Іван Макарович Гончар! Яке світле й святе ім‘я в українській культурі ХХ століття! Мудрий у своїй простоті, духовно натхненний і розважливий у розмові, свідомий своєї національно-провідної місії, він жив у Києві, мов Зевс на Печерському Олімпі, за кілька сот метрів від великої і вічної ріки нашого народу Дніпра, на крутому й звивистому Наводницькому узвозі в будинку, який знав кожний причетний до кола людей, саркастично називаних на кдбіському слензі ще з 60-х років “однодумцями”, очевидно, на противагу “інтернаціоналістам-многодумцям”.
Коли нині проходиш по вул. Володимирській і бачиш на вельми солідній, але малопривітній сірій споруді колишнього Земського зібрання (а що там було пізніше і так усі знають) напис “Служба безпеки України” та герб Великого князя Київського, чиїм іменем названа ця вулиця, одразу згадується та незламна віра у незнищенну силу і витримку нашого народу й майбутню Незалежність України, що мов небесна аура сяяла в оселі Івана Макаровича та розходилась крізь вікна по всій столиці й далеко за її межі.
Його однодумцями ставали мало не всі, хто хоч раз пройшов у невеличку хвірточку під навислим вербовим гіллям, подивувався улюбленим традиційним українським квітам і вдихнув їх запах, відвідав майстерню на першому поверсі, в якій, стоячи між розпізнаних бюстів усім відомих сучасників, схрестився поглядом з гордими козацькими та гайдамацькими керівниками на проектах пам‘ятників їм, а потім із завмиранням серця підіймався дерев‘яними сходами з геть завішеними образами стінами, мов у апостольському храмі, на другий поверх у свята святих – Музей Духу України. Інакше назвати цю світлицю, метрів 24-25 квадратних площею, вщерть переповнену дорогими українській душі речами так, що ледь залишався прохід поміж єдиним диваном і численними шафами, столами, полицями, просто неможливо.
Тут не було засклених вітрин і попереджуючих написів “Руками не чіпати”. Навпаки, їх можна було простягнути й дотягнутися і до козацького пістоля, і до гуцульської крисані, і поміряти на себе кептар або обкрутитись старовинним поясом, стоячи під портретом Петра Сагайдачного чи Івана Мазепи.Тут не було засклених вітрин і попереджуючих написів “Руками не чіпати”. Навпаки, їх можна було простягнути й дотягнутися і до козацького пістоля, і до гуцульської крисані, і поміряти на себе кептар або обкрутитись старовинним поясом, стоячи під портретом Петра Сагайдачного чи Івана Мазепи. Одним словом, тут були тисячі речей, які всі промовляли про “високу мистецьку культуру і талант нашого народу”, як любив казати Іван Макарович, і не було жодної речі, що порушувала б своєю інорідністю, неприродною привнесеністю згідно якихось там настанов, як то було в усіх колоніально-республіканських музейних закладах.
От саме цієї однорідності, однонародності й не могли простити Іванові Макаровичу ті, хто пильно стежив за ним, його будиночком і всіма, хто в ньому побував, нерідко навіть сидячи в кущах навпроти, де раніше починався wholesale nba jerseys нечепаний останець дніпрових круч, нині не так возвеличений, як возбільшовичений улюбленицею В. Щербицького – мечоносною матір‘ю з щитом, на якому в геральдичному віночку ледь помітно серед інших і стрічку з написом “Украинская ССР”. Не дивно, що Іван Макарович, сам офіцер, який пройшов у війну згарищами українських сіл, підбираючи уривки рушників із вишивками, нашвидку замальовуючи покалічені пам‘ятки, храми, так боляче сприймав цю гігантоманію.
Він любив той клаптик незайманої землі, як певний символ вічності, знав там усі стежки, часто прогулювався ними. Будучи вільний душею, цю волю відчував і під ногами. А як митець-скульптор уважно придивлявся до трави, до землі … і до глини. Справді, на тих забульдозерених нині під певним кутом схилах були таки чудові ярки і ярочки, а в них копальні-родовища надзвичайно гарної, яку він дуже хвалив, глини. Раніше добував її потроху сам, в міру потреби, а відколи оте все “почалось”, я допомагав йому набрати її у мішки, дотягнути до майстерні й так запастись на довгі роки вперед.
Заслужений діяч мистецтва, Іван Макарович зі всіма тримався гідно й водночас якось дуже безпосередньо, буквально по-товариськи. Не відчувалось жодної межі, навіть вікової. Далекого тепер 1963 року, коли двадцятилітнім студентом 3 курсу радіофаку КПІ я прилучився до хорового гурту “Жайворонок” при Будинку вчених Академії наук (а фактично під цим дахом збирались усі співочі “однодумці” Івана Макаровича) йому було вже за 50 років (він народився в 1911 р). Переступивши тоді ж священний поріг його хати разом з декількома аспірантами-лікарями, теж співцями з хору, навіть не гадав, що на довгі роки наближусь до такої видатної людини.
Зрозуміло, він хотів виховати молодих і щиро радів появі в той час генерації, потяг якої до національних проблем сприймався як дія якогось таємного й невмолимого колеса історії, а усі байки про майбутнє суспільство, описане у червоношкірих кодексах, видавалось тимчасовою примарою. І так, стоячи поза часом або міряючи його століттями, природний вік втрачав свій сенс.
Довіра з його боку виховувала краще, ніж будь-які вузівські суспільні дисципліни. Сидячі в тиші у нього в музеї, коли не було відвідувачів і стороннього ока, можна було почитати рідкісні й недоступні тоді книжки – “Ілюстровану історію України” Михайла Грушевського, ювілейний науковий збірник на його честь та інші видання періоду “українізації”, західноукраїнські міжвоєнні раритети. Він дуже дорожив усім цим багатством, й радів кожній новій придбаній або подарованій книзі, ховав їх у спеціальну книжкову шафу.
З Іваном Макаровичем можна було говорити годинами, неспішно, повагом, про все, що відбувалось у світі, у Києві, в мистецтві, в громадському житті, як ми його розуміли, що де сталось, як пройшли Шевченківські свята 22 травня, кого “тягали”, кого “посадили”, хто і що написав, створив, чим прославив Україну, якого пам‘ятника і хто з видатних українців заслуговує, де його поставити; що творилось у 20-х і 30-х роках, про голодомор, про колишню Українську Академію Мистецтв, де він навчався, про бойчукістів, про спалені й знищені бібліотеки, коли на полицях від усієї класичної української літератури залишилось усього 6 письменників. “А ми ще й до Вашої Лесі Українки доберемось”, – повторював Іван Макарович з гіркотою в голосі почуті ним в довоєнний час погрози. Останнє навіювалось спаленням українського відділу у Бібліотеці АН УРСР (нині ім. В. Вернадського) та відділу-архіву старовинної книги у Георгієвській церкві Видубицького монастиря.
Тепер палить нібито припинили, замість того тихо і мирно душать ту ж українську літературу в країні, омріяній великою людиною, що таки дожила до її Проголошення і перших кроків. А тоді були одні світлі надії…
Він просив мене негайно підремонтувати старенького приймача в його маленькій спальні на другому поверсі… та підключити йому навушники (про вуха в стінах годі й говорити), аби щодня слухати, чим живуть чехи й словаки.Ще під час Празької весни очі Івана Макаровича світились сподіванням, що ось-ось події перекинуться в Україну. Він просив мене негайно підремонтувати старенького приймача в його маленькій спальні на другому поверсі, де стояла й шафа з рідкісними книжками, та підключити йому навушники (про вуха в стінах годі й говорити), аби щодня слухати, чим живуть чехи й словаки. Ловив проміння їх вільних слів і дуже тим радів. І дуже боляче сприйняв танковий рейд на Злату Прагу та іронізував з позиції землячка-секретаря, який злякавшись, аби й Київ не прокинувся, полетів просити свого патрона Л. Брежнєва спасти його від такої халепи.
На жаль, колишня масариковська Прага, що після першої спроби утвердження української державності дала притулок і Олександру Олесю і його сину Олегу Ольжичу, й Олені Телізі й багатьом іншим видатним нашим діячам, сьогодні з погордою відвернулась від Києва, а сам він не усвідомлює чому. Кару ж за тодішню “сусідську” допомогу та підставного русина В. Біляка понесли не її ініціатори, а якраз ті, хто всім серцем чехам співчував.
Слідом за тими подіями надійшла хвиля “запобіжних” переслідувань, під яку попав і Іван Макарович. На початку 70-х років ускладнились його стосунки з керівництвом Спілки художників. Фронтовика, заслуженого діяча мистецтва, видатного скульптора не так просто було звинуватити у націоналізмі – в Ялті, наприклад, стояв пам‘ятник М. Горькому його роботи. Однак “опоненти” діяли за принципом “як не можна, а дуже wholesale nba jerseys хочеться, а ще й підказують, то можна, і навіть треба”. І … забрали у Івана Макаровича обов‘язковий фронтовий партквиток. Тепер це може здатися невеликою втратою, а тоді такий акт міг провіщати значно гірші наслідки. Набули нового загрозливого змісту настирливі пропозиції передати експонати приватної колекції до державних музеїв.
Куточок народного музею Івана Гончара. 1960-ті рр.
Потік відвідувачів унікального Музею Духу України зменшився, але не припинився зовсім. Коло нагляду стиснулось. Іван Макарович зрозумів, що йому треба набратись сили і духу на довгі роки, на десятиліття, щоб пережити часи холодного і мутного застою, які насувались мов льодовик з Москальдинавії. Він почав wholesale mlb jerseys цікавитись гімнастикою і філософією йогів, виробив чіткий розпорядок дня і поставив перед собою велетенську за масштабами задачу – створити якнайповніший мистецько-етнографічний атлас України, де б кожний лист мав конкретну прив‘язку до певного села чи містечка. Таку роботу не міг би виконати й цілий Інститут етнографії, куди IL ЦК ретельно добирав перевірені кадри. А він собі сказав: – “Я зроблю! Сам! Кожен день по листку!”. Так і працював, день у день, роками.
У Івана Макаровича був гарний старий друг і водночас особистий лікар Микола Григорович Кошель, який чудово знав народну медицину й допомагав збороти неминучі хвороби. Окрім того, він добре пам‘ятав київські події 1917-21 років, пережиті замолоду, цікаво розповідав – як він бачив Симона Петлюру, як важко було перебиратися через дніпровські мости під час воєнних дій (його мати жила на лівому березі в районі нинішньої Русанівки), що творили у Києві муравйовці та денікінці. Коли почалася хвиля арештів і нагінок на інтелігенцію, одного сонячного і зовні спокійного недільного дня ми ходили втрьох на Аскольдову могилу, де постояли біля непримітного куща, під яким (виявляється!) були останки молодих студентів героїв Крут і мовчки віддали їм шану. Нині пам‘ятний знак стоїть не на тому місці, його поставили ближче до церкви. А було ще одне місце під асфальтовою доріжкою, яка йде вздовж круч вище стадіону “Динамо” до теперішнього “хомута”. Його показав нам Микола Григорович. І там лежали ті, що полягли колись за Україну. Ось хто надихав Івана Макаровича в тяжку хвилину.
В 1974 році несподівано на роботі від третього інфаркту помер мій батько – Іван Михайлович Петрук, директор Житомирської обласної станції юних техніків, колишній партизан-підпільник. Іван Макарович не знав його особисто, але дуже близько сприйняв моє горе і зробив погруддя для пам‘ятника, який стоїть у Житомирі на Смолянському кладовищі. Довічна йому моя подяка і шана за працю і сердечну доброту.
Від батька лишилась старенька легкова машина, якою ми з Іваном Макаровичем їздили у Головинський кар‘єр вибирати камінь. І що б там не було, а їдучи дорогами через поліські села, він уважно придивлявся до кожного подвір‘я, немов би знаючи, що там щось на нього чекає. І справді, в с. Дівочки в одному з дворів лежала купа керамічних кахлів народного розпису з розібраної печі. З господинею він так швидко зговорився, що я навіть здивувався. І тон його мови, й слова були такі близькі й переконливі для тих, у кого він щось просив для свого музею, що люди здебільшого погоджувались розлучитись зі своїми “скарбами”. І кахлі поїхали в Київ.
Вже коли пам‘ятник був встановлений, ми з Іваном Макаровичем з батьківської домівки у Житомирі з‘їздили в Кодню, де він дуже хотів побувати, на могилу скатованих гайдамаків, “останніх орлів”, за словами Михайла Старицького. Тепер це звичайне село, а колись було значне містечко, з багатьма костелами, руїни яких я ще бачив у дитинстві. Зайшли до церкви початку ХІХ ст., збудованої у класичному стилі з колонадами. Після третього поділу Польщі на цих правобережних землях Імперія для свого утвердження костьоли не руйнувала, як це робили більшовики з храмами, а, насаджуючи православ‘я, масово будувала церкви. Яке ж було здивування і навіть радість Івана Макаровича, коли він побачив на хорах такого “ідеологічного закладу” завойовників народні розписи із зображенням хористів і музик. Подібне художнє вільнодумство взагалі тільки раз було засвідчено іншим випадком, який увійшов в історію храм? українського мистецтва, коли не рахувати музик із Софії Київської.
Пам‘ятна стела з написом “Вічна пам‘ять народним борцям Коліївщини 1768 – 1968” зразу за селом була встановлена під час відзначення двохсотлітнього ювілею визвольного повстання. Пагорб, сходинки і камінь. Довкола дерева. І все.
Повоєнного 1950 року, в семирічному wholesale jerseys віці з своєю бабусею я йшов пішки з її рідного сусіднього села Солотвин до Кодні польовою дорогою і вона мені пошепки казала: “Дивись, он у полі насипані дві могили. Там зверху тільки трохи землі, а то все кістяки. Де земля осиплеться, звідти черепи викочуються. То так поляки розправились з нашими козаками й гайдамаками. Люди кажуть, що інколи, після дощу, ті могили ворушаться й дуже страшно до них підходити”.
Це я розповідав Іванові Макаровичу і в нього сльози бриніли на очах. Він же створив скульптурний проект пам‘ятника Іванові Гонті й Максиму Залізняку для м. Умані. Обидва з гордою осанкою на здиблених конях і в такій позі, що руки їхні з‘єднані, а постаті разом утворюють герб Тризуб. Той макет роками стояв у його майстерні й чекав свого втілення. Але так і не дочекався…
Надворі стояла гнітюча пора маланчукізму, офіційно проголошеної боротьби з “надмірним (!) захопленням козацтвом”, наслідком якої була не тільки втрата надії на встановлення пам‘ятників Героям України, але в кінцевому рахунку й пряме злочинство – розбиття на подвір‘ї у Івана Макаровича погруддя Івану Богуну. Його шляхетний вигляд дуже муляв тим, хто скоса заглядав через паркан. Тривога зростала. Не за себе. Іван Макарович ще на фронті позбувся особистого страху, і тільки стискав зуби сильніше ніж звичайно, а за велику справу, за музей, за свої роботи. Історія більшовизму давала, на жаль, всі підстави для таких побоювань.
Іван Макарович Гончар, заслужений майстер, видатний скульптор, з 60-х і до кінця 80-х років не мав персональної виставки. Плекаючи надії на розширення музею, його добудову, марно стукав у високі двері. Умови ставились жорстокі – віддати всі “експонати” державі, тоді, мовляв, “ми будемо думати”…Одним з улюблених прийомів, яким ?anakkale користувалась комуністична влада, було замовчування. Так, Іван Макарович Гончар, заслужений майстер, видатний скульптор, з 60-х і до кінця 80-х років не мав персональної виставки. Плекаючи надії на розширення музею, його добудову, марно стукав у високі двері. Умови ставились жорстокі – віддати всі “експонати” державі, тоді, мовляв, “ми будемо думати”…
Як він їх збирав, чим вони для нього були (а без них він і жити б не міг), то чиновників від культури не цікавило, та й ціни їх вони не знали. Для вихованих у партшколах службовців, скажімо, колишній народний, не завжди добре збережений, одяг був звичайним дрантям, лахміттям. Лише Іван Макарович знав йому істинну наукову ціну, та як важко часом його добути, а тоді “прочитати”, про що він говорить.
Якось у розмові на тему історії України докиївського періоду зачепились за село на Київщині з дуже промовистою назвою Козаровичі й він загорівся ідеєю поїхати туди, що ми незабаром і здійснили. В одній з хат у сінях побачили старовинну чумарку – одяг, подібний до кавказької бурки, просторий і з каптуром, шитий з повсті, яка добре захищала і від холоду, і від дощу. Зразу виникла розмова про Геродотівських меланхленів, названих так через те, що вони вдягались у чорні плащі. Правда, ця чумарка була не чорною, а темнобрунатною, але дуже сподобалась Івану Макаровичу, і він почав умовляти діда з бабою подарувати її для музею. Але де там, цей раз натрапили на козарський характер. Баба ще погоджувалась, а дід – нізащо, і грошей не схотів брати. Треба було бачити як Іван Макарович за нею шкодував.
Він був прямим спадкоємцем і продовжувачем справи когорти великих українських етнографів ХІХ, початку ХХ століття, М. Максимовича, П. Чубинського, П. Куліша, В. Гнатюка і добре своє покликання усвідомлював. Часто згадував Федора Вовка, посилався на його висновки щодо антропології українців. І скрушно хитав головою, згадуючи сучасних “авторитетів”, які закидали йому, що він, як скульптор, тратить To час на “примітивні картинки” з народного життя.
То вже потім, коли тоталітарна влада випустила пузирі “перебудови” і, нарешті, стала можливою Персональна виставка Івана Макаровича Гончара, він виставив таку кількість робіт, що вистачило б і на трьох скульпторів – цілу галерею. Ні, він ніколи не припиняв ліпити, великі трудящі руки його, пальці навдивовижу були чутливі до глини. Безмежно вдячний йому і за мій скульптурний портрет, зроблений ще в середині 70-х років, який я після тієї виставки зберігаю разом з дорогою пам‘яттю про таку велику людину!
Скільки ж довелось пережити Івану Макаровичу, щоб у переповненому залі Спілки художників на свій 80-річний ювілей почути заслужені слова про “Духовного Гетьмана”, який подвигом свого життя виховав ціле покоління людей, що не втратили віру в свій народ, в Україну, які б випробування їй не випадали.
А який урочистий і справедливий був акт нагородження Івана Макаровича Шевченківською премією! От вже, воістину, хто її своєю працею і духовною мужністю заслужив!
Ще трохи випало йому пожити в новій Незалежній державі, в Україні, сповненій надій і не засмиканій нинішніми володарями “інформаційного простору”, як колись пропагандистами “передового вчення ізму-ізму”. Господь врятував його від цієї болі, але не від підступної хвороби.
Великі люди дають приклад не тільки своїм життям, але й тим, як вони себе поводять, коли Fair надходить неминуче. Востаннє мені довелось бачити Івана Макаровича в лікарні у Феофанії. Перед тим, провідавши його вдома, застав стурбованим, але як завжди стриманим. Лікарі радили лягати в лікарню, а він дуже не хотів покидати своєї оселі. свято Вона була найміцнішою фортецею для його Духу.
З вікна палати у Феофанії виднілись прекрасні у своїй красі вершини соснового лісу. Іван Макарович був понад ними і понад своїм стражданням. Незважаючи на поважний вік – 83 роки, він не виглядав зовсім виснаженим, сонце освітлювало його обличчя. Запрошував привести до нього у Музей студентів Київського університету (зі мною був ще професор О.Г. Наконечний з факультету кібернетики), коли повернеться додому.
Аж ніяк не вірилось, що медицина виявиться безсилою. Тільки коли Іван Макарович пішов на процедури й зачинив двері, сусід по палаті почав швидко махати руками й мурмотіти про тяжкий стан, про кров: – Все, все, все… Не слухав заперечень і злякано замовк, як тільки він повернувся.
Ясні очі, тепла рука.
Іване Макаровичу! Світла і вічна Вам пам‘ять!
Володимир Петрук,
науковий співробітник Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
письменник
var hupso_services_c=new Array(“twitter”,”facebook_like”,”google”);var hupso_twitter_via = “honcharmuseum”;var hupso_counters_lang = “uk_UA”;var hupso_twitter_via=”honcharmuseum”;var hupso_url_c=””;var hupso_title_c=”Музей духу України”;
