Провідний редактор Вінницького обласного центру культурних досліджень Наталія Сентемон розмірковує про перспективи збереження та розвитку традиційної культури. З такою темою дослідниця виступила 21 жовтня в НЦНК “Музей Івана Гончара” на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Традиційна культура України ХХІ століття як складова культурної політики: сучасний стан, загрози, перспективи».

Подаємо розшифрований майже весь півгодинний виступ Наталії Сентемон. А кому довго читати, можна послухати на програвачі нижче 😉

[soundcloud id=’291142094′ artwork=’false’ playerType=’html5′]

Національна культура

Культура створена соціумом для його збереження і гармонізації. Що таке національна культура (в даному випадку, українська)? Вона створена нашим народом (як би він раніше не називався) для того, щоб цей народ зберегти і для того, щоб він гармонійно почувався в тому середовищі, де він розташований.

Найпростіше визначення культури – сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії, історично набутий набір правил всередині соціуму для його збереження та гармонізації.

Тобто національна культура дорівнює збереження нації, народу і, як наслідок, збереження держави. Тому що будь-яка нація хоче мати свою державу, це звичайне прагнення.

Як зберігалася наша національна культура в ті періоди, коли Україна не мала держави й була розділена на різні імперські країни? Вона зберігалася, дякуючи національній культурі в широкому сенсі – це і мова, і звичаї, і цінності, і музика, і мистецтво. Дякуючи саме національній культурі, українці себе ототожнювали самі з собою, розуміли свою відмінність від інших народів. Більше того, вони зберегли розуміння і бажання мати незалежну країну. Як Іван Дзюба казав, культура є виявом сукупної дії нації і в цьому сенсі вона старша і суверенніша за державу.

З культури може постати держава, зі штучно створеної держави не може постати національна культура.

Сьогодні у нашій національній культурі паралельно відбуваються різні тенденції: з одного боку, це процес глобалізації, в який Україна потрапляє, з іншого боку, внутрішній процес децентралізації. У нас йде війна, у нас йде змішування цінностей – в такому середовищі ми хочемо рятувати національну культуру.

Наталія Сентемон, провідний редактор Вінницького обласного центру культурних досліджень

Самоідентифікація

Зупинімось на питанні ідентифікації – це потреба людини себе з чимось ототожнити та ідентифікувати. Це науковий термін, який використовується в багатьох науках, але я б хотіла подивитися на нього з точки зору психології. Починаючи з Фрейда, Фрома і закінчуючи сьогоднішніми науковцями, доведено, що ідентифікація особистості є базовою потребою, тобто тією потребою, без якої людська особа формуватися не буде. Ми всі соціальні: якщо людина при народженні не отримає соціуму з його схемою, системою, цінностями, вона як особистість не сформується. Тобто при народженні людина потрапляє у якийсь світ і починає себе з ним ідентифікувати; з чим вона себе зідентифікує, те підсвідоме вона потім несе все життя.

У нас питання ідентифікації складне, наслідки ми сьогодні бачимо: і Крим, і Схід, і будь-де у нас є ці проблеми. Це першочергове загальнодержавне питання, оскільки збереження національної культури – це прямий шлях до безпеки держави.

Нещодавно була конференція ЮНЕСКО по культурі в Мексиці, то там культура офіційно прирівняна до державної безпеки, це затверджено і ні для кого не є секретом. Мені здається, що тільки наші можновладці цього не знають і навмисне роблять по-іншому, тому маємо такі проблеми.

Процес глобалізації розмиває національні кордони, розмиває саме оцю національну ідентифікацію людини. Коли руйнуються оці загальні традиційні схеми, не можна сказати, що людина стає просто людиною всесвіту, космополітом. Людина всеодно за психологією повинна себе ідентифікувати з якоюсь групою. З якою групою буде себе ідентифікувати людина, яка втратила національні орієнтири? З тою, яку запропонують і яка буде найлегше доступна, найбільше буде її поряд – в нашому випадку це масова культура.

Якщо людина себе ідентифікує з образами і кліше масової культури, то які вона ухвалюватиме рішення в кризові моменти, коли постане питання, хто ти є? Так як в нас, українців ці питання поставали раніше не раз і ось вже в новітній історії – Майдан, Крим, Схід. Ось відповідь на питання, що буде робити людина вихована в масовій культурі.

Більше того, процес глобалізації ще не закінчений. Він має звичайно свої деякі переваги. Не можна зробити кінцевих висновків, який це матиме вплив на культури. Але вже сьогодні психологи кажуть, що у людей, які асоціюють себе з масовою культурою, ідентифікація формується дуже мінлива, одноденна, як і ті образи, з якими вони себе ідентифікують. Як наслідок, ці люди мають великі проблеми з самосприйняттям, із своєю самоідентифікацією.

Радує те, що кожна дія породжує свою протидію. Разом з процесом руйнування кордонів і національних традицій, ми бачимо, що багато країн і людей намагаються саме в цей час традиції зберегти. Я не знаю, чи це просинаються гени чи просто такий закон всесвіту, що от здавалося б вже нічого немає, а воно тут раз і відроджується.

Фото Інни Єрмакови з фб-сторінки Наталії Сентемон

Відродження ремесел на Вінниччині

У нас на Вінниччині точно за цим законом відроджувалося писанкарство. У 80-90-ті роки на всю область нами було знайдено лише дві жінки – дві бабусі в одному районі, які писали традиційну писанку. У них перейняли вміння дві майстрині (одна з них моя мама), які відроджували писанкарство всієї області. На сьогодні єдиний вид мистецтва, за який Вінниччина не переживає, це писанкарство. Воно поширене, відоме, у нас дуже багато майстрів. На Великдень всі школи пишуть писанки. Я не буду казати, що всі розбираються і знаються на символіці, але в принципі ніхто за писанкарство не переживає.

Так само основна техніка вишивки Східного Поділля – низь – у нас практично зникала. Кілька років тому ми це зрозуміли, взялися за голову: що робити, хто ж покаже. На всю область було дві людина, які володіли цією технікою, але вони нею не вишивали: теоретично знали і могли показати, але самі нічого не створювали. І ось приїжджають дві людини – подружжя Інна та Андрій Єрмакови з Луганська. Вони не мали бази, але мали велике бажання – і почали відроджувати саме подільську вишивку у нас, на Вінниччині: безкоштовно вели гуртки. Мене вони також навчили вишивати.

За два роки і чотири місяці більше 300 жінок пройшло ці курси: не всі, правда, вишивають, але всі знаються на цій техніці.

Децентралізація громадянського суспільства

Є два чинники, які можуть зберігати національну культуру – це держава і суспільство, в ідеалі вони повинні співпрацювати. На жаль, у нас не завжди так виходить, але будемо сподіватися, що чим далі, тим більше суспільство буде змушувати державу робити те, що нам потрібно.

Громадянське суспільство – це ті люди, які беруть на себе відповідальність за будь-які події в країні і в тій галузі, якою вони займаються.

Ми ж всі розуміємо, що на сьогодні національна культура (зокрема, мистецтво) не може бути поширена, як це було 200 років тому. Не буде в кожній хаті, на жаль, стояти верстат, не буде кожна мама дитині вишивати. Але сьогодні є інший вихід. Сьогодні про майстриню, яка щось вміє, опанувала традиційний вид мистецтва і має доступ до інтернету – можуть знати. І будь-хто бажаючий має можливість долучитися. Якщо раніше треба було жити в одному селі на сусідній вулиці, щоб традицію перейняти, то сьогодні у нас є можливість вчитися вмінням навіть з іншої країни – це той чинник, який є хорошим в глобалізації.

Сьогодні ми впевнені, що маючи хоча б кількох майстрів з того чи іншого ремесла, ми можемо цей вид мистецтва зберегти, показати дітям і передати цю традицію.

Європейська культура

Поняття європейської культури для мене чітко не визначене, не зрозуміле, тому що саме поняття європейськості досить розмите. В кожній країні своя національна культура.

Я не знаю, як у ваших містах, а в нас, у Вінниці є велика проблема з цим. У нас будь-які заходи і свята робляться в європейському стилі. Що це означає? Я вам скажу: там буде що завгодно, крім традиційної національної культури. Мені шкода, що люди, які до цього не дотичні, далекі, навіть не розуміють, від чого відмовляються. Я думаю, ви це бачили, коли масова культура хоче якось підіграти етнології чи етнографії і долучає якісь елементи, то виходить щось дуже смішне, негарне, кітч і не зрозуміло що. Тому що національна культура не може існувати просто відірваною картинкою, в наповненні має бути багато змісту і смислу. Тож коли пробують це робити, то мені здається, що краще б не пробували, до спеціалістів ніхто не звертається – і це все називається європейською культурою.

Закордонний досвід

Хоча мій досвід спілкування з культурою Польщі і Литви говорить зовсім про інше. Те, як себе любить і береже Польща, практично нічого не маючи, я думаю, всі, хто з поляками спілкувався чи там був, знає. Їхній стан культури і ставлення їхньої держави до культури викликав у нас просто сльози і заздрощі. Я думаю, це з покоління в покоління передавалося, неможливо враз змусити себе поважати.

Так само ми недавно були в Литві і спілкувалися з представниками їхнього міністерства культури – така повага до себе, така любов, вони бережуть не просто свою культуру, а кожну локальну особливість. Литва має державні програми по відтворенню, наприклад, національного костюма. Більш того, вона має професійних фахівців, які будуть слідкувати, щоб ви сировину для нитки того пояса виростили, випряли, вимочили, щоб все це було зроблене в традиції, щоб ткання міліметр в міліметр… Якщо ви все так зробите, тоді вам скажуть: так, ви відтворили, ви молодці – і вам оплатять цей процес.

В Литві вважається дуже важливим, щоб кожна людина мала доступ до культурної одиниці, не залежно від статку й від того, де вона проживає. Тобто якщо людина живе в селі і хоче послухати оперу у Вільнюсі, вона має право звернутися у їхні культурні організації й вони зобов’язані їй купити квиток і організувати доставку транспорту. Яка повага до людей і їхньої можливості отримати рівні права!

Про сільські клуби

Коли у нас починається процес децентралізації, ми стикаємося з головною проблемою, що наші люди своїх прав не знають і часто знати не хочуть. Коли приїжджаєш в села і починаєш розказувати, що ваш клуб такий обідраний, це залежить від вашої влади і ви можете самі її переобрати, що це залежить від вашого керівника клубу і не ми його вам назначаємо, а ви, то частіше за все люди просто мовчать.

Громадянське суспільство, ну, не буду казати, що не сформоване, але тут роботи ще дуже багато. Більше того, хотілося б, щоб в Україні громадянське суспільство просиналося не разово до якихось акцій, а щоб вони розуміли, що це така дуже велика дистанція, на якій потрібно працювати і не день і не два, а набагато довше.

Фото Юлії Власюк з фб-сторінки Наталії Сентемон

Що робити? Практичні рекомендації

Потрібно створити сучасну законодавчу базу для культури: було б доречно, якби були розроблені окремі закони на різні види діяльності. Наприклад, щоб був закон про клубну діяльність, тому що клуби практично ніяк законодавчо не регламентуються. Вони весь час якісь підвішені і трохи забуті.

Закон про охорону і збереження національної спадщини, закон про етнокультуру, закон про музеї, закон про театри, тому що в одному загальному законі про культуру дуже тяжко виписати всі особливості, які мають різні заклади культури.

Досі не розроблений закон про меценацтво, тобто навіть хто хоче допомогти, йому немає як.

Немає стратегії розвитку культури – це означає, що у тих, хто це пишуть, немає в голові бачення, що це, для чого і які наслідки з цього мають бути.

Мені б хотілося, щоб працівники зі сфери культури брали участь в розробленні законів. Коли це абстрактно хтось десь пише, а потім нам це передають, не є правильним.

Я вважаю, що в нашому законодавстві, який стосується децентралізації, повинно бути окремим пунктом виписано, що кожна новостворена громада зобов’язана утримувати заклад культури.

Фінансування

Потрібно створити таке правове поле, щоб заклади культури могли фінансуватися з різних джерел, особливо коли відбувається процес децентралізації. Тому що, якщо громада не може утримувати цей заклад культури, вони мають право попросити допомоги в області, але якщо немає можливості навіть в такому випадку, то можуть бути меценати, гранти і будь-які фонди.

Хочу заперечити такій думці, що культура має бути самоокупна, бо всі навколо на себе заробляють. Там де я була і з ким спілкувалася – ніде культура не самоокупна, ніде вона сама на себе не заробляє. В більшості варіантів 20 відсотків це те, що заклади культури заробляють самі на себе, при цьому вони мають право на платні послуги (Наш центр, наприклад, такого права не має. Ми випускаємо багато літератури, але не маємо права її продавати). Отже, 20 відсотків установа заробляє сама на себе, інше платить громада, платять фонди, платить країна – так утримуються заклади культури в західних країнах.

Також повинні існувати державні програми, фонди, які будуть фінансувати найцікавіші проекти в галузі культури.

Ми їздимо на закордонні фестивалі, знайомимося з колективами, які часом кажуть, запросіть нас до себе. Ми кажемо, це трохи не в наших силах і не від нас залежить. А вони кажуть, то напишіть проект. Тобто у них це елементарно, 99 відсотків їхніх задумок виконуються і реалізуються – вони пишуть проект і під нього видаються кошти. Було б добре, щоб і ми могли так реалізувати всі свої задуми і проекти. Звичайно, заклади культури зобов’язані фінансово звітувати перед своїми громадами, тоді у цієї громади буде мотивація ці заклади культури утримувати і вірити керівникам.

Навчання в центрах культури повинно бути безкоштовним, тому що за це повинна переживати держава. І не може бути так, щоб вчилися тільки ті, в кого є кошти, коли це стосується безпеки держави. Це повністю неправильний підхід.

Фото Інни Єрмакови з фб-сторінки Наталії Сентемон

Брак поінформованості

Ми постійно стикаємося з проблемою, що люди погано поінформовані. Скільки вже наш центр цим займається, скільки ми проводимо конференцій і виїзних, і по районах і по селах, але загальна маса людей має дуже мало інформації і про культуру і про права, і про закони.

Майже завжди село несло культуру в місто: коли люди виїжджали, вони несли культуру з собою і місто це переймало. Сьогодні, на жаль, ситуація така (у всякому випадку в більшості сіл нашої Вінниччини), що ми-місто несемо культуру в села. Сьогодні наш обов’язок віддати цей борг, тому що ми знаємо більше, ми розуміємо більше і ми стикаємося з втратою традицій: ми бачимо ці жахливі костюми з аплікаціями, ми бачимо цей репертуар… Сьогодні наш обов’язок їм нагадати, з чого вони вийшли. Це я кажу до того, що треба інформацію доносити до людей.

Враховуючи те, що наш інформаційний простір в принципі окупований (це теж велике питання до держави), сподіватися, що люди отримають цю інформацію по телебаченню, по загальнонаціональним каналам чи ще десь, нам не приходиться, тому це питання до нас, культурних працівників.

Коли наша організація приїхала у вінницькі села в східноподільських традиційних костюмах, до нас підходили люди і питали: ви звідки? ви з Румунії? хто ви? що це у вас за одяг? а чому він чорний?. Це ми поїхали в ті села, звідки оці костюми походять. І це наша Вінниччина, яка все-таки по праву славиться збереженням традицій. Це я кажу до теми, хто кому сьогодні повинен допомагати.

Розшифрувала запис Катерина Качур, НЦНК “Музей Івана Гончара”