Це було десь на початку 60-х років, у часи хрущовської “відлиги”. До нас, в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де я тоді працював, навідувався такий собі Іван Лисенко – простий малограмотний робітник-пенсіонер, але завзятий патріот, шанувальник Тараса Шевченка. Він писав скарги в офіційні органи про всілякі наші негаразди, наприклад, про те, що в парку ім. Т.Шевченка дерева обабіч вузької доріжки до пам’ятника затуляють огляд з боку Університету тощо. Згодом до деяких його сигналів таки прислухалися. Пам’ятаю, він хвалився, що вже є вказівка директору кондитерської фабрики налагодити виробництво українських пряників, про що він одержав письмове повідомлення. Він дуже тішився з того: як-не-як, а це вже була хай невелика, але все ж перемога на шляху до нашого національного відродження.

Цей чоловік і привів мене в музей Івана Гончара. Згадую про це тому, що в ті часи свідомі українці були розпорошені й роз’єднані, отже такі люди допомагали їм знайти себе взаємно і сконсолідуватися: на офіційні засоби інформації сподіватися не доводилось. Там я познайомився з колишніми політв’язнями сталінських концтаборів Євгеном та Вірою Чередниченками, художником Степаном Кириченком, артисткою Тетяною Цимбал, а також із багатьма молодими шанувальниками народного мистецтва. І вже тоді я зрозумів, що музей Гончара – це не просто музей, а важливий осередок української культури, який виконує високу місію пробудження і єднання національно-патріотичних сил.

Іван Макарович, незважаючи на свою зайнятість творчою працею, охоче приймав відвідувачів, доручав їм приводити нових людей, особливо ж студентську молодь, і не лише столичну. Поступово розголос про музей Гончара пішов по світу. До нього приходили екскурсанти з різних куточків України і з-за її меж. Деякі ставали його постійними кореспондентами, допомагали поповнювати музей різними старожитностями.

Довкола музею формувалося й ширилося коло ентузіастів народної культури в усіх її проявах. З’явилися й прихильники народних звичаїв та обрядів. Почалося все з новорічних колядок та щедрівок. Колядницькі ватаги з’явилися найперше в консерваторії та університеті, а затим у політехнічному інституті, художньому, медичному тощо. Музей Івана Гончара також став осередком гуртування студентської та робітничої молоді. Усім знайшлася робота: художники виготовляли маски та костюми, інші майстрували колядницькі зірки, ще інші – розучували щедрівки та намічали маршрути для кожної ватаги. Насамперед відвідували відомих шанованих людей, які прихильно ставилися до народних звичаїв; але при цьому не обминали й людних місць – вокзалів, універмагів, гастрономів тощо. Іван Макарович Гончара охоче допомагав реквізитом із свого гардеробу, дбаючи про те, щоб усі були одягнені відповідно до традицій того чи іншого регіону України.

Уявімо собі таку картину: у переповненому залі чекання на вокзалі куняють похнюплені пасажири, змушені зустрічати Новий рік у дорозі, далеко від рідної домівки. Аж тут з’являється весела, святково прибрана ватага щедрівників із самосвітною зіркою, Маланкою, Козою, Ведмедем, Чортом тощо, і під склепінням залу дзвенять величальні урочисті пісні, нагадуючи людям, що wholesale mlb jerseys Новий рік іде, нову радість і надії всім несе, не обминаючи жодного дому. Прекрасний звичай! Слава про його відродження в Києві почала розходитись по усіх усюдах – аж туди, wholesale nba jerseys де це все вже геть затерлося й позабувалося.

1 січня 1972 року колядки в Києві біля центральної міської ялинки брутально розігнала міліція.

Але ж у Москві такого й не знали, та й по всій Росії також. Тож не дивно, що поборники “новой исторической общности – советского народа” не могли того довго терпіти. Почалися переслідування найбільш активних організаторів та учасників цього руху, не виключаючи й самого Гончара; і на довершення – 1 січня 1972 року колядки в Києві біля центральної міської ялинки брутально розігнала міліція.

Не раз доводилось мені зустрічати Новий рік у самому музеї Івана Гончара. То були незабутні часи!.. Vá? У напівтемряві, при свічках, зі стін помешкання дивляться на тебе з портретів та ікон українські гетьмани й воїни з булавами, перначами й піками в руках, і ніби запитують з докором: а чи є ще козацтво на Україні? А поряд красуються старі пістолі, шаблі та мушкети, люльки, порохівниці на стелажах, а ще старовинні полив’яні куманці, писанки, фотографії наших предків у народних строях… Це все оживало, як у казці, і мимоволі Checklist примушувало замислюватись: а хто ж ми є, де наше коріння, і чому так сталося, що ми відмежовані від свого минулого, немов обікрадені?

А люди ж до музею приходили різні, інколи й незнайомі між собою, і на це також треба було зважати. Пам’ятаю, на одній із таких зустрічей, за святковим столом артистка Тетяна Цимбал узяла слово і мовила приблизно таке: “Ми всі любимо наш народ і його мистецтво, але водночас ми є радянські патріоти, і тут немає жодної суперечності, як дехто може подумати, і це я вам щиро кажу, як комуністка. Гадаю, що й Іван Макарович мене підтримає”. Усі насторожилися й ніяково понахилялися, бо ж добре розуміли, що це сказано задля перестраховки, з уваги на можливі сторонні вуха.

Аж тут обізвалася Вірка Данилейчиха (перша дружина відомого журналіста й мистецтвознавця Володимира Данилейка): “Шановні товариші! Давайте вип’ємо за велику хімію!” У відповідь вибухнув загальний регіт і всю напругу як рукою зняло. (Нещодавно перед тим якраз проводилася чергова політична кампанія, спрямована на підтримку “великої хімії”.)

А підстави для настороженості й пильності справді були: крім так званих сексотів (таємних агентів КДБ) траплялися й нерозумні щирі патріоти (особливо серед молоді), охочі погаласувати й продемонструвати свій патріотизм де треба й де не треба. (Пізніше ми з цим не раз стикалися і в хорі “Гомін”.)

Поступово в середовищі ентузіастів народної культури визріла думка про те, що треба рухатися далі і братися за відродження веснянок, свята Купала та інших народних звичаїв.

Cталося так, що cheap nba jerseys 1968 року мене звільнили з роботи в Інституті МФЕ  (головно, за підпис колективного листа до ЦК КПРС з приводу закритих Гончара судилищ над інакодумцями). Але ж я за фахом музикознавець-фольклорист, багато років їздив по селах, збирав пісні, видавав збірники, наукові праці. Цілком розпрощатися з цим я не міг, і коли у мене з’явився вільний час, я від теорії мимоволі перейшов до практики. Навесні 1969 року, якраз на Великдень, зібралися ми на схилі Дніпра, неподалік від садиби Івана Гончара, і почали розучувати веснянки – насамперед, ті, що я їх призбирав у фольклорних експедиціях. Пам’ятаю, серед учасників нашого зібрання m?ssing були тоді ще молоді студійці Народного хору, а нині відомі артисти Ніна Матвієнко, haul Раїса Решетняк, Олесь Харченко та інші. Досвіду у Friday нас не було, і на початку це виглядало досить скромно, але вже на травневі свята ми зійшлися до садиби Івана Макаровича, він допоміг нам гарно вбратися, і ми рушили з піснями в Першотравневий парк, де влаштували імпровізовані веснянки. А потім повторили їх і на День Перемоги.

Отже, початок було зроблено, і ми вирішили цю справу продовжувати. Відтоді ми вже стали систематично збиратися двічі на тиждень на репетиції і готуватися до Купала. Облюбували зручний майданчик на схилах біля Лаври, назвавши його Співочим полем (це якраз поблизу нинішнього Співочого поля), змайстрували лавки “методом народної будови”, і робота закипіла.

Так народився хор “Гомін” – просто неба на землі, без дозволу і благословення влади, за ініціативою самих учасників. На якусь допомогу з боку офіційних установ годі було й сподіватися, а тим більше мені – не хормейстеру за фахом, та ще й звільненому з роботи за “націоналізм”. Навпаки, доводилося увесь час cheap nfl jerseys остерігатися, щоб нас не розігнали… Так воно згодом і сталося в 1971 році, але то вже окрема розмова.

Іван Макарович Гончар – наш ідейний натхненник – завжди був присутній на наших фольклорних святах – чи то на схилах Дніпра, чи то на Трухановому острові та в Гідропарку. І не тільки на наших – він, на відміну від багатьох своїх колег, не обминав увагою і народні свята та ярмарки на терені Музею народної архітектури та побуту. Бо він жив і дихав народним мистецтвом і спілкуванням з його носіями. Можна було лише позаздрити цій людині – немолодій літами, але вічно молодій душею.

У нас є чимало талановитих людей, які люблять народне мистецтво і знають йому ціну. Але Іван Гончар один. Мимоволі замислюєшся: а що ж саме відрізняє його серед інших? І приходиш до висновку: це виняткова цілеспрямованість і самовіддача. Гарних починань і декларацій у нас ніколи не бракувало, а от здійснити й довести їх до кінця дано далеко не всім, а лише одержимим. Саме таким і був Іван Гончар: поставивши перед собою високу мету, він усе життя послідовно і невідступно йшов до неї, не зупиняючись перед жодними перешкодами, які ставали на його тернистому шляху.

Його фанатична духу віра в свій народ і його культуру передавалась і всім нам. Беручи участь у наших фольклорних святах, він як етнограф найбільше переживав за народне вбрання, дбаючи про його достовірність. Тут він твердо стояв на консервативних позиціях. Ми, ясна річ, прислухалися до його порад, але умови великого міста не дозволяли виконувати їх повністю, до того ж не всі елементи традиційного сільського вбрання відповідають смакам сучасної молоді, навіть патріотично настроєної. Зокрема, у теплу літню пору приступна всім легка вишивана блузка чи сорочка вже надає святкового вигляду молодим дівчатам і хлопцям – і це якраз те, що завжди є і буде з нами незалежно від примх моди.

Найважливішим для нас є те, що започатковані за участю Івана Гончара народні календарні свята в Києві живуть і нині, і ми певні, що будуть жити й далі, як і створений ним музей, що носить тепер його славне ім’я.

Леопольд Ященко,
керівник етнографічного хору “Гомін”,
кандидат мистецтвознавства,
лауреат Державної премії ім.Т.Шевченка