яких її ховали після смерті. Китички, прикріплені до вбрання, символізували священну здатність нареченої зароджувати життя. Немовля племені гопі одержувало ім’я на традиційній церемонії, що єднала різні покоління й зміцнювала зв’язок спільноти, клану та родини. Дитя проводило свої перші дев’ятнадцять днів усередині приміщення з матір’ю, загорнене у ковдру разом із двома качанами кукурудзи, які уособлювали Матір-Кукурудзу. На двадцятий день бабця немовляти діставала шматочки кукурудзяних зерен із плетеного кошика, клала їх до роту дитини й давала їй ім’я. На честь новонародженого родина влаштовувала щедрі частування для односельців. Серед індіанців існував цілий комплекс й інших ініціаційних обрядів «переходу», зокрема в час статевого дозрівання, які допомагали молоді усвідомити й «осідлати» нову велику енергію.

Багато племен американських індіанців розділялися на клани, кожен з яких мав свій тотем – джерело його сили, і відповідний набір священних предметів. Найвідоміші практикування кланових ритуалів здійснювала Спільнота Великих Знахарів або Мідевівін. На таких церемоніях ініційований звертався до жерців свого племені з прохання прийняти його до цього товариства. Потім кандидата навчали пісень, ритуалів і тлумачень знаків. В обряді посвяти його символічно вбивали, він трансформувався й отримував друге народження вже у якості нового члена спільноти.

Багатьом поколінням українців, котрим ще з дитинства стали близькими образи головних героїв романів Фенімора Купера, історія та культура індіанців Північної Америки є особливо зворушливою. І не випадково українське причастя священною спадщиною американців сталося в Музеї Івана Гончара, виставкові зали якого сповнені «світлотінями» наших предків. Фотографії українців – того ж часу, що й експонованих індіанців, їхні лики співзвучні між собою тихою чистотою і гідністю, миловидністю й умиротворенням. Та ж любов до природи, віра у Вищі Сили, та ж «філософія серця», ті ж мальовничі краєвиди, упорядковані поселення, охайні домівки, майстровиті гончарі і ткалі, гармонійно доцільне і красиве вбрання, ті ж ясні погляди, безстрашно спрямовані назустріч викликам доби. Понад 20 тисяч унікальних світлин зберіг свого часу Іван Гончар, створивши 18 томів історико-етнографічного альбому «Україна й Українці». Так само, як і автор «Індіанців Північної Америки», він вчасно збагнув величність і драматизм історичної долі свого народу, так само десятиліттями самозречено пізнавав, зберігав і презентував їх культурні традиції, пожертвувавши родинним щастям, добробутом, здоров’ям. І безсумнівно, їх обох вели життям принципи, окреслені Едвардом Куртісом: «Пройти повз будь-якого старого чоловіка чи будь-яку стару жінку означає пройти повз якусь традицію, якийсь досвід священних ритуалів, які більше нікому не відомі. Отже, інформацію, яку ми мусимо зберегти задля наступних поколінь і яка стосується однієї з великих рас людства, слід зібрати негайно, інакше цю нагоду буде втрачено назавжди».

2008 рік

Ігор Пошивайло,
етнолог, кандидат історичних наук