Гончар Іван Макарович (14 (27).01.1911, с. Лип’янка Чигиринського пов. Черкас. губ., нині Шполян. р-ну Черкас. обл. – 18.06.1993, Київ).

Батько Петра Гончара, дід Андрія Гончара. Скульптор, живописець, графік, етнограф, збирач українського народного мистецтва та предметів побуту.

Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960); Нар. художник України (1991). Член Київської організації Спілки художників України; очолював секцію скульптури (1956); член Художнього фонду СРСР (1956).

Освіта: закін. Київ. худож.-індустр. профшколу за спеціальністю скульптор-декоратор (викл. К.Єлева, В.Климов, 1930); Київський ін-т агрохімії та грунтознавства (1936).

Держ. премія УРСР ім. Т.Шевченка (1991).

Працював у київських скульптурно-монументальних майстернях (1936-1939).

Г. – офіцер-зв’язківець, командир взводу, нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеня та медалями (1941–1945).

Вивчав етнографію і нар. мистецтво, подорожував по Україні; створив приватний музей (з 1957), який у 1993 р. (по смерті Г.) став державним (з 1999 – Український центр народної культури “Музей Івана Гончара”); у своєму музеї популяризував українське народне мистецтво і культуру, за що зазнав переслідувань і був виключений із мистецького життя (1971–1985).

Г. є одним із ініціаторів створення Товариства охорони пам’яток (1966).

Про Г. знято фільм “Соната по художника” (1966, Укркінохроніка, реж. В. Шкурін).

Учасник Всесоюзних і Республіканських художніх виставок з 1949 р.

Персональні: “Скульптура, живопис, графіка І. Гончара” (Сп. худ. УРСР, Київ, 1987); “Архітектурні пам’ятки України в малюнках Гончара І. М.” (Товариство охорони пам’яток, 1992); “Краса, обпалена війною” (Музей Великої Вітчизняної війни, 1992–1994).

Твори зберігаються: Національний музей Тараса Шевченка (“Тарас-водоноша”, 1938; “Леся Українка” 1957); Львівська галерея мистецтв (“Портрет Олеся Гончара”, 1949); Національний художній музей України (“Портрет В.Сосюри”, 1947; “Максим Горький”, 1951); Державна Третьяковська галерея (Росія, Москва) (“Молодий Тарас Шевченко”, 1949); Національний історико-етнографічний заповідник “Переяслав” (“Григорій Сковорода”, 1956); Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України (“Борис Гмиря”, 1956-1960); Сумський краєзнавчий музей (“Устим Кармелюк”, 1963); Національний музей історії України (стела “Ватажки Коліївщини”, 1967); Полтавський літературно-меморіальний музей І.Котляревського (“Іван Котляревський”, 1969); Дніпропетровський художній музей (“Стояла я і слухала весну…”, 1971).

Пам’ятники: Максиму Горькому (1956, м. Ялта); Катерині Білокур (1967, с. Богданівка Яготин. р-ну Київ. обл.); Івану Ґонті (1971, с. Ґонтівка Могилів-Поділ. р-ну Вінницької обл.); Григорію Сковороді (1968, м. Переяслав-Хмельницький Київ обл.); Тарасові Шевченку (1964, с. Шешори Косів. р-ну Івано-Фр. обл.); І. Франку (1970, с. Копичинці Гусятин. р-ну Терноп. обл); С. Васильченку (1975, м. Ічня Черніг. обл.); Тарасові Шевченку (1963, м. Яготин Київ. обл.; с. Лип’янка Черк. обл.); барельєф “Переяславська Рада” (1953–1954, Переяславське шосе);  Степанові Руданському (1967, с. Хомутинці Вінницької обл.).

Композиції: “Рідний край” (1961)*; “Тарас Шевченко з сестрою” (1963)*; “Спогади” (1962)*; “Тарас Шевченко-художник” (1961, місцезнах. невідоме); “Ґонта перед стратою” (1965)*; “Вишивальниця” (1968)*; “Хлібороб” (1972)*; “С. Наливайко” (1967)*.

Портрети: Андрія Малишка (1949)*; Платона Майбороди (1957)*; Михайла Старицького (1965)*; Петра Гончара (1966)*; Кирила Стеценка (1966)*; Автопортрет (1968); Ніни Матвієко (1969); Кобзаря Євгена Адамцевича (1971); К. Корольова  (1977); Леся Курбаса (1987)*; Тараса Шевченка кін. 1860 р. (1950)*; Івана Франка (1967)*; Богдана Хмельницького (1983).

Дрібна пластика: “Дід-пасічник” (1965)*; “Стареча дума” (1969)*; “Парубок” (1972)*; “Бандурист”; “Лірник” (обидва поч. 1960-х)*; “Бабуся з Полтавщини” (1976)*;  “Мати” (1971)*; “Дівчина у свиті та хустці” (1964)*.

Творчу манеру Гончара характеризує м’яке ліплення з тонким моделюванням, яке збагачує форму світлотінню, створює враження пульсування життя.

Живопис: “Мукачівський монастир” (1958)*; “Жито квітує” (1958)*; “Весна над Сулою” (1958)*; “Замок у Летичеві” (1958)*; “Веснянки” (1973)*; “Весілля на Черкащині” (1974)*; “Дума про Тараса” (1978)*.

Графіка: три серії малюнків (кожна бл. 70-ти аркушів), об’єднаних у альбоми (“Історичні краєвиди та архітектурні пам’ятки України”*; “Українські типи і народне вбрання”*; “Українське вишиття і ткацтво”*) під загальною назвою “Мальовнича Україна” (1960–1980).
Дві серії рисунків і начерків, зроблених під час перебування на фронті: “Дорогами війни”*; “Солдати мого взводу” (обидві 1942–1945)*.

* – роботи, які зберігаються в УЦНК “Музей Івана Гончара”.

Джерела:

1. Гончар Іван. Альбом. Авт. вступ. статті та упорядник Богданович Г. – К., 1971.
2. Гончар Іван. Каталог виставки творів. Авт. вступ. статті та упорядник Іванченко Ю. – К., 1987.
3. Поклад Н. Іван Гончар: “Я ніколи не думав про славу…” // Київ. – 1988. – №5.
4. Качкан В. Ключі до скарбів // Жовтень. – 1989. – №1; Українські народні типажі в малюнках Івана Гончара. Листівки. Автор і упорядник Підгора В. – Вип. І, ІІ. – К., 1990.
6. Коцюк В. Дорога пам’яті. – К., 2000.
7. Онищенко В. Україна пам’ятає свого сина // Образотворче мистецтво. – 2003. – №3.
8. Бенфугаль Т., Дубиківська Л. Мужній лицар України (до 90-річчя від дня народження І.М.Гончара) // Мистецькі обрії 2001–2002. Альманах. Науково-теоретичні праці та публіцистика. – К., 2003.

Наталя Павленко,
старший науковий співробітник НЦНК “Музей Івана Гончара”