30-31 травня 2015 року у приміщенні та на території Музею Івана Гончара відбудеться відкритий збір кобзарів “Кобзарська Трійця – 2015” – замість однойменного щорічного фестивалю.

Від організаторів:

Наш цьогорічний захід є продовженням у дещо зміненому форматі попередніх фестивалів з такою ж назвою. Вважаємо, війна – не найкращий час для проведення фестивалів та інших розважальних заходів. Цим ми будемо займатися після перемоги над ворогом. Сьогодні ж усі зусилля ми повинні спрямувати для досягнення цієї перемоги.

Разом з тим, це не знімає з нас відповідальності за пізнання українцями власної культури у тому вигляді, в якому вона є правдивою і справжньою, і насамперед це стосується дітей та молоді. Адже ми розуміємо, що найголовніша боротьба за Україну відбувається на культурному фронті. Тому основними напрямками нашої діяльності й надалі будуть не лише наукова робота, а й практичне відтворення та виготовлення традиційних кобзарських інструментів (старосвітська бандура, кобза, торбан, ліра, гусла), а також виконання на них традиційного кобзарського репертуару (думи, канти, псальми, історичні, козацькі, чумацькі пісні, танці та ін.). Вважаємо, що діючи таким чином, ми будемо сприяти продовженню традиції національної культури, основи якої закладені в нас на генетичному, ментальному рівні.

Історична довідка

В українській культурі з давніх-давен природньо співіснували кобзарство (духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя) і бандурництво (світське музикування, поширене серед інтелігенції та селян). У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті були кобзи. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано і все менше козаків та старшини грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності.

Надзвичайно високим був моральний авторитет цих мандрівних філософів-митців. Кобзарем міг стати далеко не кожен. Хлопці обирали собі вчителя і від нього протягом 3-4 років навчалися грати й співати, опановували цехові звичаї. Отримавши “визвілку” (склавши своєрідний іспит), молоді кобзарі вступали до братства. Кожне братство гуртувалося довкола однієї з церков повіту і мало свою цехову корогву. Кобзарі мали свою таємну – “лебійську” – мову, таємні пісні, танець і власне бойове мистецтво.

Після революції 1905 року, з подихом волі бандура вийшла за межі кобзарських братств. Як і за княжих та козацьких часів, вона знову ставала одним з основних елементів національної культури.

У 1920-30-х роках наново писалася історія України, створювалася “українська радянська” культура. У тоталітарному суспільстві вияви свободи не просто обмежувалися — їх знищували і стирали з людської пам’яті. Кобзарство, що традиційно було покликане формувати громадську свідомість та спонукати людей до захисту своїх прав, та ще й наскрізь християнське, заважало новій владі. Кобзарям було заборонено подорожувати. Співати можна було лише зі сцен у час, призначений владними органами. Звісно, все це похитнуло серед селян моральний авторитет співців, як людей Божих, вільних. З репертуару бандуристів було вилучено псалми та багато дум. Порожнини заповнено витворами радянських композиторів та революційними піснями. Після трагічного “з’їзду” в Харкові 1934 року, після якого зникли біля 200 кобзарів, традиція занепала. Повоєнна бандура поєднувалася з традиційною хіба що назвою. Було змінено гармонійно-ладову структуру, звучання, розмір і вагу, репертуар. Головна мета кобзарства — доносити розуміння історії, будити волю, вселяти віру — відійшли на другий план, а наперед вийшло академічне виконавство. Повністю замовчувалися торбан, колісна ліра та інші українські інструменти. Стиралися з пам’яті моральні засади і світогляд кобзарських об’єднань. Внаслідок тривалого втручання авторитарної влади мало не втратилося розуміння вартості й суті традиції.

Але кобзарська традиція, не зважаючи ні на що, таки дійшла до наших днів – завдяки зусиллям Лесі Українки, Климента Квітки, Філарета Колесси та художника й бандуриста Георгія Ткаченка (1898–1993). Він перейняв її ще юнаком від одного з кращих тогочасних кобзарів – Петра Древченка, і в 1970-х роках став засновником Київського кобзарського цеху. Його учні опанували співогру і світоглядно-філософські надбання кобзарства і передавали їх молоді. Протягом тривалого часу кобзарське об’єднання існувало в підпіллі.

Нині цехові братчики мандрують Україною, співають і влаштовують виставки традиційних музичних інструментів. І, звичайно ж, реконструюють музичні інструменти за старовинними зразками – бандури, кобзи, колісні ліри, гусла, торбани і гудки. У репертуарі цехових співців – думи, псальми, канти, історичні, козацькі, чумацькі, побутові та жартівливі пісні, балади, народні танці.

Місце проведення:

Приміщення та подвір’я Національного Центру Народної Культури “Музей Івана Гончара” (вул. Лаврська, 19)

Мета:

• сприяння подальшому відродженню та популяризації традиційного кобзарського мистецтва, залучення молоді до справи
• привернення уваги громадськості, зокрема молоді до національних традицій, культурно-історичних надбань українського народу

Програма Збору:

• Ознайомлення з технікою виготовлення музичних інструментів
• Кобзарювання
• Концерти кобзарів, бандуристів і лірників
• Презентація книги: Михайло Хай. Микола Будник і кобзарство. – Львів: Астролябія, 2015.
• Науковий дискурс на тему: “Особливості ручного та машинного майстрування при виготовленні кобзарських музичних інструментів”. Доповідач: Назар Божинський
• Відкриття виставки “Життя мамаївської кобзи”.
• Показ фільмів, відеороликів та інтерв’ю на тему історії та сьогодення кобзарської традиції
• Виставка наукових здобутків, фото й друкованих видань про українське кобзарство
• Виставка та продаж тематичної літератури, відео- та аудіо продукції

РОЗКЛАД РОБОТИ:
 
Cубота, 30 травня 2015 р.

 
Неділя, 31 травня 2015 р.

За детальнішою інформацією та з пропозиціями звертайтесь:

• Микола Товкайло: (097) 432-27-12
• Іван Кушнір: (067) 964-30-42
• Катерина Міщенко: (097) 336-22-50