Усі незаміжні парубки й дівчата увечері на Покрову 14 жовтня мали змогу пошукати свою долю в Музеї Івана Гончара й там же дізнатися все про традиційні весільні обряди. Лекція сучасної письменниці Марії Чумарної розкривала “код долі в обрядовості українського весілля”, а Юрій Мельничук показував, як вив’язували хустки в різних частинах України.

Відомо, що апогей весіль припадає на Покрову. А вже після неї старости переважно переставали ходити по хатах; самі ж весілля справляли до Михайла, яке відзначають 21 листопада. Тому не дарма співається в народній пісні: “Покровонько-Покровонько покрий мою головоньку, хоч хусткою, хоч онучею, най ся в дівках не мучаю”.

“Дівчата вже з 14 років були повноправними членами дівоцьких громад. Звичайно, вдалий шлюб вважався неабияким щастям. Ще вірилося, якщо безпосередньо на саму Покрову з самого ранку відкрити скриню і рушниками вистелити дорогу аж до порогу й повідкривати всі двері, то обов’язково заходитимуть старости, тільки треба дивитися, щоб двері й ворота хтось випадково не зачинив”, – розповідає науковий співробітник НЦНК “Музей Івана Гончара” Галина Олійник.

Ці вірування побутували переважно на селі. І до того часу дівчата повинні були обов’язково надбати собі рушників. Коли дічина видається заміж, то звичайно плекає надію, щоб доля її була щаслива, тому часто звертається з цим проханням до Богородиці, до Покрови.

Галина Олійник: “У Львівських пісня є така жартівлива пісня: “Ходила по полю, збирала квасолю, полічте дівчата, чи вгадала долю. Ми тобі не скажем, бо не можем знати, кому присягала, то мусиш кохати””.

На саму Покрову до Музею Гончара також приїхав зразково-показовий дитячий колектив “Радуниця” зі Львова, який привіз з собою в’язанку українських пісень, серед них були весільні львівські, галицькі, лемківські. Закінчився їхній виступ гуцульськими весільними обрядовими піснями.

Світлини – Богдан Пошивайло