З Єгором Хомичем Мовчаном я познайомився за кілька років до його смерті, відразу після того, як він переїхав із Великої Писарівки на Сумщині й поселився в будинку ветеранів сцени, на мальовничій околиці Києва в Пущі-Водиці. Між нами швидко встановились дружні взаємини. Ми були людьми однакового віку (народилися в одному році і навіть в одному місяці), виросли в селах, розташованих в однакових географічних умовах, добре знали Харків, з яким у нас було пов’язано багато спогадів.

Хоч замолоду ми не були знайомі, але в Харкові нам довелося не раз бачити одних і тих же народних співців-кобзарів, які тоді найчастіше зупинялися на Університетській вулиці − поміж Рибним ринком і Бурсацьким спуском (біля колишнього Покровського монастиря, де в XVIII віці був відомий Харківський колегіум, в якому певний час працював Г.Сковорода). Ролі, звичайно, у нас були різні − Єгор Хомич з’являвся тут як професійний народний співець-кобзар (учень С.Пасюги), а я лише як учень Харківської малювальної школи чи, точніше, художнього училища (з 1921 р. художнього технікуму), а також як шанувальник і аматор кобзарського мистецтва, що в той час ще тільки вчився грати на бандурі.

Крім цих, так би мовити, зовнішніх обставин, у Києві нас зближували багато в чому спільні уподобання, зацікавлення. З часом мені все більше подобалась особистість Єгора Хомича. Це була людина з чітко окресленими моральними переконаннями, з оригінальним характером, який відзначався сталістю, навіть твердістю і в той же час якоюсь особливою якістю. Загалом у ньому, як мені здається, своєрідно поєднувалися риси селянина і сільського інтелігента. Він знав багато мудрих, крилатих висловів, приказок, різноманітних пісень і казок. Любив слухати і переповідати напівлегендарні бувальщини та легенди.

Про Є.Мовчана вже є ряд статей, з’явилася навіть окрема книжечка. У цих працях подані найважливіші факти з біографії кобзаря, характеризується його творча діяльність. Зокрема, про нього писав у своїх наукових працях і поетичних творах акад. М.Т.Рильський. Про високу оцінку діяльності Єгора Мовчана в наукових колах свідчить його запрошення на IV Міжнародний з’їзд славістів у Москві (1958), де кобзар співав думи і пісні, які викликали щире захоплення слухачів. Про це теж писали дослідники. Я ж тут хочу зупинитися лише на тих питаннях, висвітлення яких може сприяти кращому розумінню особливостей кобзарського мистецтва Є.Мовчана.

В Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім.М.Т.Рильського АН України зберігаються магнітофонні записи майже всього репертуару кобзаря. Є такі записи і в фонотеках республіканського радіо. І хоч від часу смерті Є.Мовчана минуло чимало років, інтерес до них не послаблюється. Вони звучать по радіо частіше, ніж пісні у виконанні інших кобзарів. Я впевнений, що і надалі вони надовго збережуть свою мистецьку привабливість і красу, ідейно-художню значимість.

Всі, хто слухав пісні та думи у виконанні Є.Мовчана, відзначають виняткову силу впливу його кобзарського мистецтва. Як же, завдяки чому він цього досяг?

Єгор Хомич був від природи музично обдарованою людиною, мав талант. Як свідчать односельці, весь його рід був досить музичний (були серед його представників скрипалі, бубністи, гармоністи і т.д.). Мати, незважаючи на нестатки та тяжку наймитську працю, любила і вміла співати й танцювати (вона померла, коли її синові Єгорові було всього п’ять років).

Розвиток музичних здібностей майбутнього кобзаря розпочався досить рано. З насолодою слухав спів хлопців та дівчат на вулиці, переймався церковним співом, навчався у Харківській школі сліпих.

Мені, як і іншим, Є.Мовчан не раз розповідав і про своє навчання у відомого кобзаря Степана Пасюги (1882−1933). Це був талановитий народний співець. (“Такого кобзаря, як Пасюга, ніколи не було й не буде!” − казав не раз Єгор Хомич). Але у своєму поводженні з учнем він був іноді занадто вимогливим, суворим. Незважаючи на негоду, злу хуртовину учитель міг послати малого учня іти в далеке село. Одного разу це призвело до того, що Є.Мовчан обморозився, тяжко захворів і кинув навчання. Але, незважаючи на суворе ставлення С.Пасюги до свого учня, Є.Мовчан все життя високо цінував його як учителя співу й гри, як кобзаря, який відзначався надзвичайною артистичністю виконання дум. С.Пасюга справді мав, як стверджують дослідники, неабиякий кобзарський хист. Ф.М.Колесса писав: “У його рецитаціях, співаних гарним, баритоновим голосом, помічаємо перевагу речитатива над мелодією. Спів і гра Пасюги складається на гарну артистичну цілість” [1]. Високо оцінював мистецтво С.Пасюги О.Сластіон, який особисто знав народного співця і намалював два його чудових портрети, які ввійшли у його відомий альбом зображень українських кобзарів, над яким він працював з 1875 по 1925 рік.

За свідченням Єгора Хомича, передусім саме завдяки С.Пасюзі він добре засвоїв основи традиційного кобзарського мистецтва. Знайомство з рядом інших народних співців, зокрема з тими, яких він зустрічав у Харкові в 20-х роках, сприяло виробленню його кобзарського стилю, що спирався на традиції, які передав йому С.Пасюга. Завдяки цьому творча діяльність Є.Мовчана набула особливої ваги, мистецької значимості. Він виступив як живий носій, талановитий продовжувач багатовікових традицій кобзарства.

Є.Мовчан, як і його вчитель С.Пасюга, народився і розпочав кобзарювати у селі Велика Писарівка, що колись входило до складу Богодухівського повіту Харківської губернії. У цьому ж селі народився також відомий кобзар Г.С.Кожушко (1879−1924). Історики відзначають, що Велика Писарівка здавна була “значним осередком народного кобзарського мистецтва на Слобожанщині. Ще в другій половині XVIIІ ст. тут заснували притулок сліпих бандуристів”[2].

Великописарівський осередок народних співців входить до широко відомої харківської школи кобзарів (іноді її називають “харківською” або “зіньківською наукою”). Визначна її риса − особливий спосіб гри на бандурі, в якій беруть участь обидві руки. При цьому лівою рукою грають як на басах, гак і на приструнках,тримаючи інструмент паралельно до тулуба, притиснувши його до грудей, або, як казали старі кобзарі, до серця. Представники цієї кобзарської школи відзначалися також особливостями співу і репертуару. У цьому теж були свої чітко окреслені традиції.

Крім Є.Мовчана, мені особисто доводилося зустрічатися ще з одним відомим представником “харківської школи” кобзарства Петром Древченком (1863-1934). Його добре знав Єгор Хомич і навіть “дещо в нього перейняв”. У виконавській манері цих кобзарів була помітна різниця, хоч спостерігалися й спільні риси. Про це варто розповісти докладніше, щоб була можливість краще з’ясувати особливості мистецтва Є.Мовчана.

П.Древченко був одним із досить відомих кобзарів перших десятиліть XX ст. Він брав участь у виступі кобзарів і лірників на XII Археологічному з’їзді в Харкові (1902). Про нього чимало писав Ф.Колесса у своїй праці “Мелодії українських народних дум” (1910-1913). У пожовтневий час зростанню популярності П.Древченка сприяв його виступ 24 грудня 1922 року в соціальному музеї ім.Артема на урочистому святкуванні 200-річчя від дня народження Г.Сковороди, де він проспівав пісню “Всякому городу нрав і права”.

Як відзначає Ф.Колесса, П.Древченко на початку XX ст. належав до молодшої групи харківських кобзарів. У його виконавській манері проявлялися деякі риси “концертного кобзаря”. Мені ці риси П.Древченка теж запам’яталися. Але при цьому Ф.Колесса підкреслює, що в рецитаціях П.Древченка збереглася “стародавня основа”. Подібну думку висловлював і Г.Хоткевич, зазначаючи, що особливо цінним у виконавському мистецтві П.Древченка було те, що він запозичив у свого вчителя Гната Гончаренка (1835−1917) [3].

Зазначимо, до речі, що, як свідчать сучасники, Г.Гончаренко був винятково талановитим митцем, видатною особистістю. За словами Г.Хоткевича, Г.Гончаренко − це найсвітліший образ з усіх народних співців-кобзарів, яких він знав. Леся Українка характеризувала його як людину винятково тонкої артистичної вдачі і внутрішнього благородства [4]. Піклуючись про збереження для нащадків рецитацій дум, Леся Українка не тільки виступала ініціатором їх запису на фонограф, не тільки виділила зі своїх заощаджень кошти на цю справу, а й сама (разом зі своїм чоловіком К.Квіткою) записувала від Г.Гончаренка зразки його рецитацій, які потім надіслала Ф.Колессі, даючи йому цінні поради щодо розшифровки репертуару кобзаря. На основі цих та багатьох інших матеріалів Ф.Колесса написав відому працю “Мелодії українських дум”, у якій чимало уваги приділив характеристиці кобзарського мистецтва Г.Гончаренка, відзначивши, зокрема, його спорідненість із мистецтвом Остапа Вересая [5].

Отже, те найцінніше, що засвоїв [П.Древченко] від свого учителя Г.Гончаренка, було певною мірою пов’язане не лише з давніми місцевими, а і з кращими загальнонародними традиціями кобзарського мистецтва. Це ж саме можна сказати і про творчу діяльність Є.Мовчана. Його вчитель С.Пасюга був носієм тих же традицій, що і Г.Гончаренко (обидва були з Богодухівського повіту). У С.Пасюги, як зазначає Ф.Колесса, не було “намагання до концертних манер” [6]. Все це сприяло тому, що його учень Є.Мовчан засвоїв кращі традиції кобзарського мистецтва. Саме це дещо зближує Є.Мовчана з П.Древченком. Відрізняє ж те, що Єгор Хомич не мав і не хотів мати кобзарських “концертних манер”. В інших кобзарів він теж їх не схвалював. Зокрема, це стосується його односельця, відомого кобзаря Г.Кожушка, з яким Єгор Хомич їздив 1916 року виступати в Москву.

Зв’язок з традиціями позначався і на репертуарі Є.Мовчана. У дореволюційний час він виконував думи “Невільницький плач”, “Про вдову”, “Про самарських братів”. Як відомо, дума “Про вдову” була дуже поширена на Слобожанщині: тут її знали майже всі кобзарі, зокрема Г.Гончаренко та С.Пасюга. Поширений був серед кобзарів та лірників Харківщини і “Невільницький плач”. До речі, один із його варіантів у минулому столітті записав М.Ніговський у Богодухівському повіті від П.Калібаби, учителя Г.Гончаренка. Дума “Про самарських братів” була в репертуарі М.Кравченка, який разом із Г.Гончаренком і Т.Пархоменком належав до найвидатніших кобзарів початку XX ст.; у Харкові він її виконував на XII Археологічному з’їзді. Зазначимо, до речі, що в репертуарі харківських кобзарів, як правило, було 2-4 думи. Отже, і тематично, і кількісно репертуар дум Є.Мовчана істотно не відрізнявся від того, що було в інших кобзарів, яких слухали харків’яни в перші десятиліття XX віку.

У репертуар Є.Мовчана входило також багато як давніх (історичних, побутових, жартівливих і т.ін.), так і сучасних народних пісень. Були тут і пісні, які він сам створив (“Ниво моя, ниво” та інші).

Стиль виконання всіх цих творів відзначався різноманітністю, але були в ньому і спільні риси. Є.Мовчан завжди співав чітко і голосно (але без надмірності), з почуттям (але без сентиментальності) − так, як, мабуть, співали протягом століть народні кобзарі.

Мені тут довелося тільки побіжно торкнутися деяких особливостей мистецтва Харківської школи кобзарів. Цінні матеріали і дослідницькі спостереження на цю тему можна знайти в працях Ф.Колесси [7], Г.Хоткевича [8], М.Сперанського [9] та інших [10]. Вони нам допомагають краще зрозуміти й особливості кобзарського мистецтва Є.Мовчана, яке спиралося на багатовікові традиції. Вивчення навіть малопомітних відгомонів цих традицій має, як мені здається, не тільки історико-теоретичне, а й практичне значення, оскільки кобзарське мистецтво живе і в наш час.

Щоб не бути голослівним, пригадаю ще дещо з того, що я дізнався під час своїх зустрічей з Є.Мовчаном. Як відомо, велике значення має для кобзаря інструмент. Народні співці приділяють йому дуже багато уваги. Пам’ятаю, яке враження справила на Є.Мовчана розповідь про те, що мною зібрано кілька рідкісних зразків давніх бандур. Це настільки зацікавило кобзаря, що він тривалий час ні про що інше не хотів і наче й не міг говорити, як тільки про ті бандури, їх особливості, походження і т.д. У свою чергу Єгор Хомич охоче і докладно розповідав про інструменти, на яких йому доводилося грати.

Він з особливою вдячністю згадував діда-столяра, який, виготовивши для Є.Мовчана бандуру, відмовився брати за неї плату. Лише сказав на прощання: “Хай тобі щастить з цієї бандури!” І, як не раз повторював Є.Мовчан: “З тією бандурою мені справді почало щастить!” З нею він дійшов аж до Харкова “і обрав тут собі гарний куточок біля університету”.

У цей час у Харкові, де так активно і самовіддано працював відомий знавець і популяризатор досягнень кобзарського мистецтва Г.М.Хоткевич (1877-1938), часто можна було зустріти народних співців. У середовищі харківських кобзарів Є.Мовчан поповнив свій репертуар. У цьому йому особливо поміг бандурист Никоненко, якого він завжди згадував з особливою шаною. Тут же він почув і про одного видатного майстра, який виготовляв бандури надзвичайної чистоти та сили звучання.

Є.Х.Мовчан розповідав мені, та й іншим своїм знайомим, як той майстер виготовляв йому бандуру. Ранньої весни було зрубано в леваді вербу. Для майбутнього інструменту взяли прикореневу частину дерева. Потім деревина цілий рік сушилася − спершу на відкритому повітрі, потім − у сіні, у зерні і, нарешті, у борошні. Зате й інструмент вийшов на славу. “Голосиста була та бандура”,- казав кобзар.

Як мені здається, згаданий у розповіді Є.Мовчана майстер бандур спирався на давню традицію. В наш час, як відомо, бандури виготовляються у великій кількості. На жаль, їх звучання іноді буває не зовсім задовільне. Потрібно наполегливо працювати над розкриттям секретів виготовлення інструментів. Можливо, де в чому може допомогти вивчення традицій народних майстрів.

Коли відзначалося 60-річчя від дня народження Є.Мовчана, Максим Рильський подарував кобзареві сучасну бандуру (“з хроматичним строєм”), яку виготовив майстер з Черкащини. Є.Мовчан дуже цінував цей подарунок. Він заповів, щоб після смерті бандуру передали в музей Т.Г.Шевченка на Чернечій горі в Каневі.

Але і цією бандурою Є.Мовчан користувався по-своєму, так, як колись навчився у С.Пасюги. Тримав інструмент, “притиснувши його до серця”, направляючи голос і гру по одній лінії – до слухача. Півтонами майже не користувався. Було помітно й ще ряд особливостей, які свідчили, що кобзар багато в чому залишається представником “харківської школи” гри. До речі, зазначу, що так грало багато відомих бандуристів.

Так званий “чернігівсько-київський” спосіб, як нам здається, з’явився пізніше, − можливо, від зрячих аматорів, які, освоївши таким чином бандуру, передали його і незрячим, хоч він для останніх і не був зручним. Цей спосіб, даючи можливість музикантові дивитися під час гри на струни, запанував, здається, завдяки своїй “полегшеності”. Але ця “полегшеність навчання” призвела і до певного збіднення мистецьких можливостей гри на бандурі, вплинула на зміну її конструкції.

Звичайно, всі переваги того чи іншого способу гри на бандурі остаточно покаже тільки історія, подальший розвиток музичної культури. Але щоб не були забуті кращі мистецькі надбання минулого, не слід недооцінювати і творчого досвіду “харківської школи” гри на бандурі. Адже, саме спираючись на її традиції, розкрився талант визначного кобзаря нашого часу.

[1]. Колесса Ф.М. Мелодії українських народних дум.− К., І969. − С.315.

[2]. Історія міст і сіл УРСР. Сумська область. − К., 1973. − С.180.

[3]. Хоткевич Г.М. Воспоминания о моих встречах со слепыми / Хоткевич Г.М. Твори в 2-х томах. − К., 1966. − Т.І. − С.493.

[4]. Леся Українка. Твори в 10-ти томах. − Т.10. − К., 1963. − С.372.

[5]. Колесса Ф.М. Мелодії українських народних дум. − К., І969. − С.574.

[6]. Колесса Ф.М. Мелодії українських народних дум. − К., І969. − С.574.

[7]. Колесса Ф.М. Мелодії українських народних дум. − К., І969.

[8]. Хоткевич Г.М. Воспоминания о моих встречах со слепыми / Хоткевич Г.М. Твори в 2-х томах. − К., 1966. − Т.1. − С.455-519.
Його ж: Несколько слов об украинских бандуристах и лирниках // Этнографическое обозрение. − Т.57. − 1903. − С.87.

[9]. Сперанский М. Южно-русская песня и современные ее носители. − К., 1904.

[10]. Див., наприклад, статті на цю тему в “Сборнике историко-филологического общества при Харьковском университете”. − Т.ХIІІ. − 1902.

Джерело: Георгій Ткаченко. Збагачуючи традиції // Єгор Мовчан: Спогади, статті, матеріали. – Суми: Собор, 1999. – 64 с. – С.32-38.

Підготовка публікації: − проект Музею Івана Гончара