Як i кожна культурна нацiя, Україна має своє культове мистецтво. Культове мистецтво – це мистецтво, що обслуговувало культ – релiгiї всiх часiв, вiрувань i всiх народiв, як багатобожні, так i малобожні чи однобожні.

Стародавнi народи свiту, як асiрiйцi, фiнiкiйцi, єгиптяни та – особливо – греки i римляни створили свої багатющi мiфологiї (вiрування в багатобожжя) i втiлили їх у неповторнi мистецькi образи – в скульптурi, живопису, графiцi, архiтектурi та iнших видах мистецтва.

Оскiльки народ уявляє собi божество в подобi людини, то i небачений образ його творив по образу i подобiю своєму. При цьому iдеал краси людської дорiвнювався до божества.

Отже, божества у мистецтвi створювалися в образi найкращої людини, iдеалiзувалися. Разом з тим i красу свого народу митцi обожествляли, пiдносили її до рiвня божества. Та безцiнна спадщина у культовому мистецтвi, що залишилася свiтовi вiд грекiв, є не тiльки яскравим свiдченням високої культури грекiв, але й свiдченням про образ самого народу, вiдтвореного у виглядi безлiчi божеств у скульптурi, фресковому живописi та графiцi.

Запитаймо сьогоднi себе: чи спадає комусь на думку назвати мистецтво стародавньої Грецiї, що обслуговувало багатобожну релiгiю грекiв, “культовим” мистецтвом i поставитись до нього зневажливо, чи, принаймнi, як до другорядного мистецтва тiльки тому, що воно служило релiгiї? Сьогоднi, розглядаючи статую богинi жiночої вроди Венери Мiлоської чи статую Мойсея роботи Мiкеланджело, чи “Мадонну” Рафаеля просто як генiальнi витвори свiтового мистецтва, ми навiть не пiдозрюємо їх “культового” характеру.

А що ж таке наше українське “культове” мистецтво? Невже ж воно має iнший характер i походження, нiж мистецтво стародавньої Грецiї чи iталiйського середньовiччя?

На вiдмiну вiд грекiв, якi відтворили свої статуї богiв у мармурi, бронзi та iнших тривких матерiалах, нашi предки-слов’яни вiдтворили їх у дуже недовговiчному матерiалi – деревi, тому вони з часом зникли. Можна собi уявити те багатство мистецтва наших предкiв, якого ми позбулися й не бачимо!Дуже легко довести, що воно має такий же характер i таке ж походження, як i мистецтва всiх iнших народiв свiту. Бiльше того, у нас на Українi воно було настiльки масовим i глибоконародним, що як нiяке iнше глибоко вiдобразило свій народ, умови його життя та його душу. Загляньмо в глибину вiкiв, до наших стародавнiх предкiв – слов’ян. Вони, як i греки, були багатобожними, створили не менш багату мiфологiю, яку вiдтворювали в образi божеств – дерев’яних iдолiв також за образом i подобою людини. Та, на вiдмiну вiд грекiв, якi відтворили свої статуї богiв у мармурi, бронзi та iнших тривких матерiалах, нашi предки-слов’яни вiдтворили їх у дуже недовговiчному матерiалi – деревi, тому вони з часом зникли. Можна собi уявити те багатство мистецтва наших предкiв, якого ми позбулися й не бачимо!

Уявiмо собi: коли б нам де-небудь вдалося розкопати статуї наших поганських богiв – яке б це було для нас, та й для всього культурного свiту, диво i сенсацiя!

Чи виявилася б у кого думка, що то було культове мистецтво, яке служило слов’янськiй поганськiй вiрi, i що треба його знищити як релiгiйний дурман?

З IХ-Х столiть на змiну поганськiй вiрi до нас на Русь приходить християнство. Багатобожна мiфологiя (релiгiя) зi своєю безмежною народною фантазiєю поступається мiсцем новiй християнськiй релiгiї, яку переймають нашi князi у Вiзантiйськiй iмперiї.

Разом з тим на змiну самобутньому мистецтву наших предкiв-слов’ян, що виявилося у рiзьбярствi дерев’яної скульптури, з Вiзантiї разом з християнством до нас приходить i вiзантiйське мистецтво.

Внаслiдок запеклої боротьби з поганством, вiд якого народ не так легко вiдмовляється, гине безлiч витворiв народного (культового) мистецтва, що служило поганськiй релiгiї у виглядi дерев’яної скульптури і зображало богiв-“iдолiв”, але творилося за образом i подобою свого народу.

Уявiть собi, якi б ми мали безцiннi скарби, коли б збереглася хоч частина тих “iдолiв”, як збереглися античнi скульптури стародавньої Грецiї чи римлян!

Як вiдомо нам з iсторiї Києва чи iнших мiсць, княжа влада, що прийняла християнство, наказувала знищувати поганських богiв-“iдолiв” i руйнувати поганськi храми. Iдолiв скидали в Днiпро. Народ, який звик до своїх божеств, нелегко розставався з ними, викликав їх з Днiпра: “Видибай, Боже!” Вiд цього й пiшла назва “Видубечi” тої Днiпрової заводi, де “боги” виринали, пливучи вниз по Днiпру. I те мiсце вiд цього слова та вiд цеї подiї так i лишилось з iсторiї й до наших днiв – Видубечi, там де зараз Видубецький монастир.

На змiну поганським ідолам і капищам будувалися новi християнськi храми i оздоблювалися на зразок вiзантiйських. Мистецтво Вiзантiї, як i вся вiзантiйська культура, що стояла на той час на високому рiвнi розвитку, почало поширюватися у нас на Русi, витiсняючи поступово поганську культуру й мистецтво.

Якщо на перших порах греки занесли до нас мистецтво з яскраво вираженим власним характером i малювали образи святих вже християнської релiгiї за образом їх народу, то скоро творцями цього культового мистецтва стали нашi люди, якi малювали святих християнської релiгiї за образом i подобою свого народу.

До речi треба сказати, що культ православної християнської релiгiї не визнавав вiдтворення образiв богiв у об’ємнiй скульптурi – мабуть, з метою вiдмежуватися вiд поганських богiв-“iдолiв”, що мали вигляд об’ємної дерев’яної скульптури; їх християни називали “дерев’яними iстуканами”. Ось чому нове культове мистецтво, що прийшло з Вiзантiї на змiну поганськiй слов’янськiй культурi, культивувалося бiльше у фресковому i станковому живопису, графiцi, декоративних тканинах, золотарствi та iнших видах мистецтва.

Скульптурнi витвори образiв божества теж були, але переважно у виглядi плоскорiзiв (барельєфiв), як це ми бачимо на шиферних плитах золотоверхого монастиря у Києвi або в храмi Спаса на Берестовi в Лаврi, де вiдображенi дiяння святих християнської мiфологiї – Юрiй Змiєборець, Самсон, що роздирає пащу лева та iн.

Щоправда, ще довго на Русi, а згодом i в Росiї трималися традицiй вiзантiйського канону живопису iконостасу, але на УКРАЇНI цi традицiї зникають ранiше. Вплив iталiйського вiдродження та й взагалi європейського ренесансу XVI – XVII столiть на Українi змiнили характер мистецтва. А коли до цього додати ще й тi iсторичнi обставини, в якi потрапила Україна, коли їй довелося вести безкiнечнi вiйни за своє iснування, то ми побачимо, як цi волелюбнi iдеї яскраво виявлялися у творчостi українського народу – в тому ж iконописi та взагалi у всьому “культовому” мистецтвi.

Культове мистецтво на УКРАЇНI було настiльки волелюбним, вiльнодумним i демократичним, що воно фактично згодом перетворилося в народне мистецтво, яким займалися всi, хто мав до цього хист i охоту. В iконостасi втiлювалося життя народу.

Святi малювалися з свого народу i нерiдко – в нацiональному українському вбраннi.На козацьких iконах ми могли бачити князiв, гетьманiв, козацьку старшину i навiть рядових козакiв. На iконах можна побачити цiлi побутовi сцени з народного життя, з iнтер’єрами сiльських та мiських споруд. Святi малювалися з свого народу i нерiдко – в нацiональному українському вбраннi. Де треба було вiдобразити мiсце дiї святого чи святої, то таким мiсцем i оточенням часто ставав iнтер’єр чи екстер’єр мiщанської чи сiльської хати.

Народний iконопис на Українi у XVIII та XIX столiттях набирає такого масового характеру, що стає ремеслом не однiєї династiї “богомазiв”-ремiсникiв. Вони були майже в кожному великому селi, мiстечку чи мiстi – окрiм узаконених iконописних шкiл. Iконопис на Українi, по сутi, перетворюється на одну з галузей народного мистецтва, яке має свiй неповторний, яскраво виражений нацiональний характер з мiсцевими вiдмiнами й характерними рисами. Коли ми зважимо на те, що на Українi були до того ж поширенi традицiї малювати образи з живих людей, що оточували художника, а то й на замовлення художнику – малювати образ матерi, батька або iнших близьких чи родичiв, то наш iконостас вiдтворив, по сутi, образ нашого народу, iкона стала українською народною персоною.

А якщо ми додамо до цього ще й iншi якостi нашого iконопису, такi як безпосереднiсть i самобутнiсть його, образнiсть i декоративнiсть, колористичнiсть та iншi мистецькi якостi, то можна собi уявити, яку мистецьку й пiзнавальну цiннiсть має для нашої культури наш iконопис. Церква взагалi, а пiзнiше – Московський синод видавали не один закон i наказ про заборону малювати iкони всiм тим, хто не мав на це права чи спецiальної освiти, щоб не спотворювати образи святих. Та, незважаючи на це, образи на Українi малювали всi, хто хоч трохи на цьому розумiвся, вiдчував до цього хист, мав охоту та мав нагоду заробити на цьому. Тому й не дивно, що iконописне ремесло на Українi до революцiї мало масовий характер.

Крiм того, що iконопис був дуже поширений в народi, вiн мав широкi можливостi для вiдтворення рiзними засобами. Образи малювалися на дошках, на полотнi, на склi, на керамiцi (майолiковi та керамiчнi), вирiзьблювалися в металi, вишивалися парчею та рiзними нитками, гравiрувалися на паперi. Отже, культове мистецтво було дуже рiзноманiтним i представлялося всiма видами народного мистецтва, а тому було безмежно багатим i дорогим для нашої культури.

Митцi, що вiдтворювали iдеал своєї вiри, прагнули вкласти душу в своє мистецтво, i часто в образi богiв i божеств вiдтворювали iдеали народної краси. Тому нерiдко серед нашого iконопису ми можемо бачити натхненних образ нашої української матерi – української мадонни з її особливим характером, або українського мальованого “аполлона” – чи просто сiльського парубка у виглядi “Спасителя”. Або сiльську дiвчину з Київщини чи Полтавщини у виглядi Великомученицi Варвари, що, видно, добре “мучилась” на варениках та пирiжках, бо обличчя у неї часто можна бачити нiвроку собi – кругленьке й червоненьке, як сонечко, а сама вона – справжньої української породи.

Разом з тим в iконопису ми побачимо i характер та душу свого народу. Менi не раз доводилося спостерiгати по селах таке явище, коли на образах в тому чи iншому селi були намальованi “святi”, дуже подiбнi не тiльки до мешканцiв цього села, а навiть на мешканцiв самої хати, в якiй були цi образи. Тому не дивно, коли потiм довiдуються, що в родi цiєї сiм’ї був свiй “богомаз”, який малював образи зi своїх родичiв.

На Українi було навiть традицiйним явищем, коли своєму доморощеному, чи просто мiсцевому, а то й мандрiвному iконописцю спецiально замовляли намалювати образи з своїх дорогих близьких i рiдних персон – матерi, батька, жiнки, дiтей i т.д., якi були дорогими серцю i на яких була потреба дивитися щодня. Художник-iконописець малював цi образи (для нас – людей) з живих або iже вмерлих, одягаючи їх у канон святих. Тому не дивно, що нерiдко на образах ми можемо побачити типовий образ нашої рiдної матерi-трудiвницi з її материнською душею, а в образi Спасителя – нашого молодого батька чи просто парубка, так само як в образi Миколая – нашого типового дiдуся з Київщини чи Подiлля. Недарма в народi поширений такий вiршований вислiв: “намалюю матiр на божничку в хатi, на божничок гляну – матiр спом’яну, назад обернуся – сльозами заллюся”, або “намалюю батечка в хатi у куточку, у куточок гляну – батечка спом’яну”, або другий варiант – “намалюю тата у куточку в хатi, на той куток гляну – татуся спом’яну, сльозами заллюся, богу помолюся”.

Навiть коли художник-богомаз, малюючи iкону, i не мав на метi вiдобразити чийсь портрет, то i в цьому разi вiн малював чийсь образ, який завжди бачив, або, принаймнi, подiбний до себе самого, тобто автопортрет.Часто голови святих були подiбнi до образiв вiдомих наших нацiональних героїв – як, наприклад, Iвана Гонти, Богдана Хмельницького або просто козакiв-Мамаїв. В цьому нiчого дивного немає i не було б, бо художник, що малював картини з народного чи вiйськового життя, малював також i образи. Навiть коли художник-богомаз, малюючи iкону, i не мав на метi вiдобразити чийсь портрет, то i в цьому разi вiн малював чийсь образ, який завжди бачив, або, принаймнi, подiбний до себе самого, тобто автопортрет.

Дуже цiкавим явищем в українськiй iконографiї є образи гравiрованi, або тисненi на металi, що називаються “вотами”. Цi образки замовлялися майстрам вiруючими – хворими людьми з метою передати цей образ у церкву, де б постiйно молилися за його одужання. А тому на образку, крiм святого, якому вiруючий довiряв своє здоров’я, було зображено ногу, руку чи iншу частину тiла, яка була хворою. Крiм цього, на образку можна побачити i молящих персонажiв, що замовляли воту. Отже, такi образки цiннi для нашої культури не тiльки з мистецького, але й з пiзнавального та iсторичного погляду. Взагалi, говорячи про “культове” мистецтво і, зокрема, про iконопис, можна дати загальне поняття i суть цього вельми цiкавого виду мистецтва, з якого, власне, i почалося все мистецтво.

Та iконопис – це тiльки один з видiв “культового” народного мистецтва. Самi церкви, собори, каплицi i т.д., що побудованi в оригiнальному українському стилi, мають для нас велику цiннiсть як неповторнi зразки нашої нацiональної культури, як свiдчення народного генiя.

Крiм того, що вони самi є пам’ятниками нашої культури, вони ще є вмiстищем усiх видiв народного мистецтва, що має “культовий”, а то й просто народний характер, проте є безмежно цiнним за своєю майстернiстю та як iсторична релiквiя.

У самiй церквi для нас цiнний увесь iнтер’єр, якщо вiн має оригiнальний i самобутнiй характер. У церквi є малярство та рiзьблення у виглядi iконостасу, рiзних хрестiв, хоругов та iн. Там часто зберiгається мистецьке ткацтво у виглядi парчi, рушникiв, килимiв, хоругов; вишивка у виглядi рушникiв, рiзних покривал, пiдризникiв. Тут часто зберiгаються дуже цiннi парчевi тканини та парчевi народнi “газети” (вишиття), зробленi нашими майстрами з великою майстернiстю.

У церквi ми можемо побачити багато зразкiв такого виду мистецтва, як срiблярство, золотарство а також виробiв з iнших металiв – iконостаси, металевi оправи на євангелiях, канделябри, образки у виглядi традицiйних вот (пам’ятнi образки з металу, якi дарували в церкву). Крiм всього цього, у церквi зберiгалися i художнi керамiчнi вироби. Були цiлi керамiчнi iконостаси, як це ми бачимо в миргородськiй церквi на Полтавщинi. Там зберiгалися цiннi архiви про народне життя. Козацькi лiтописи, реєстрацiйнi списки про народження та шлюб, рукописнi книги та стародруки.

А коли до цього додати ще й те, що самi церкви та собори будували часто видатнi люди – гетьмани, кошовi Вiйська Запорозького, полковники, сотники i навiть багатi рядовi козаки, якi, як правило, були намальованi у цих церквах на стiнах (у виглядi фресок) як засновники цих храмiв, то ми можемо уявити собi цiннiсть цього храму – музею культури та iсторiї нашого народу.

Словом, сама церква чи собор є неповторним музеєм нашої культури минулого, якщо вже не служить вiруючим. Так на цi пам’ятки i треба дивитись. Та, на превеликий жаль, у нас не всi й далеко не всi усвiдомлюють це i ототожнюють релiгiйнi переконання з безцiнним мистецтвом, i пiдмiнюють атеїзм нищенням цього мистецтва та культових споруд. Внаслiдок цього у нас загинуло безлiч цiнних пам’яток нашої культури.

Адже нiколи не треба забувати тої iстини, що переконати вiруючого руйнуванням церкви чи знищенням всього церковного начиння не можна, скорiше навпаки. Такими дiями ми не тiльки нищимо безцiннi пам’ятки культури нашого народу, а, озлоблюючи вiруючого, посилюємо i спонукуємо його релiгiйнi переконання i вiдчуття, сприяємо релiгiйному пiдпiллю i фанатизму. Адже нi для кого не секрет, що вiруючий, позбувшись церкви чи iкони може молитися чи вiрувати й без цього, як це роблять штундисти та iншi секти, яких останнiм часом так наплодилось внаслiдок зневажливого i неправильного ставлення до вiруючого.

На “культове” мистецтво ми повиннi дивитися не як на предмет релiгiї, а на вiруючих – не так легковажно; тодi у нас залишиться “культове” мистецтво, i вiруючих буде далеко менше.

Якраз сама церква з усiм, що в нiй знаходиться, могла б стати не тiльки цiнним музеєм, але й мiсцем виховання атеїзму – нiде так яскраво не можна вiдкрити очi вiруючому на безглуздiсть його релiгiйних переконань, як у самiй церквi, розкривши йому суть релiгiї i суть церковного iконопису та всiх iнших видiв церковного мистецтва.

Товариство охорони пам’ятникiв iсторiї та культури якраз i покликане зберiгати та популяризувати велику i безцiнну мистецьку спадщину, у тому числi й “культове” мистецтво, яке буде “культовим” до того часу, поки воно служить культу. Та зберегти пам’ятник нашої iсторiї i культу можна тiльки тодi, коли ми широко дамо народу знання з нашої культури та iсторiї, розкриємо очi йому на наше минуле, на суть “культового” мистецтва.

Коли вiруючому вiдкриються очi на реальний свiт через пiзнання своєї iсторiї, культури та сутi “культового” мистецтва, через пiзнання Всесвiту, то вiн уже пiде в церкву чи собор не молитися богу, а дивитися й милуватися творчим генiєм своїх предкiв, де побачить також i образи своїх предкiв у канонi персонажiв християнської мiфологiї.

Боротися з релiгiйними переконаннями можна тiльки переконанням, науково, по-ленiнському.

Iван Гончар,
скульптор,
заслужений дiяч мистецтв УРСР,
член Президiї республiканського товариства охорони пам’яток культури